Вівторок, 20 Квітня
Головна На часі ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ПРОТИДІЇ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ. ЯКОЮ Б ВОНА МАЛА БУТИ

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ПРОТИДІЇ ДЕЗІНФОРМАЦІЇ. ЯКОЮ Б ВОНА МАЛА БУТИ

2960

Питання боротьби з дезінформацію не сходить з порядку денного. Якщо рік тому висувалися радше здогади з приводу маніпулювання інформацію щодо епідемії ковіду, то тепер із Заходу звучать прямі заяви про дезінформаційну кампанію щодо ковід-вакцин. Ми не збираємося тут повертатися до розгляду практично забутого, кривого й шкідливого законопроєкту про дезінформацію від колишнього міністра культури. Краще розглянемо, якою мала б бути державна політика протидії інформаційному безладові з огляду на реальну ситуацію. 

Типово інформаційний безлад (information disorder) розглядається, зокрема в документах Ради Європи, як складне явище, яке охоплює як умисне, так і ненавмисне поширення неправдивої інформації, а також поширення правдивої інформації для заподіяння шкоди комусь. 

Нам же видається важливим звернути увагу й на суб’єктивні характеристики отримувача / споживача інформації. Маса глядачів пропагандистського ТБ дивиться його тому, що відповідна пропаганда збігається з їхніми поглядами, а не через відсутність доступу до якісного продукту. Користувачі соцмереж репостять фейки про політиків, не задумуючись про правдивість, адже для них головне, що це очорнює ненависного політика. На тлі епідемії добре видно, що коли фахівець описує складні речі, в яких переважна більшість аудиторії не тямить, то кожна з категорій упереджено налаштованих слухачів “чує” в поясненнях експерта саме те, що подобається їй (і, відповідно, біжить розповідати, що нібито експерт сказав, розставляючи вже свої акценти). Вузькоспеціалізована інформація тепер цілком доступна для сприйняття широкою аудиторією, а от з розумінням почутого не все гладко.

Суб’єктивні упередження явно ускладнюють боротьбу зі зловживаннями в інформаційній сфері, адже неможливо достукатися до того, хто не хоче чути. Однак ми спробуємо сформулювати певні пропозиції, зважаючи на те, що в частині системної роботи державного апарату до останніх кількох днів тут кінь не валявся, якщо не брати до уваги вже згаданий законопроєкт п. Бородянського.

Пункт №0. Державні структури мають говорити одним голосом, не створювати двозначностей. Але якщо брати міністерства, то для них ієрархічна структура в Україні не дуже складна: вони всі підпорядковані Кабінету Міністрів. А це колегіальний орган, який не збиратиметься щоразу, коли потрібно поставити на місце очільників двох міністерств, які по-різному артикулюють одне й те саме питання. Що вже казати, коли різночитання виникають між очільниками органів з різних гілок влади або з-поза цих гілок (як вважається в правовій доктрині, такі органи теж існують і президент – один з них).

Розв'язати проблему на рівні міністерств допомогло б посилання ролі віцепрем’єрів, які за чинним законом про Кабмін відіграють радше церемоніальну роль, але могли б координувати центральні органи виконавчої влади. З іншими гілками влади складніше, але оскільки зараз дві з трьох гілок у руках однієї політсили, то принаймні неформально налагодити координацію має виходити простіше. 

Пункт №1. Діяти (інформувати) на випередження там, де це можливо. Очевидно, що настання певних подій влада може прогнозувати, зокрема й негативних. А перше повідомлення з певної теми (і розставлені в ньому акценти) значною мірою формує сприйняття наступних повідомлень на ту ж тему, хоч би вони походили вже з іншого джерела (умовно кажучи, виправдовуватися важче, ніж кидатися звинуваченнями або заявами).

Пункт №2. Реагувати в правовому полі там, де це можливо. Мається на увазі, коли поширювач інформації відомий і впливовий. Варто визначити уповноваженого суб’єкта (наприклад, Мін’юст), який висуватиме претензії від імені органів виконавчої влади з приводу поширення неправдивої інформації впливовими ЗМІ, інтернет-виданнями (хоча вони за українським законодавством ЗМІ не вважаються). Посадовцям зараз легше стояти на позиції, що раз їхнього відомства не згадано, то формально начебто нічого зробити не можна, але це не зовсім так, якщо йдеться про поширення дези щодо державної політики у сфері, за яку відповідальне конкретне відомство. 

Ст. 277 Цивільного кодексу передбачає для випадків поширення неправдивої інформації можливість вимагати як спростування, так і права на відповідь, але про останнє переважно забувають, у претензії можна висунути одну або другу з цих вимог. Якщо реагування на претензію незадовільне – тоді можна йти до суду (це явно кращий спосіб вирішення суперечок, аніж практиковані зараз напади на журналістів або цензура власника ЗМІ, включно з маніпуляціями з боку влади за посередництва власника). І не обов’язково супроводжувати такі заходи піаром з боку органів влади, головне, щоби поширювач дезінформації, який є резидентом України, розумів, що рано чи пізно йому доведеться відповідати принаймні в цивільному процесі. Звісно, останній може за своєю ініціативою “розпіарити” відповідний судовий процес як “утиски з боку влади”, але якщо він уже й без цього вас інформаційно “мочить”, тоді що змінюється?

Дико виглядає про це писати, але в Україні є чимало телеканалів, що свідомо поширюють дезінформацію та маніпулюють глядачами. На відміну від інших видів ЗМІ, законодавство про ТБ прописано доволі детально, й воно зобов’язує канали поширювати об’єктивну інформацію (п. “в” ч. 1 ст. 59 ЗУ “Про телерадіомовлення”) та перевіряти її перед поширенням (п. “б” ч. 1 ст. 60 того ж закону: його виписано як обов’язок для працівника каналу, але якби це не було обов’язком і самого каналу також, то сенсу в такій нормі закону не існувало б). Для нагляду у відповідній сфері функціонує Національна рада з питань телерадіомовлення, якій, з одного боку, часто не вистачає політичної волі давати оцінку контенту й накладати санкції за дезінформацію та пропаганду. З іншого – медіаспільнота, бажаючи боротьби з пропагандою та дезою, водночас панічно боїться цензури від Нацради (яка насправді вже йде від власників медіа, й Нацрада для її встановлення просто не потрібна). Тут спільноті треба визначитися з бажаннями.

Пункт №3. Покарання для фізичних осіб – злісних роздмухувачів інформаційного хаосу. Звісно, що держава не може ганятися й накладати санкції на кожного, хто через дурість перепостив фейк у соціальній мережі (хоча інколи ми читаємо щось схоже у звітах поліції і СБУ). Але, наприклад, та сама кримінальна відповідальність за функціонування ботоферм виглядає доцільною. Дещо в законодавстві вже є, як-от ст. 173-1 Кодексу про адмінправопорушення, яка передбачає відповідальність за “поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення або порушення громадського порядку”. Але в сучасних умовах має напрацюватись адекватна практика застосування такої норми, адже в низці випадків для надання судом оцінки потрібно б залучати висновки експертів або хоча б спеціалістів у сфері психології мас. Можна й треба використовувати й інші вже наявні санкції, зокрема якщо громадянин бере гроші від іноземної держави за поширення певної маніпулятивної інформації, яка впливає на суспільне життя, то є підстави розслідувати державну зраду (ст. 111 КК).

Пункт №4. Медіаграмотність. Цей пункт насправді суперечливий: не можна когось змусити бути грамотним у певній сфері, якщо він цього не хоче; медіаграмотність дітей дасть результати не так швидко, а найбільшою віковою групою в нас усе ж є люди старшого віку. З іншого боку, якраз останніми мало хто займається, й паралельно з прищепленням навичок роботи в інтернеті старших людей можна навчати й медіаграмотності. Та й загалом у нас, як країни, в якій особливо негусто було якісної журналістики за всі 30 років (не кажучи про радянський час), необхідно пропагувати розуміння базових речей, зокрема того, що поширювач інформації може мати свій інтерес, її творчо “прикрашати”, анонімність поширювача має насторожити увагу читача, а журналістика – це передовсім робота в інтересах своєї аудиторії, надання їй якомога повнішої інформації, а не просування певної позиції.

Ми спеціально не зупиняємося на презентованому буквально нещодавно представниками влади центрові (чи центрах?) боротьби з дезінформацією, що завадило б безсторонньому сприйняттю цього матеріалу як прихильниками, так і опонентами чинної влади. Частина наших пропозицій накладається на ініціативи влади, а частина є відмінною – кожен читач може порівняти та зробити висновки.

Інформаційний хаос, як і корупція, є неуникним недоліком суспільного життя. Розвинутим країнам вдалося звести корупцію до певного мінімального рівня, й вони також намагатимуться мінімізувати вияви дезінформації та шкідливої пропаганди. Парадоксально, але Україна може задавати тон на світовому рівні цього процесу мінімізації, оскільки перебуває в епіцентрі інформаційної війни РФ. Шкода лише, що ми тільки зараз починаємо певний рух у напрямку боротьби з інформаційним безладом.

ІМІ

Наживо

Ефір

  • 00:40 Deutsche Welle: «Global 3000»
  • 01:10 Х/ф «Зовсім не бабій»
  • 02:40 Екорейд
  • 03:00 Х/ф «Мій найкращий друг»
  • 04:35 Час-Time

Персони

"Все, що не робиться - усе на краще!"
Олег Іридчин