Субота, 12 Червня
Головна Медіапростір Про що мовчать вареники

Про що мовчать вареники

951

Навіщо писати про їжу.

Що може розповісти їжа? Чому їжа стільки мовчала? Про що можна змусити її розказати? Чим журналістам може бути корисною тема їжі і чому до навколокулінарних історій інтерес ніколи не згасне? Поговорімо про кулінарну медіа дипломатію та розуміння себе через їжу.

Часто їжа сприймається, як щось надто приземлене, надто відірване від високих письменницьких чи публіцистичних матерій. Їжі начебто треба трошки соромитись. Це врешті приватна справа. А людина серйозна мала би до їжі ставитись, як до набору білків, жирів та вуглеводів.

Коли у репортажах ми бачимо фотографії їжі на столі, може виникнути відчуття певної незручності, наче ми зазирнули у надто приватні справи. У публіцистиці рідко зустрінеш детальні описи наїдків реальних людей. І водночас мало що може стільки розповісти про героїв, як те, що вони їдять.

Чому їжа стільки мовчала?

Можливо, через те, що я зараз працюю із темою радянського союзу, у мене вже когнітивне упередження, що ця табуйованість їжі походить саме звідти. Тоді на ігнорування наїдків в публіцистиці було немало цілком раціональних причин. По-перше, обмежений, бідний набір продуктів. Згодом — взагалі дефіцит. Надто потенційно небезпечною могла стати інформація про те, що і хто їв. Якщо їжа бідна, то це «очернение действительности» і «что о нас подумают иностранцы». Якщо «излишества» — обурення народних мас, які не мали доступу до багатьох продуктів. Тому тема їжі дуже обережно оминалась як в літературі і в кіно, так і в публіцистиці радянського періоду під соусом того, що це приватна, приземлена справа. Надто особиста і навіть трохи сороміцька.

Тут можна згадати, як цензурувались твори іноземних чи дореволюційних письменників — не варто було радянському читачеві знати ці буржуазні побутові подробиці. Так, наприклад, перекладача Дікенса, Євгенія Ланна, звинувачували у смакуванні буржуазного побуту, наче це він написав, а не Дікенс.

З отаким ставленням до їжі ми і вийшли у новий, вільний світ. І тут виявилось, що їжа — це фундаментальна частина культури, характеристика часу й реальності, у якій живе суспільство. Виявилось, що їжа — це не соромно. Почали виходити ілюстровані рецепти і їх сенс був не в тому, як мінімальною кількістю продуктів нагодувати цілу сім’ю. Почались кулінарні шоу, продакт плейсменти в кіно, реклама, де всі їдять яскраво і смачно і дуже незвично для нас.

В останні роки ми переживаємо наступну хвилю інтересу до їжі. Маркетологи в один голос кажуть — людину по суті справді цікавлять лише дві речі — секс і їжа. При чому гарантовано і щодня — тільки їжа. Якщо до чогось існує щоденний та незгасний інтерес, це явище неуникно починає характеризувати епохи, ставати частиною ідентичності та культури. Тож ігнорувати цю складову життя, вважаючи її виключно розважальною щонайменше, нераціонально.

Кулінарна геополітика та дипломатія

Останній рік був дуже яскравим в плані медіа-появ української їжі в геополітичному контексті — про український борщ написали у Washington Post та The New York Times під час кулінарного витка російсько-української війни, коли російське МЗС спробувало привласнити український борщ. В The New York Times навіть статтю так назвали: відкриття нового фронту. Передові світові видання виділили місце в друкованих версіях, аби розписати, як миють бурячки для українського борщу і на чому варять бульйон.

У нас досі рідко у поважних виданнях зустрінеш репортажі, де на тлі щось готується і описується, де люди щось їдять і це не фест, не кулінарне шоу і не щось гламурне. Ну, пам’ятаєте наш радянський вступ? Їсти — це трошки соромно. Гарно їсти — небезпечно. Погано, в принципі, теж. Проте це ставлення потроху іде в минуле і завдяки, наприклад, Євгену Клопотенку уже навіть не соромно приготувати автентичну українську верещаку.

Їжа може бути культурним послом не гірше за будь-який інший культурний продукт. Так, наприклад, гуцульські голубці розміром з мізинчик могли б стати центром чудового етнографічного репортажу на рівні із сотнями репортажів про заготівлю корейської капусти кімчі. З їжею найлегше себе асоціювати, бо будь-яку їжу, на відміну від багатьох інших аспектів життя, ми автоматично примірюємо на себе.

Хороший приклад кулінарної дипломатії — це проект Їжакультура. Нещодавно в рамках проєкту презентували вихід книжки «УКРАЇНА: Їжа та Історія / UKRAINE. Food and History». Це двомовне видання, що представляє розмаїття кухні України по регіонах.

Зрозуміти і пояснити себе через кулінарні звички

Окрім серйозних дослідницьких книжок можна робити і значно менші проєкти. Я дійшла до того, аби написати іронічну книжку «Готуємо в журбі», коли помітила, що мої іронічні дописи про їжу, як жодні інші тексти, знаходять особливий відгук в аудиторії: сотні поширень та розчулених коментарів, а головне — значно глибші обговорення, аніж просто розмови про рецепти. Обговорення про ідентичність, ментальність, різне і спільне з іншими спільнотами та регіональні особливості.

Виявилось, що у Харкові та у Львові однаково не викидають банки і однаково реагують на компліменти стравам. Читачі вимагали зізнатись, що в мене є галицьке коріння, бо інакше я не могла написати певні розділи. Але ні, криворізьке коріння теж із таким завданням впоралось. Тож об’єднувати Україну можна не тільки ланцюгами єдності, а, наприклад, рецептами борщу чи визнанням, що ми від Чопа й до Донецька маніакально припрошуємо гостей їсти.

Через їжу та навколокулінарні тексти можна не тільки зрозуміти себе, а й пояснити свою культуру іншим. І це не обов’язково мають бути фундаментальні дослідницькі чи культурологічні праці. Текст у стилі Buzzfeed на зразок «Тринадцять найдивніших українських страв» гарантовано викличе реакцію в аудиторії.

Проте варто пам’ятати, що їжа може слугувати «упаковкою» і для набагато глибших тем — наприклад, переживання травматичного досвіду дев’яностих, чи Голодомору, розподілу обов’язків в сім’ї, досвіду переміщених осіб. Це все теми, які можна розповісти через їжу і зачепити таким чином аудиторію, яка втомилась від важких історій.

Їжа як грань героїв

Окрім форматів, де їжа є головним героєм, не варто стримуватись від того, аби через кухню оживити тло історій.

Історія практично на будь-яку тему може бути приправлена їжею і герої від цього стануть живішими і опуклішими для аудиторії. Через приготування їжі, кулінарні уподобання чи кухонні звички перед читачем можуть замість пласких героїв постати живі люди.

Людина, яка у вас в тексті щойно вилкою розминала авокадо, варила каву чи навіть ліпила вареники, вже не має шансів стати картонним персонажем. Вона запам’ятається читачеві. Особливо тепер, у пандемійні часи кухонні теми почали відгукуватись навіть тим, кому вони були не надто близькі до цього. Не дарма, першим, що зникло в європейських супермаркетах на початку карантину було борошно. У непевний панічний період люди кинулись робити те, що створює відчуття дому — пекти й готувати. Так, журналістам зараз ще простіше застати героїв на кухні і ще більшій кількості читачів ця кухонна атмосфера відгукнеться.

Тож дорога до себе, до того, аби показати себе іншим, а також до живих героїв, а не газетних персонажів, може пролягати через кухню.

Media lab

Фото

Наживо

Персони

"Все, що не робиться - усе на краще!"
Олег Іридчин