Неділя, 18 Квітня
Головна Медіапростір Справа в тому, що у когось немає дому

Справа в тому, що у когось немає дому

1214

Як і навіщо висвітлювати життя безпритульних людей в Україні.

У серпні 2020 року на сайті NiemanLab вийшла стаття під назвою «У пошуках співчуття або потреба в солідарності: що краще у висвітленні життя бездомних людей?». Її автори — журналісти Марк Коддінгтон та Сет Левіс — розбирають, як журналісти у різних країнах висвітлюють такі теми як безпритульність, бідність, хвороби, та як сприймає ці матеріали аудиторія. 

Солідарність чи емпатія?

Протягом останніх десяти років американські журналісти, які висвітлюють тему безпритульності, відійшли від звичних норм відстороненості та нейтралітету. Розповідаючи про бездомних, тепер обирають більш етичні та гуманні способи — для того, аби викликати у читачів емпатію та підштовхнути до співчуття, пишуть автори матеріалу. Та чи найкращий це спосіб? 

Експертка з журналістської етики Аніта Варма розглядає це питання у своєму матеріалі. Вона досліджувала життя бездомних у Сан-Франциско у 2016 році, про що згодом зробила власний проект під назвою San Francisco Homeless Project. До створення проекту залучила також і колег з місцевих новинних організацій. Журналістка не лише проаналізувала 325 матеріалів на цю тему, але і проінтерв’ювала колег, які висвітлюють життя вразливих груп населення, аби зрозуміти їхнє ставлення до цих людей.

Важливим внеском, який зробила Аніта Варма, є розрізнення двох тем у висвітленні проекту, який висвітлює життя безпритульних — це співпереживання та солідарність.

Аніта Варма пояснює, в чому різниця між цими двома поняттями. Так, емпатія, каже вона, базується на персоналізації індивідуумів — розумінні того, що ці люди «такі самі, як ми». Таким чином аудиторія може ідентифікувати себе з бездомними людьми та співчувати їм. Говорячи ж про солідарність, ми, перш за все, маємо на увазі структурні умови, які сприяють безпритульності — зокрема, і умови політичні. Це обмеження, з якими стикаються представники маргіналізованих груп населення. 

Журналістика емпатії, говорить Аніта Варма, прагне встановити гуманність серед людей. А журналістика солідарності передбачає переключення уваги на ті фактори, які можуть покращити життя безпритульних та відповісти на їхні щоденні потреби. 

Тобто солідарність — це про системну політику, через впровадження якої можна зменшити кількість безпритульних на вулицях, покращити їм умови, забезпечити їх тимчасовим житлом тощо. Емпатія ж ставить на перше місце саме міжособистісні зв’язки, порозуміння та гармонію між людьми з різних верств населення.

А що в Україні?

У 2019 році українська служба «Радіо Свобода» опублікувала великий проект «Безхатченки: загрози і вирішення» про те, хто і чому зазвичай опиняється на вулиці, як виживають ці люди і чи допомагає їм держава через впровадження соціальних програм. 

«Багато людей залишається без житла через аферистів, рідних, які виганяють їх із помешкань, багато людей повертаються після ув’язнення і дізнаються, що вони більше не прописані у квартирі і не мають де жити», — йдеться у матеріалі. Ще одна велика група серед безпритульних — це заробітчани, які приїздять працювати різноробочими, а коли роботи, як і тимчасового житла у гуртожитках або хостелах, більше немає, змушені жити на вулиці. 

Станом на лютий 2020-го, якраз перед початком активного розповсюдження коронавірусу та незадовго до впровадження карантинних обмежень, за даними ініціативи «Помоги бездомному», у Києві нараховувалося більше 20 тисяч бездомних, про що писало видання «Хмарочос». Проте саме під час карантину ці групи населення стали особливо вразливими. 

У вересні 2020-го громадська організація «Життя буремне» презентувала документальний фільм про життя українських безпритульних під час карантину. «Неізольовані» — таку назву має цей фільм. У ньому ідеться проте, як виживали бездомні в Україні у період локдауну. 

Одна з основних проблем, з якою вони стикнулися — це закриття транспорту. Нагадаємо, що навесні через карантин в Україні тимчасово призупинили роботу наземного громадського транспорту, метро, а також електропоїздів і поїздів дальнього сполучення. Через це ті бездомні, які мали роботу, просто не могли до неї дістатися. Багато хто постав перед вибором: витратити останні кошти на їжу або на одноразову маску, без якої не пустять в магазин або до аптеки. Крім того, чимало з тих, хто мав хоч якусь роботу, втратив її, бо малі підприємства на час локдауну позакривалися — і не відкрилися знову.

Саме завдяки цьому фільму проблема безпритульних хоча би тимчасово потрапила у фокус українських ЗМІ, адже про прем’єру стрічки написали різні онлайн-видання. З історій, які звучать у фільмі, можна зробити висновок, що порівняно з даними на лютий 2020-го кількість людей, які опинилися на вулиці під час карантину, зросла, і, ймовірно, становить уже більше 20 тисяч осіб. 

Коли Україна почала виходити з жорсткого карантину, у червні 2020-го, на сайті ООН опублікували інформаційну записку, створену Моніторинговою місієї ООН з прав людини під назвою «Вплив COVID-19 і заходів із попередження його поширення на бездомних людей в Україні».  

У цій записці йдеться про те, що саме через карантин особи, які проживають на вулиці та не мають власного дому, втратили свій і так обмежений доступ до притулку, їжі, води, засобів гігієни та джерел доходу. 

«У багатьох випадках закриття залізничних та автобусних станцій залишило людей, які живуть у ситуації бездомності, без притулку та доступу до води для пиття та гігієнічних цілей, що вкрай необхідно під час пандемії. Закриття пунктів збору вторинної сировини, які служили джерелом доходу для багатьох бездомних людей по всій країні, а також закриття ринків і призупинення будівництва та роботи багатьох малих підприємств позбавило бездомних людей однієї з небагатьох можливостей заробити на хліб», — зазначають у записці.

Наголошується також, що соціальні послуги для бездомних людей надають на території України нерівномірно, оскільки вони залежать від доброї волі та фінансування місцевими органами влади. Так, наприклад, у шести областях України взагалі немає притулків для бездомних людей, які би фінансувала місцева влада. А у одній області такий притулок працює лише взимку. Ще у чотирьох областях комунальні притулки для бездомних не приймають нових людей через карантин, а в трьох областях бездомні мали невчасний та обмежений доступ до медичних послуг для проходження обов’язкового медичного огляду, який притулки вимагають як умову прийому. 

Як писати про безпритульних

Про що слід пам’ятати українським журналістам, які збираються висвітлювати життя і проблеми бездомних людей в Україні? По-перше, про коректну лексику. Неприпустимим є вживання у журналістських матеріалах слів на кшталт «бомжі». На жаль, ще до пандемії чимало українських медіа використовували цей термін у своїх матеріалах. За рекомендацією Моніторингової місії ООН з прав людини, найбільш коректним варіантом є писати «бездомна людина». Головне правило — показати, що бездомні, перш за все, люди. 

Крім того, необхідно уникати мови ворожнечі, закликів до насильства, фізичної розправи, дискримінаційних висловлювань тощо. У своїх матеріалах журналістам не слід вдаватися до узагальнень та робити упереджені висновки щодо того, чому людина могла опинитися на вулиці. Кожен бездомний має власну історію та індивідуальні обставини, які змусили його жити на вулиці. Чимало людей стають жертвами махінацій та шахрайств. Причому нерідко шахраями виявляються їхні власні родичі. 

Важливо пам’ятати також і про такі фактори, як війну на сході України та анексію Криму в 2014 році. Адже через ці обставини чимало людей були змушені покинути власні домівки на тимчасово окупованих територіях та виїхати у мирні міста. Знайти роботу та житло при цьому вдалося далеко не всім.

Головне зображення Kamen Atanassov

Media lab

Наживо

Ефір

  • 21:50 Х/ф «Життя за мотивами Джейн Остін»
  • 23:35 Музика на Галичині

Персони

“Все в моїх руках тому їх не можна опускати! Усмішка та хороший настрій - найкращі супутники в житті людини!”
Любомир Белей