Війна забрала у Світлани дім, спокій і відчуття безпеки. Вона пережила окупацію, насильство та страх, але знайшла в собі сили почати все з нуля. Тепер, разом із дітьми, будує нове життя в Івано-Франківську, залишаючи жахіття минулого позаду. Історія жінки — у матеріалі ОТБ “Галичина”.

Війна змінила її життя, але не зламала

Світлана родом із Донеччини. Повномасштабне вторгнення застало її в рідному селі.

“Це було дуже страшно, коли все починалося. Першого дня ми навіть не розуміли, що відбувається. До нашого села почало прибувати багато військових, вони облаштовували оборону. А вже через місяць почали атакувати. Вони захопили Луганщину і рушили до нас.”

Жінка пригадує, що російські війська обстрілювали їхнє село з усього доступного озброєння. Втім, залишити рідний край було вже неможливо — Донеччина опинилася під окупацією.

“Наприкінці квітня ми залишилися без світла і газу — все було зруйноване. Ми не знали ані точної дати, ані часу. До нашого села зайшли війська РФ. Вони перевіряли паспорти, ходили з автоматами, нишпорили по будинках. Бували випадки, коли вони просто кидали гранати і вбивали людей.”

В окупації Світлана, разом із двома старшими синами, провела майже дев’ять місяців. Восени вони намагалися виїхати, але росіяни випускали людей лише на підконтрольну їм територію.

“Найважче було психологічно. Особливо постраждали мої сини. Ми вже пропустили два роки навчання, і навіть зараз вони повернулися до школи з відставанням.

Було важко не тільки через постійні обстріли. Ми не знали, куди їхати, бо у нас не було ні родичів, ні близьких, які могли б нас прихистити.”

“За українську мову мене били прикладом автомата”

Однак пережите горе не обмежилося лише обстрілами та нестачею ресурсів. Світлана стала жертвою насильства з боку окупантів.

“Одного разу, коли я йшла до тітки, зупинилася машина. Звідти вийшли російські військові в балаклавах. Вони почали хапати мене за руки, чіплятися. А все через те, що я говорила українською та суржиком.

Я просила: “Відпустіть, я піду”. Намагалася вирватися, але вони були п’яні, під дією наркотиків. Один із них вдарив мене прикладом автомата по шиї. Я впала, спробувала підвестися, але вони знову мене скрутили і вдарили ще раз.”

Того дня один із окупантів зґвалтував жінку. Вона завагітніла і народила доньку.
“Спочатку я не знала, як жити далі. Було настільки важко, що я навіть думала про самогубство. Але я змогла зібратися з силами і забрала свою донечку до себе.

Тепер вона — найбільше щастя, яке у мене є. Найрідніша моя дитина.”

Новий старт в Івано-Франківську

Сьогодні Світлана, разом із дітьми, мешкає у “Будинку матері та дитини”. Її сини повернулися до навчання, а вона сама планує опанувати професію майстрині манікюру. Тепер її дім — в Івано-Франківську.

Матеріал підготувала Ольга Бабенко