Влада тисне на медіа: проблеми і шляхи вирішення
Українським медіа, на противагу російським, не можна нав’язати темники. Існує потужний журналістський рух, триває демократичний процес. Однак бракує ефективної та довірливої комунікації держави із суспільством. Влада бачить у журналістах ворогів і толерує тиск на них.
А публічний дискурс, за участі влади та медіа, все більше розходиться з непублічним дискурсом у різних соціальних групах, в окопах на фронті, на кухнях у людей… Що вкрай небезпечно в умовах великої війни.
Саме про це говорили під час однієї з ключових панельних дискусій National Media Talk «Простір медіасвободи в умовах розширення впливу держави» Власта Лазур («Радіо Свобода»), Ольга Руденко (The Kyiv Independent), Сергій Череватий (Укрінформ), Ярослав Юрчишин (Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова), Валентин Коваль (Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення). Дискусію модерувала шефредакторка і голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова. «Влада вибудувала вертикаль контролю над інформаційним простором? Чи, навпаки, ми вибудували баланс, влада відступила на крок назад у своєму прагненні контролювати інформаційний простір, а медіаспільнота зробила крок уперед? Що чує суспільство? Для нього домінує державна точка зору, пропаганда — чи воно чує і громадянське суспільство теж?» — поставила запитання до учасників дискусії Наталія Лигачова. Читайте відповіді на ці складні, але важливі питання тут.
Не забудьте і про інші важливі дискусії National Media Talk та наші матеріали про них: промову Надзвичайного і Повноважного посла України Вадима Пристайка в рамках NMT читайте тут, а блог заступниці шефредакторки «Детектора медіа» Галини Петренко про «політичну» частину NMT — тут. Інші матеріали про дискусії цьогорічного NMT — тут і тут.
І ще один важливий текст: Ігор Куляс пропонує нам підсумки моніторингу телемарафону «Єдині новини» й ефіру Першого каналу Суспільного за липень — вересень 2024 року. Точніше, першу його частину. У тексті, зокрема, описаний і «чесний» спосіб розподілити ефір між усіма учасниками, але з «математикою», яка чомусь не склалась. І про меншу кількість розмов, гостей і нардепів, але про більшу кількість експертів, ніж посадовців та речників. Тож якою була ефірна сітка, гостьова політика і тематика учасників марафону і, звісно, про останні новації телемарафону.
«Медіуми»
Цього разу ведучі подкасту говорили про феномен фільму «Яремчук. Незрівнянний світ краси». Щоб розібратися, що допомогло відродити інтерес до творчості Назарія Яремчука, як радіо та музичні редактори долали цензуру та чому українська радянська естрада надихає сучасних слухачів. У гості до себе Наталія Соколенко та Вадим Міський запросили музичного оглядача Філа Пухарєва. Документальна кінострічка «Яремчук. Незрівнянний світ краси» в кінотеатрах отримала касові збори, що в кілька разів перевищили витрати на виробництво фільму. Тож, коли цікаво, що стало каталізатором нового спалаху популярності співака, як українська музика пережила радянську цензуру та чому молоде покоління сьогодні відкриває для себе спадщину, про яку колись забули, — ось посилання на новий випуск.
«Капеланство не має статі»
Суспільне презентувало документальний фільм «Капеланки. Молитва у пеклі». На допрем’єрний показ сходила Оксана Наумова. Стрічка розповідає про трьох капеланок, які працюють на передовій, у шпиталях і прифронтовій зоні. На прикладі їхніх історій автори фільму намагаються дати відповіді на питання, чи можна та чи варто жінці бути капеланкою. І водночас порушують питання, які стосуються зміни гендерних ролей у суспільстві під час війни та нових можливостей для жінок у війську.
Майже ідеальне шоу
У неділю завершився національний відбір на дитяче «Євробачення-2024», що заплановане цього листопада в Мадриді. З міркувань безпеки фінал був показаний у запису, але оголошення результатів Суспільне транслювало в прямому ефірі. Переміг 12-річний Артем Котенко з піснею «Дім». Марія Спалєк дивилась шоу. Пише, що саме шоу могло би претендувати на звання зразкового, адже його організація була на високому рівні. Але на шляху до ідеалу неочікувано постала ведуча Анна Трінчер.
Розслідування сторіччя і легендарний біляш від Кулеби
Хто і куди призначив Аліну Гросу амбасадоркою української культури — вирішила розібратися Катерина Городнича і почала свій текст із того, що сумніви редакцію «Антоніни» не підвели. Початок «детективної» історії про (не)призначення Аліни Гросу читайте тут. І одразу ж залишу посилання на «розслідування» Лєни Чиченіної про те, як дуже негламурно — з пирятинського автовокзалу та біляша — Дмитро Кулеба став тревел- і фудблогером.
Коли я читала текст про Дмитра Кулебу, в голові крутилась (не знаю, чому) нова книга Юваля Ноя Харарі: «Nexus: A Brief History of Information Networks from the Stone Age to AI» («Нексус: Коротка історія інформаційних мереж від кам'яного віку до штучного інтелекту»). П'ятсот сторінок. Харарі, як і зазвичай (так пишуть критики), не тільки розповідає історію, а й пропонує ідеї про те, як переосмислити технології, щоб усім було добре. Може, варто почитати, що він думає.
