Чи варто жартувати над проблемами та як писати з гумором про серйозне.
Гумор легко привертає нашу увагу: саркастичні відеоблоги про політиків, меми про неналежне реформування освіти чи анекдоти про дорожні ями ми сприймаємо та запам’ятовуємо краще за, приміром, логарифми чи розклад руху автобусів.
«Інформуючи — розважати, або розважаючи — інформувати», — ось так коротко можна описати поняття інфотейменту.
Чому це діє? Насамперед тому, що сміх знімає напругу.
Дослідники називають цей ефект розрядкою: ми відпочиваємо, коли сміємось. Мозок розпружується і ми сприймаємо інформацію менш критично, на емоціях. Згадаймо, як діють драматизація та сенсаційність. І зрозуміймо, чому ми швидше згадуємо про різних «ведмедиків брауні» чи «скотиняк».
В Україні інфотеймент значною мірою почав впроваджуватися на телебаченні після розпаду Радянського Союзу. Тоді, у період економічної кризи, засоби масової інформації мали фінансові труднощі. Редактори вже й гадки не мали, як залучити рекламодавців. Поглянувши на досвід західних колег, наші медіа намагались прикувати глядачів до екранів саме завдяки розвагам. Таким чином інформація активно подавалася через розважальний аспект, а глядачів телепередач ставало все більше. А більше аудиторії — більше рекламодавців.
Від новин не захиститися: потрібний зміст отримує нову форму й однаково потрапляє у масову свідомість. Однак слід визнати, що навички реагувати на обман і глупоту сарказмом (такий собі «сміх крізь сльози») в українців були присутні майже завжди: у карикатурі, фейлетоні та анекдотах. А тепер — у відеоблогах і мемах.
Обмова — полова?
Жарти не завжди можуть допомогти зрозуміти ситуацію. Принаймні часто ми навіть не бачимо того, про що жартують.
Те ж стосується і журналістської етики: наприклад, ми не можемо писати про війну, висміюючи військових. Проблема може стати приводом для жарту, але він не спонукає до вирішення. Тому варто пам’ятати, що «слово, мов горобець» та образи, які може ця пташка принести.
Гумор можна застосовувати, щоб зрушувати з місця проблеми. Ба більше, навіть не гумор, а сатиру чи іронію. Наприклад, Уляна Супрун створює меми, в яких розвінчує міфи про медицину та ліки, а Телебачення Торонто вказують на порушення медійниками журналістських стандартів і поширення джинси.
У журналістів непроста задача: розставити у своєму матеріалі акценти так, щоб описане допомогло знайти рішення і набуло розголосу.
Розголос через жарт
«Матеріал про публічну особу, яка поширює фейки, може набути розголосу завдяки жартам. Гумор викликає яскраву емоційну реакцію і таким чином людина краще запам’ятає те, про що розповідає журналіст», — каже Ангеліна Ломакіна, тікток-редакторка видання Детектор медіа.
Марина Довженко, оглядачка Детектор медіа, вважає, що все залежить від видання та аудиторії, для яких ми працюємо: «Переважна більшість людей іноді має потребу розслабитися й усміхнутися, навіть читаючи про щось серйозне».
«Ми звикли сміятись із різних абсурдних речей, — каже Богдан Амосов, журналіст Радіо НВ. — Гумор — це наша захисна реакція. А також те, що змушує нас переживати позитивні емоції. Тому у порівнянні з новинами сатиричні випуски більш яскраві та популярні».
Побороти пафос політика
«Людям може не подобатись, що з кандидата, за якого вони віддали свій голос — сміються, — пояснює Богдан Амосов. — Багато людей ототожнює себе з тими, за кого віддали свій голос. Це політик, який говорить так, як виборцю подобається (не діє, а говорить!).
Політична сатира, за словами Богдана Амосова, це намагання відкрити виборцю очі, показати, що політики — це такі ж люди, як і ми: «Моя програма стосується тих подій, що відбуваються в країні. А це події не дуже добрі й не надто смішні. Але приправивши їх гумором, іронією чи сатирою, вони сприйматимуться не так кепсько, як є насправді.
Вказуючи на абсурдність дій політиків чи загалом суспільства, людина починає сприймати ситуацію більш скептично, ніж це було до цього. Ставимося до політиків з меншим пафосом — стаємо до них більш критичними».
«Ось Кива, до прикладу, умовно каже, що на Західній Україні живуть лише бандерівці. Якщо дуже часто повторювати цей меседж, то рано чи пізно певна частина аудиторії сприйматиме ці меседжі серйозно, принаймні зможе поставити їх правдивість під сумнів. Тому дуже важливо доводити це твердження до абсурду, щоб дискредитувати цю думку й замістити її іншою. Тоді таких “експертів” важче сприймати серйозно», — каже Ангеліна Ломакіна.
Сміх заради сміху та коли жарт доречний
«Особисто я, як читачка, більше ціную ті видання, де мені, крім фактажу, пропонують усмішку. Але під час написання тексту ніколи не ставила за мету десь пожартувати просто щоби пожартувати. Іноді це реакція на інформацію, яку я аналізую, — каже Марина Довженко. — Бачу, настільки вона абсурдна або недолуга й тоді з’являється жарт. Іноді — це якісь мої особисті рефлексії».
«Варто розрізняти гумор сатиричний, який висміює якісь негативні дії людей і пояснює причину нашої критики, та гумор, який робить з публічних людей лише дурнів, — вважає Ангеліна Ломакіна. — Жарти другого типу без пояснень знімають із висміюваних нами людей відповідальність. Очевидно, якщо ти готуєш публіцистичний продукт, то не можна переходити на особистості й, до прикладу, оцінювати зовнішність людини. Проте якщо хтось твердо робить якусь дурню, говорить неправду, маніпулює чи намагається приховано вплинути на думку людей, то це інша справа».
«Сміх заради сміху — це те, що не стосується дій людини. — розповідає Богдан Амосов. — До прикладу, Олена Зеленська, яку всі почали принижувати через невдалі фото. Також сміялися з того, що вона захворіла на коронавірус. Розповідаючи про неї, я б акцентував на тому, що вона як перша леді відчуває себе не у своїй тарілці. Гостро переходити на особистості — негідно».
Краще звертати увагу на дії людей, від яких дійсно щось залежить в нашій країні: «Це міністри, депутати, президенти або лідери думок, які впливають на громадян. Якщо їхні дії є шкідливими або ж такими, що ведуть державу у хибному напрямку, то це можна і варто висміювати. Ось як можна бути недоречним щодо Киви? Чи стосовно корабельної сосни Корнієнка та Арахамії?», — каже Богдан Амосов.
Табу
Гумор можна застосовувати майже всюди. Але слід робити це правильно. «Політика прекрасно піддається гумору, бо інакше сприймати те, що відбувається, неможливо. Проте часом бувають такі жарти, що знецінюють чи спричиняють біль, — каже Марина Довженко. — Я думаю, тут межа тільки у відчуттях автора: наскільки це етично і чи не переходить меж. Не йдеться про те, щоби применшувати проблеми, але якщо можна з гумором підійти до сприйняття проблеми, не порушуючи етичних норм та стандартів професії, то чому б ні?
Якщо питання стосується коронавірусу, яке вже і так “заїздили”, то іноді саме жарти можуть допомогти знову привернути увагу до проблеми. Повторюваність втомлює, тому легша гумористична подача у деяких випадках може трохи покращити ситуацію».
Але варто уникати жартів, що стосуються трагедій: «Я не жартую на тему смертей, але, наприклад, дозволяю собі попідколювати блогерів-антивакцинаторів», — додає Марина Довженко.
Кожна важка тема вимагає своїх підходів та має свої етичні принципи. Журналісту слід розуміти, за якими правилами з ними працювати: «У нас немає табу, просто треба вміти говорити на важкі теми: ЛГБТ, радикальні течії, політика тощо. Але сказати про те, як говорити про кожну тему конкретно в кожному випадку — важко. — пояснює Ангеліна Ломакіна. — До прикладу, варто завжди розуміти, що не можна жартувати про зовнішній вигляд, а також зважати, яку лексику ви використовуєте під час написання матеріалу (приміром, не можна казати гомосексуаліст, а варто — гомосексуал)».
«Вважається, що гумор доречний всюди. — зазначає Богдан Амосов. — Жартувати можна на будь-яку тему, якщо це смішно. Американські стендапери жартують про такі речі, за які б у нас писали скарги.
Та інколи моя програма перестає бути виключно гумористичною — якщо тема гостра і від неї лише “бомбить”. Тоді я дозволяю собі серйозну критику. Наприклад, 9 травня, яке використовують проросійські сили, щоб “вшанувати” пам’ять полеглих для отримання політичних балів і наближення України до Росії. А точніше, совка. Тут часто доводиться відходити від гумористичної до аргументованої подачі та, як наслідок, роз’яснювати, чому партія ОПЗЖ — антиукраїнська».
Розставити гумор по тексту
«Це дуже природний процес, я свідомо не розставляю жарти в тексті, хоча гумор завжди присутній — щось від мене, щось від редактора — ділиться Марина Довженко. — Але я вважаю, що людина без почуття гумору не може свідомо примусити себе вносити якийсь розважальний сегмент в текст».
«Я не застосовую гумор спеціально, коли працюю. — каже Богдан Амосов. — Просто варто тримати в голові обсяг тих речей, про які говорили люди й де та у чому вони брали участь».
Коли нещирість є смішною, то на ній можна побудувати сатиру чи навіть сарказм: «Я порівнюю те, що люди говорили раніше та зараз. Це насправді найлегше: люди часто брешуть. І це помітно в заявах та діях людей, якщо дивитись на це з відстані часу. Людина, яка є нещирою у своїх словах, не може контролювати це постійно.
До прикладу, історія з вагнерівцями, коли влада не одразу визнала спецоперацію США, України та Туреччини. Або коли Зеленський цитував “когось із політиків”, мовляв, ця людина казала, що у нас буде, як в Італії… і це поверхня людина (вочевидь, маючи на увазі людину поверхову). Проте і сам наголошував на тому, що за певних умов Україну чекатиме друга Італія», — пояснює Богдан Амосов.
«Я завжди звертаю увагу на медіапростір, коли ведучий, журналіст або експерт починає поширювати вигідні або деструктивні меседжі, маніпулює чи безглуздо себе поводить (грає на емоціях). Намагаюся максимально стежити за всіма неоднозначними публічними скандалами, обираю з них щось смішне та акцентую на цьому увагу. Але завжди повертаю людей до конструктиву наприкінці, — додає Богдан Амосов.
Варто обов’язково пояснювати свій жарт: «Слід роз’яснювати, чому людина, яка вчинила певну дію, варта — на вашу думку — того, щоб її висміяли. Треба пояснити, чому дії людини є некоректними, неетичними та навіть шкідливими. Якщо це робити, то журналіста буде важче звинуватити у тому, що він зробив щось неправильно.
На практиці завжди намагаюсь застосовувати таке співвідношення: сатиричного та серйозного завжди має бути 50 на 50. Тобто ти трішки жартуєш, щоб привернути увагу і показати безглуздість ситуації, але наприкінці будуєш однозначний висновок, що пояснює всю описану абсурдність», — додає Ангеліна Ломакіна.
