Будь-який журналіст, практично в будь-якому журналістському матеріалі, робить одночасно принаймні чотири речі.
Спершу прояснимо терміни. «Інформація» (в цьому контексті) — будь-яке повідомлення про факт. Фактом може бути якась подія, чиясь дія, чиєсь висловлювання тощо. Факт — взагалі будь-що, що «сталося».
«Пропаганда» — поширення поглядів, тобто тлумачень і оцінок фактів (із чого зазвичай випливають спонукання щось робити або чогось не робити). Пропагувати можна щось добре (здоровий спосіб життя) чи шкідливе (расову ненависть); пропаганда може бути «білою» (від джерела, яке відкрито заявляє про себе), «сірою» (від невизначеного джерела) або «чорною» (від фейкового джерела — тобто, на позір від одного, а насправді від іншого). Але це все пропаганда.
«Картина світу» — загальне уявлення про те, яким є світ загалом і світ людства, який устрій має (відповідне) суспільство, який смисл має історичне минуле й теперішнє (людства, нації, соціальної групи тощо), якими є пріоритети і перспективи на майбутнє.
«Метанаратив» — опис картини світу у вигляді низки світоглядно узгоджених текстів.
А тепер по суті. Будь-який журналіст практично в будь-якому журналістському матеріалі робить одночасно принаймні чотири речі:
(1) інформує (повідомляє факти);
(2) пропагує (оцінює і тлумачить факти та / або поширює чиїсь оцінки і тлумачення фактів);
(3) збуджує в аудиторії емоції;
(4) поширює (неявно) певну картину світу (тобто подає фрагмент метанаративу), з якої (якого) випливають поширювані ним погляди, оцінки і тлумачення (починаючи з погляду на те, які факти гідні інформування, а які ні, і чому саме).
Журналіст, який вважає, що він «лише інформує суспільство» та ігнорує решту неодмінних аспектів своєї діяльності, приречений постійно стикатися з «неочікуваною» (для нього) і «неадекватною» (на його погляд) реакцією своєї аудиторії.
З іншого боку, журналіст, який свідомо грає на емоціях (наприклад, «знову зрада!») та / або свідомо і послідовно поширює певний метанаратив (наприклад, «в СРСР було добре»), ризикує перетворитися на маніпулятора, який підпорядковує інформаційну складову своєї діяльності («повідомляти факти») пропагандистсько-світоглядній або емоційній складовій.
На цьому суперечливому «мінному полі» насправді й відбувається щоденна діяльність всякого журналіста.
Звісно, ці складові представлені нерівномірно в різних журналістських жанрах (новини, репортаж, огляд новин, публіцистика тощо), а також у пріоритетних настановах різних журналістів та ЗМІ. Але немає такого ЗМІ (й навіть такого журналістського матеріалу), де якась із цих чотирьох складових була би взагалі відсутня (за винятком хіба заголовків новин, і те не завжди).
Нерозуміння цієї ситуації в усій її складності та суперечливості викликає безліч конфліктів та непорозумінь — і в журналістській спільноті, і між окремими представниками цієї спільноти та їхньою актуальною чи потенційною аудиторією.
Спробуймо розібрати деякі приклади проблемних ситуацій, щоб побачити, чи має наша модель евристичний потенціал.
1. Петро Симоненко в ефірі «Громадського радіо».
Андрій Куликов — як відомо, нинішній голова ВГО «Комісія з журналістської етики» — запросив до ефіру «головного комуніста країни», щоб обговорити «головне свято радянських комуністів» (7 листопада). На щире здивування журналіста і його колег, найбільш гостру реакцію аудиторії та критиків викликали не конкретні висловлювання в ефірі Петра Симоненка, і навіть не те, в якому контексті вони були подані (які питання йому ставили, хто ще коментував подію тощо), а самий той факт, що в ефірі «Громадського радіо» взагалі з’явилася ця особа («Детектор медіа» вже висвітлював цю ситуацію в окремому матеріалі).
Зокрема, Дмитро Золотухін, заступник міністра інформполітики, публічно заявив, що відтепер розглядає «як проблематичне (або взагалі неможливе) подальше співробітництво з журналістами "Громадське радіо" через неспівпадіння ціннісних орієнтацій щодо свободи слова та надання можливості поширювати свої думки для політиків, відкрито вороже налаштованих по відношенню до Української держави та Революції Гідності» (курсив мій — О.П.).
З іншого боку, самий факт появи Петра Симоненко на «Громадському радіо» став ключовим також і для КПУ, яка прокоментувала цю подію на своєму сайті матеріалом із красномовним заголовком: «Поява в ефірі "Громадського радіо" лідера незабороненої Комуністичної партії Петра Симоненка викликала напад істерики у печерних націоналістів та соросівських годованців». При цьому автори матеріалу на сайті КПУ не забули похвалити Андрія Куликова за «дотримання засадничих принципів демократичної журналістики» і визнання «необхідності плюралізму думок», а також зазначити, що «в будь-якій мало-мальськи демократичній державі» така поява лідера однієї з партій в ефірі «була б сприйнята як природна подія».
Варто додати, втім, що коло обурених появою Петра Симоненка в ефірі виявилося набагато ширшим за їхній опис на сайті КПУ. Зокрема, на шпальтах газети «День» відчуттям «шоку» з цього приводу поділився Іван Антипенко, який фактично вступив із матеріалом на сайті КПУ в заочну полеміку: «Я розумію, що є стандарти ЗМІ, різні сторони і альтернативні думки. Але як можна давати слово послідовнику злочинної ідеології, яка у радянські часи згубила мільйони людей?». А Віктор Трегубов, прокоментувавши цю історію на редагованому ним сайті «Петр и Мазепа», підсумував аргументи обурених наступним чином: (1) по-перше, «Симоненко — комуніст», а «ми не любимо комуністів» (і цю точку зору, як виявилося, загалом поділяє аудиторія «Громадського радіо»); (2) по-друге, «Симоненко — не комуніст», а партійний функціонер, який колись удавав із себе комуніста з суто прагматичних міркувань; (3) по-третє, Симоненко був настільки щільно пов’язаний із різного роду «антиукраїнськими ініціативами», що ми маємо всі підстави «записати його в потенційні колабораціоністи»; (4) отже, «Симоненко — токсичний» як такий, хай би що він казав або не казав, будучи в ефірі. Самого цього факту для Віктора Трегубова виявилося цілком достатньо для вирішальної оцінки того, що відбулося в студії «Громадського радіо».
Пояснюючи свою позицію, «Громадське радіо» наголосило на інформаційному аспекті інтерв’ю з Петром Симоненком, частково визнало свою провину в плані емоційної складової обговорюваного ефіру й повністю відкинуло його пропагандистську та метанаративну складові: «Громадське радіо запросило в ефір лідера КПУ Петра Симоненка через бажання якомога повніше інформувати свою аудиторію, залучаючи якомога більше різноманітних точок зору. Водночас Громадське радіо визнає, що в намаганні дотриматися плюралізму думок та професійних стандартів, при запрошенні в ефір Петра Симоненка журналісти не врахували особисті почуття тієї частини нашої аудиторії, яка представляє родини, постраждалі від злочинних дій комуністичного режиму в СРСР (…) Це інтерв’ю в жодному разі не було спробою реабілітувати або пропагувати комуністичний тоталітарний режим 1917–1991 років, або ж заперечувати його злочинний характер».
З огляду на запропоновану тут теоретичну модель, не випадає дивуватися, що ці пояснення не були сприйняті критиками «Громадського радіо» як адекватні. Сайт Depo.ua навіть запропонував номінувати Андрія Куликова на титул «Головний популіст дня», позаяк «Куликов (…) виправдався за Симоненка в ефірі так, що краще б мовчав».
Отже, які меседжі і впливи несе слухачеві обговорюваний ефір з Петром Симоненком, якщо розглянути його крізь призму нашої теоретичної моделі?
(1) Інформаційний меседж: в Україні досі є Комуністична партія, лідер якої має свою (цілком очікувану для функціонера-комуніста) позицію щодо того, чим був більшовицький переворот, чим є Україна після Майдану тощо, тощо.
(2) Пропагандистський меседж: так, інтерв’ю з Петром Симоненком надало йому трибуну для поширення (пропагування) ідеології очолюваної ним партії, хай навіть паралельно з цим в ефірі «Громадського радіо» прозвучали і критичні оцінки цієї самої ідеології (що можна вважати певною сумішшю комуністичної пропаганди й антикомуністичної контрпропаганди).
(3) Емоційний вплив: залежно від ставлення слухача до комунізму і комуністів для когось це інтерв’ю стало зарядом ностальгії чи натхнення, а для когось — навпаки, больовим шоком і приводом для обурення (можна припустити, що других в аудиторії «Громадського радіо» виявилося відчутно більше).
(4) Нарешті, меседж метанаративу: сьогоднішня Україна — це країна, в якій комуністи загалом і (наскрізь проросійська) КПУ Симоненка зокрема є легітимною частиною політичного спектру та громадського дискурсу; їхня позиція — це точка зору, яку українській громадськості варто знати і з якою варто рахуватися.
Наголошу ще раз, що всі ці меседжі «Громадське радіо» відправило своїм слухачам вже самим фактом появи Петра Симоненка як співрозмовника ведучого в радіоефірі.
І автори сайту КПУ, і критики «Громадського радіо» цей багатошаровий смисл своєю увагою не обминули (згадаймо ще раз формулювання професійно чутливого до питань пропаганди Дмитра Золотухіна: «Надання можливості поширювати свої думки для політиків, відкрито вороже налаштованих по відношенню до Української держави та Революції Гідності»). Натомість журналісти «Громадського радіо», захищаючи свою позицію, два з чотирьох визначених нами аспектів свого ефіру повністю або частково визнали, а решту два спробували повністю проігнорувати.
Чи випливає з цього, що міркування «пропаганди» і «метанаративу» в цій ситуації неодмінно мали переважити аспект інформування, так що «Громадське радіо», цілком однозначно, мало б утриматися від інтерв’ю з Петром Симоненком? Не обов’язково. Адже така людина й така партія в країні справді існують, тож їхнє існування є фактом, який потенційно може претендувати на інформаційну увагу аудиторії. Але… виключно «в пакеті» зі всім рештою, що тягне за собою таке інформування в емоційному, пропагандистському і метанаративному плані. Тож, готуючи такий (і будь-який інший) матеріал, неодмінно слід зважувати ситуацію в усіх чотирьох аспектах, які лише сукупно становлять (зазвичай суперечливу) «ціну питання».
І тоді реакція аудиторії (зокрема й негативна чи відверто обурлива) принаймні не стане для журналістів неприємним сюрпризом.
2. Чи варто брати інтерв’ю в терориста?
У цьому прикладі обмежимося тим, що накреслимо для цього загального питання загальну теоретичну «мапу». З яких меседжів і впливів складається для аудиторії поява в ефірі (чи на шпальтах газети) терориста, який дає інтерв’ю і викладає для аудиторії відповідного ЗМІ свої погляди?
(1) Інформаційний меседж: є така-то терористична організація (група), яка здійснила (здійснює зараз, або планує здійснити) такі-то терористичні акти, маючи для цього такі-то мотиви.
(2) Пропагандистський меседж: мотиви, якими керуються терористи, поширюються на аудиторію відповідного ЗМІ (при тому, що її представники, ясна річ, можуть ці мотиви як узяти до відома, так і категорично відкинути).
(3) Емоційний вплив: залежно від ставлення слухача до озвучених мотивів збуджуються емоції в широкому діапазоні від співчуття терористам (наприклад, як особам, які «насильницькими методами обстоюють легітимну справу») до гніву і обурення їхньою діяльністю (а також самим фактом, що їм «надано майданчик» для поширення своїх поглядів).
(4) Меседж метанаративу: сучасний світ — це, зокрема, інформаційний громадський простір, в якому терорист має право бути вислуханим, і не лише органами правосуддя, а й широкими колами громадськості.
Знов-таки, до меседжів (2) і (4) можна поставитися цілком серйозно: наприклад, обмежену пропаганду ідей терористів цілком можна допустити в ситуації, коли аудиторія ЗМІ має до цих ідей певний імунітет, але воліє розібратися в аргументах та мотивах дій терористів докладніше.
Варто додати, що особливої гостроти пропагандистський і метанаративний аспекти такого інтерв’ю набувають у ситуації, коли інтерв’ю береться й доноситься до аудиторії безпосередньо під час здійснення терористичного акту (наприклад, терористи взяли заручників і висувають свої вимоги). У цьому разі поширення ідей терористів розростається до фактичного сприяння їхній терористичній діяльності (метою якої є залякування відповідних урядових чи громадських кіл), а супутній метанаратив перетворюється з «терорист має право бути вислуханим» на «терорист має право на дієве сприяння ЗМІ, коли він, своїм терористичним актом, намагається залякати тих, до кого цей акт звернений, і так примусити їх до виконання своїх вимог».
Чи можуть демократичні медіа піти на ризик донесення до своєї аудиторії таких пропагандистських та метанаративних меседжів? Можуть, якщо цей шлях обраний ними розсудливо та свідомо, а адресна аудиторія готова поставитися до такого вибору з розумінням. З іншого боку, обґрунтування чи виправдування такого вибору тезами на кшталт «ми ж лише інформуємо» слід відкинути як прояви або недоумкуватості, або лукавства.
3. Подальше застосування моделі
Цю теоретичну модель можна застосувати й до ситуацій іншого типу. Наприклад, проаналізувавши метанаративні меседжі деяких програм «Громадського телебачення» (тобто поширювану ними картину української реальності), можна великою мірою зрозуміти причини різкого неприйняття саме цього медіа з боку низки «патріотично налаштованих» блогерів (беру цей вислів у лапки, щоб не надавати йому ні позитивного, ні негативного ціннісного забарвлення — хоча з певної патріотичної позиції самий цей мій намір уже є гідним осуду кроком). Адже на рівні метанаративів тут зіштовхуються меседжі «Україна — це місце, де насамперед точиться боротьба з імперським агресором» і «Україна — це місце, де насамперед точиться класова боротьба проти президента та інших можновладців за соціальну справедливість» (на цьому останньому, успішно чи ні, спеціалізується, зокрема, команда програми «Слідство. Інфо»). Оскільки повноцінно вести таку боротьбу одночасно «на два фронти» неспроможне жодне суспільство у світі, неминуче постає питання вибору панівного метанаративу — та, відповідно, звуження обсягу чи значущості метанаративу, визнаного другорядним. Різний вибір у цьому ключовому питанні неминуче призводить до світоглядно зумовлених зіткнень і конфліктів.
Яке ще застосування може знайти запропонована модель? Гадаю, це може стати предметом подальших дискусій.
