Плюси та мінуси тематичної спеціалізації.
Бути «універсальним солдатом» чи стати експертом, який глибоко занурений в одну тему, — перед багатьма журналістами постає таке питання. Свого часу, після сильного емоційного вигорання, я теж над цим замислилася. Проте, віддавши два роки вузькогалузевій журналістиці, я зрозуміла — працювати з різними темами мені цікавіше і комфортніше. Про свій професійний вибір мені розповіли журналістки, які тривалий час пишуть про політику, медицину та їжу.
Наталія Бушковська, медична журналістка, фрилансерка
Робота як місія. У медичній журналістиці Наталія Бушковська три роки. Прийшла у неї через брак кваліфікованої медичної допомоги, коли хворіли її рідні.
«Важко було знайти адекватного спеціаліста, треба було вивчати тему самій. І з цього я почала занурюватись у тематику, захоплюватись нею. Зрозумівши, що в інформаційному просторі дуже мало якісної інформації, вирішила — з цим треба щось робити».
Наталія Бушковська
Завдяки другій вищій освіті у сфері психології Наталія зацікавилася нейронаукою, експериментальною психологією, навчилася «розшифровувати» якісні дослідження, відрізняти їх від неякісних. Цей досвід допомагає їй при написання текстів. Адже медичний журналіст як і лікар має дотримуватися заповіді — не нашкодь.
Улюблені теми та «синдром самозванки». Наталія Бушковська має дві улюблені теми — вакцинація та біологічні домішки. Щодо них існує чимало міфів, а журналістці подобається розвінчувати їх і писати з позиції доказової медицини.
«Медична журналістика вимагає постійно бути в тонусі. Бо є ризик надто надіятись на свої знання, які вже не є актуальними. Потрібно спиратися на нові дослідження, бо рекомендації, наприклад, ВООЗ можуть змінитися. І якщо не перепровірити їх, то є ризик використати в тексті застарілу інформацію. Загалом, у мене весь час “синдром самозванки”. Мені здається, що тільки інколи він йде в ремісію, а потом знов рецидивує. Бо є, наприклад, лікарі, які коректно вказують на неточності чи направляють у потрібному напрямку, але є ж і спікери, які мають вже упереджене ставлення до журналістів, і якщо я роблю якусь помилку, то можуть на це якось зверхньо, не дуже приємно відгукнутись. Це звичайно провокує реакцію “о, Боже, я нічого не знаю!”, але треба бути до цього готовою, щоб не зупинитись».
Бонуси та дилема тематичної журналістики. Наталія Бушковська зізнається — останнім часом відчуває, що сфокусованість на одній темі почала обмежувати її як журналістку.
«В мене бракує часу зануритись у інші теми. До мене звертаються за медичними текстами і я швидше відгукуюсь на пропозицію писати на цю тематику, бо є в ній експерткою. Я із задоволенням писала б про історію, про кіно, але не маю часу, щоб розвинути фаховість в цих темах. Зауважила, що в редакції, в якій я працювала у штаті, завжди заохочували писати про те, про що ти наче нічого не знаєш. Бо це завжди навчання і корисний виклик. Завдяки такій практиці, я маю в портфоліо матеріали, наприклад, про їжу і навіть про матюки».
Без рутини не буває, і до неї потрібно бути готовими особливо вузькопрофільним журналістам. Наталія Бушковська, наприклад, зізнається, що в неї з’явилася втома від теми COVID-19: якщо у перші місяці пандемії писати про коронавірус їй було цікаво і навіть захоплююче, то згодом робота перетворилась у суцільне відписування по цій темі. Тут треба вміти вчасно зупинитись, перемкнутись на іншу тему або просто відпочити.
У медичних копірайтерів та журналістів трапляється професійний побічний ефект, над яким люблять пожартувати. Мовляв, якщо довго писати про хвороби, то можна знайти всі їх ознаки у себе. Наталія каже, що це справді можливо. Але в її випадку це бонус від спеціалізації, а не мінус, тому що завдяки глибокій обізнаності у медичній тематиці, вона помічає ранні симптоми хвороб і це допомагає вчасно звернутися до лікаря.
Іван Капсамун, редактор відділу політики газети «День»
Робота як покликання. Має досвід роботи в політичний журналістиці більше 10 років, хоча «в темі» зі шкільних років. Ще тоді він любив дивитись політичні новини і оцінювати ситуацію, згодом став дипломованим політологом, потім — політичним оглядачем, а нині є редактором політичного відділу газети «День». Таку тривалу відданість темі пояснює просто:
«Від політики складно не втомитися. Але якщо людина відчуває, що писати про неї — це її призначення, якщо має свою позицію та дотримується стандартів, то втоми нема».
Іван Капсамун
Провідна тема. Від початку своєї роботи у політичній журналістиці Іван Капсамун почав висвітлювати «справу без терміну давності» — справу Гонгадзе-Подольського.
«Я завжди ходжу на суди по цій справі, хоча багато журналістів про неї уже просто забули. Це якраз і є той випадок, коли журналіст не має відступати. Якщо взявся за таку тему, потрібно довести її до кінця. Показувати що таке справедливість і принципи».
«Ширше дивитись і глибше копати». Політичний журналіст говорить, що розвиватися в професії та не стомлюватися від однієї тематики йому допомагає видання в якому він працює.
«Специфіка газети “День” демонструє, що сфера політичної журналістики дуже широка та глибока. Крім інформації, яка на часі, ми також публікуємо багато історичних матеріалів. Тому, працюючи у відділі політики, я пишу також на межі історії і політики, міжнародної і внутрішньої політики, релігії і політики. Мені як журналісту відкриваються завдяки цьому дуже широкі горизонти. Сумувати від нестачі тем точно не доводиться. Часто, коли я пишу, то розумію — багато що відбувається неправильно, наші політики опустили політику нижче плінтуса. Але суспільству треба показувати кращий шлях, не плентатися за ними, оцінювати їхню роботу. Ми з колегами аналізуємо дії політиків і намагаємося показати альтернативні рішення».
Є чимало журналістів, які пішли у політику. Іван Капсамун зізнається — в нього теж виникали думки про це. Проте, добре знаючи «політичну кухню» в Україні, не хоче просто «бути у списку».
«Треба розуміти, з якою місією туди йти, бути політиком з цінностями, а не політиканом, яких у нас багато. Зараз мені більше цікава журналістика», — резюмував Іван Капсамун, і додав, що чим багатший світогляд журналіста, тим легше йому знаходити внутрішній ресурс для роботи в одній сфері.
Олександра Власюк, фуд-журналістка
Робота як постійний пошук. Олександра Власюк більше п’яти років пише про їжу. Зізнається — ця спеціалізація визначає її більше, ніж професія.
Олександра Власюк
«Я йшла вчитись на журналістику, вже працюючи як фуд-журналістка. Мене цікавив журналістський напрям такої роботи, об’єктивна, безоціночна або критично оціночна історія, а не робота з брендами. Під час навчання це бажання перетворилося в багатоступеневий процес переосмислення, що ж для мене важливіше — їжа чи журналістика? Я намагалася заперечити те, що я галузева журналістка, диплом писала про культуру та літературу. Коли всі чекали від мене “їжі”, я зробила навпаки — створила проект суто з авторами текстів. Для мене це був шлях пошуків».
Шукаючи себе Олександра встигла попрацювати у суспільно-політичному медіа. Проте, цей досвід не був тривалим.
«Я звільнилась. Почала працювати з брендами як піарниця. Знову “їжа” почала визначати мене більше, ніж журналістика загалом. Але робота з брендами зсередини теж специфічна, тому з часом я вирішила залишитись ззовні. Нині я працюю і як фуд-журналістка, і як копірайтерка. Мій досвід дозволяє стверджувати, що в Україні мало медіа, які готові приділяти увагу темі їжі, часто її не вважають серйозною, хоча за кордоном це навпаки дуже трендова історія».
Олександра Власюк впевнена — фуд-журналістика в українських реаліях може бути у варіанті full time лише у вузькогалузевих медіа, яких обмаль. Найчастіше це фриланс.
Улюблена фуд-тема. Олександра любить каву і любить писати про каву. Проте у її доробку є матеріали й про інші продукти. І щоб писати про них цікаво, без штампів та води, потрібно читати художню літературу.
«Інколи виникає відчуття “дня бабака”, коли шукаю стопяцотий епітет до продукту. Першими закінчуються епітети. Але якщо вчасно перемикатися, то “око розмилюється”, слова знаходяться. Важливо читати художню літературу. Саме вона допомагає знаходити нові способи описати смаки».
Поспілкувавшись із журналістами вузького профілю, я зрозуміла — довго писати на одну тематику — це завжди любов до того, про що розповідаєш, це готовність до глибокого занурення у нетрі тем, які потребують постійної самоосвіти, та пошук лайфхаків, які допомагають відволіктися, щоб відпочити, але повернутися.
Фотографії дали герої
Головне зображення travelnow.or.crylater
