Неділя, 25 Липня
Головна Медіапростір Хороші журналісти

Хороші журналісти

2026

…бувають поганими конкурсантами.

Зривистий видих. У шлунку зароджується щось нав’язливо млосне. Доростає до легень під перелік чужих прізвищ. Напруга стає врочистішою, а пульс — швидшим. Момент затягується, оплески стихають, аби зірватися знову. «І переможцем стає…»

Хтось інший. Не ви. На жаль, не ви.

Всі люблять перемагати. Але не всі перемагають. А от програє час від часу кожен. Проте в момент, коли ти не знаходиш себе у черговому списку лауреатів, все одно стає сумно й образливо. І це, схоже, цілком нормально.

І переможці також програють

«Мені набридло програвати, тож змагатися я перестала», — не без суму каже мені знайома телевізійниця. Зітхаю. Згадую один свій програш, який в моменті здавався фатальним. Це зараз, у 21 рік, без перемоги у конкурсі «Золоті ручки» мені цілком комфортно. А от у 9 років це було не так. Ох, зовсім не так. 

Посміхаюся спогадам про своє дитяче горе і йду в Фейсбук. Починаю питати журналістів про їхні перемоги та поразки. Номінації, премії, лауреатство, гіперлокальність та всеукраїнський рівень… Це явно серйозніше, ніж умовні «Золоті ручки». Але чи вагоміше за решту повсякденних здобутків?

Пишу директорці та головній редакторці локального медіа «Біляївка.Інфо» Галині Халимоник. Вона точно знається на конкурсах — має за плечима чимало перемог і каже, що такі змагання любить. Та не тільки за успіх, а й за можливість працювати над глибокими темами.

Галина показує мені свій текст про маму хлопчика з аутизмом, яка відкрила соціальну майстерню. Медійниця розповідає — статтю визнали найкращою з-поміж сотні інших. Та якби не конкурс, розповісти історію, що надихає, ймовірно, не вдалося б:

«Серед десятків рутинних завдань я рідко маю час на написання таких текстів. А цей писала спеціально — для конкурсу. І отримала масу задоволення!»

Гаразд, у такому контексті конкурси дійсно приносять задоволення. Та все ж, як щодо поразок? Особливо, коли вже звикаєш до перемог.

«Коли ти працюєш у гіперлокальному медіа, без конкуренції фактично, це дуже демотивує. Конкурси — це перевірка себе. Переважно здобуваю 1-3 місця. Але дуже розчаровуюся, якщо програю. Особливо, коли надретельно пишу роботу», — ділиться Галина Халимоник і додає, що такі випадки на певний час її демотивують, але конкурси для неї — це насамперед шанс отримати задоволення від роботи з унікальними темами.

Щось у цьому таки є.

«Ми не математики…»

Журналістка й редакторка «Liga.Life» Ірина Андрейців конкурси навпаки не любить. Пояснює — суб’єктивізму забагато, не кожен матеріал можуть оцінити гідно.

«Мені важко визнавати конкурси, бо, попри те, що люблю і ціную колег, дуже багато суб’єктивізму. Ми не математики, де формули та чіткість… Але при цьому визнаю премії/конкурси, де не самі журналісти подаються, а де їх номінують. Теж суб’єктивно, але підхід інший — сканують умовно всіх, а не вибирають з тих, хто знайшов сміливість заявити про себе», — каже Ірина Андрейців. 

Не без болю пригадую шкільні уроки математики й те, що навіть там вчитель примудрявся учням з однаковими помилками ставити різні бали. А Ірина Андрейців тим часом продовжує:

«На “Честь професії” подалась, певно, раз в житті, коли подруга всіляко радила переламувати свій синдром самозванки. Тоді вибрала якийсь матеріал з останнього десятка і кинула. Результат був такий же, як моя серйозна підготовка до заявки. На інші не подавалась, здається, ніколи. Принаймні, не пригадую таких випадків».

Дякую за коментар і проговорюю для себе важливе: хороші журналісти бувають поганими конкурсантами. Це просто факт. І тримати його в голові треба без перерви на обід та вихідні. 

І переможцем стає… людський фактор

Вирішую звернутись за коментарем до людини, яка знаходиться по той бік конкурсів. Лариса Денисенко — адвокатка, письменниця, медійниця та членкиня журі Премії імені Гонгадзе. Вона каже, що до вибору номінантів та лауреатів завжди підходить відповідально, але нічого не може застрахувати від ймовірності, що хтось чи щось залишиться непоміченим.

«Це завжди осмислений і концептуальний підхід. Крім преміальних критеріїв зважаю на різноманіття та гендерну справедливість. Завжди побоююсь, що когось не побачу. І не лише з локальних медіа, а й серед загальнонаціональних», — пояснює медійниця.

Поки перечитую коментар Лариси Денисенко, знайомий журналіст пише мені, що складно працювати в регіонах і брати загальнонаціональні премії. Встигаю подумати, що не погоджуюся і тоді читаю решту коментаря пані Лариси:

«Я помічаю нішеві медіа й часто номіную, тобто в довгому списку вони є, але щоб інші колеги помітили та проголосували — важка робота, природно що більшою мірою помічаються ті, хто на слуху, хто більше звучить. Так працює людське сприйняття. Втім, номінантками/ами (Премії Гонгадзе, — авт.) я задоволена, достойні люди третій рік поспіль»

«Що і треба було довести»

Коли говорю зі знайомими медійниками про відчуття, які викликають у них конкурси, усвідомлюю, що для багатьох поразки важать більше, ніж їм хотілось би. 

Поки журналістка гіперлокального медіа «Район.Луцьк» Оксана Кашталян робить собі каву на нашій тимчасово спільній кухні, питаю її: «А як ти мене втішатимеш, коли я програю в якомусь конкурсі й сумуватиму?» 

Виразу її обличчя я не бачу, але, здається, відчуваю, як вона закочує очі. «Так, як мене свого часу втішала колега: казатиму, що кожен текст крутий по-своєму і їх некоректно порівнювати “в лоб”», — каже Оксана і робить кілька компліментів моєму письму. 

Тоді заговорюємо про синдром самозванця — хронічний діагноз багатьох журналістів і Оксана озвучує істину, в якій важливо не почуватися самотніми:

«З власного досвіду скажу, що перемога сприймається як “ой та просто конкурентів нормальних не було”, а поразка як “що і треба було довести”. Від результату не змінюється абсолютно нічого, якщо не змінюється те, як ти його сприймаєш»

Чи варто додавати ще щось?

Media lab

Наживо

Ефір

  • 18:20 За філіжанкою кави
  • 19:10 Невичерпне джерело
  • 19:40 Храми Прикарпаття
  • 20:00 Спробуй наживо
  • 20:30 Підсумки тижня

Персони

"Вчитись ніколи не пізно"
Роман Шкромида