Публікація фотографій загиблих від ракетного удару 4 вересня по Львову, а також фотографій і відео чоловіка, який щойно втратив дружину й дітей, спричинила широку дискусію в соціальних мережах. Окрім радикальних суджень і емоцій, є й чимало обґрунтованих думок: одні захищають право медіа публікувати такі матеріали, інші називають цю практику неетичною або неправомірною.
Комісія з журналістської етики не коментує дії користувачів соціальних мереж; правила цифрових платформ визначають, які матеріали дозволені або заборонені до публікації, а решта залежить від власних поглядів і моральних обмежень конкретного користувача. Натомість журналісти і працівники медіа зобов’язані у своїй роботі дотримуватись кодексу професійної етики. Проте сьогодні, коли український журналіст є не лише журналістом, а й громадянином держави, яка потерпає від ворожої агресії, питання, чи доречним є висвітлення російських воєнних (міжнародних) злочинів саме в такому форматі, може бути дискусійним.
Комісія з журналістської етики вже публікувала рекомендації щодо висвітлення загибелі людей під час війни і щодо етичної поведінки журналіста в процесі проведення інтерв’ю з людьми, які пережили травму. У звичних ситуаціях, висвітлюючи загибель людей, слід беззастережно виконувати пункт 3 Кодексу етики українського журналіста: «Журналіст має з повагою ставитись до приватного життя людини». У ситуації з загиблими зі Львова окремо слід зважати і на пункт 18 Кодексу етики українського журналіста: «Журналіст має бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми».
Коли журналіст фіксує наслідки ракетних ударів або інших злочинів Росії, а також вирішує, як донести інформацію про ці події до аудиторії, прагнення документально, правдиво й вичерпно відобразити подію може переважити міркування щодо захисту приватності. Подекуди дотримання всіх формальностей — отримання згоди на публікацію від постраждалих або від рідних і близьких загиблих — робить неможливим якісне й вчасне висвітлення таких подій. Тоді журналісти й редактори ухвалюють непросте рішення показати те, чого не показали б за звичайних обставин.
Якщо людина, яка постраждала від злочинних дій Росії, відмовляється від публікації своїх слів, фото чи відеоматеріалів, або ж просить видалити вже опубліковані, її запит потрібно виконати. Це не стосується фактів і спостережень журналіста, який побував на місці події.
Не слід зловживати натуралістичними зображеннями або жахливими подробицями, які можуть травмувати як рідних, близьких і знайомих жертви або постраждалої людини, так і пересічного читача, глядача або слухача. Оприлюднення подібних матеріалів можливе лише тоді, коли без них картина у публікації буде неповною. Важливо не допускати, аби публікація сцен жорстокості, зображень згорьованих близьких та інших подібних матеріалів стала рутинною практикою для медіа чи прихованим способом привернення уваги аудиторії.
З юридичної точки зору чи не найважливішою є категорія публічного інтересу в опублікованих фотоматеріалах. Справді, можна сказати, що більшість фото були зроблені у публічних місцях: така дія, згідно з Цивільним кодексом, не вимагає отримувати згоди зображеної людини, крім випадків, коли остання прямо заперечує проти зйомки. Ця ситуація також може підпадати під журналістський виняток щодо обробки персональних даних без згоди, встановлений Законом України «Про захист персональних даних». Так само можна припустити, що емоційний стан потерпілого навряд дозволяв йому адекватно сприймати дійсність навколо і заперечувати проти зйомки. Тож проблема передусім полягає у факті публікації фотографій.
Щодо оцінки того, наскільки захист приватного життя людей, зображених на фотографіях, збалансовується з свободою вираження поглядів медіа, Європейський суд з прав людини розробив перелік критеріїв, за якими національні суди мають робити аналіз публікації:
- внесок у дискусію, яка становить публічний інтерес;
- наскільки відома зображена людина;
- як зображена людина поводилась до публікації;
- обставини зйомки, спосіб отримання інформації та її достовірність;
- зміст, форма і наслідки публікації.
Оприлюднені світлини переважно стосувалися трьох аспектів: фото з місця вчинення міжнародного злочину, колажі архівних фото загиблих та фото з поховання загиблих. При цьому варто зауважити, що члени родини, зображені на них, не були відомими та не належали до публічних осіб, що можуть мати менші межі приватності відповідно до власної ролі у суспільному житті.
Фото, що належать до першої категорії, найпевніше пройшли б тест публічного інтересу, адже їх метою є фіксація одного зі злочинів, вчинених російською армією, що призвів до смерті цивільних та серйозних руйнувань. Втім навіть у такому випадку варто обмежувати показ надмірної жорстокості, а надто — зображення мертвих дітей без використання спеціальних технік на кшталт блюру; такі фото можуть порушувати вимоги щодо захисту аудиторії від шкідливого контенту та загрожувати негативними наслідками для медіа, зокрема у формі санкцій від медійного регулятора.
Фото, що належать до другої категорії, були ілюстрацією для контрасту існування щасливої родини і її негайної смерті від обстрілу. Хоча таку подачу можна зрозуміти, журналістам слід зважати, що подібні публікації можуть призвести у майбутньому до небажаної уваги до членів родини, які вижили при обстрілі.
Особливу увагу варто звернути на третю категорію фото. Втручання медіа, зокрема зйомки крупним планом чоловіка, який вижив при обстрілі, з юридичної точки зору є надмірними. Навіть у разі, якщо люди в хиткому психологічному стані дають дозвіл на зйомку та публікацію матеріалів, можливо не завжди усвідомлюючи власні дії, страждання слугують переважно одній функції — задовольнити цікавість споживача інформації в емоціях. У справі, що стосувалася публікації фотографії латвійської юристки після народження нею дитини, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що вразливий стан зображеної людини є важливим фактором аналізу публічного інтересу в публікації її фотографій. За аналогією, в момент прощання з найріднішими чоловік безумовно перебував у вразливому стані, тож навряд така публікація слугувала інтересам журналістики.
Решта критеріїв аналізують індивідуально для кожного медіа, зважаючи на його вплив та аудиторію. Також може враховуватись використання спеціальної апаратури для створення таких зображень (прихованої зйомки, зйомки здалеку за допомогою великого зуму, тощо) Та саме доведення публічного інтересу в матеріалі залишатиметься ключовим.
Метою дій журналіста, який висвітлює наслідки злочинів Росії, має бути не видобування з аудиторії емоцій і не спонукання її до будь-якої реакції, а повне і правдиве висвітлення події. Бути небайдужим до людського горя — нормально, але в журналістських матеріалах варто утриматись від оцінок, суб’єктивних тлумачень, нагнітання емоцій. Найкраще, коли факти говорять самі за себе, а коментарі належать ньюзмейкерам і свідкам події, а не авторові.
Варто пам’ятати, що документування і висвітлення міжнародних злочинів Росії — різні речі. Не всі матеріали, у яких зафіксовані наслідки і розповіді свідків, слід негайно публікувати у медіа. Їх можна передати в одну з організацій, які займаються цим професійно, наприклад, Центр сприяння документуванню російських злочинів, Українську Гельсінську спілку з прав людини, Центр громадянських свобод, ініціативу «Трибунал для Путіна» тощо. Аби робити це ефективніше, варто пройти тренінг із фіксування міжнародних злочинів або ознайомитися з рекомендаціями (наприклад, тут).
Ці рекомендації розроблені в межах проєкту Комісії з журналістської етики за підтримки ЮНЕСКО та народу Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цьому матеріалі, а також за висловлені в ньому думки, які не обов’язково належать ЮНЕСКО та не накладають на Організацію жодних зобов’язань.
