Ґайд для журналістів та журналісток, які хочуть писати про війну.
На початку російсько-української війни у 2014 воєнних журналістів та журналісток в Україні стало в рази більше. На сході країни вони намагалися дізнатися будь-яку інформацію: хтось хотів розговорити добровольців та дізнатися, чому вони пішли воювати, хтось збирав статистичні дані по загиблих, а хтось документував події для історії.
У 2021 році журналістів та журналісток, які тримають тему війни у фокусі, стало менше. Та попри довготривалість конфлікту, є автор(к)и, які надалі хочуть висвітлювати війну. Юлія Бондар зібрала усю необхідну інформацію для тих, хто планує стати воєнним журналістом чи журналісткою.
Акредитація в зону ООС
Журналіст(к)и можуть отримати прес-карту для роботи в зоні проведення ООС у пресслужбі Об’єднаних сил. Для цього треба надіслати лист із проханням акредитувати журналіста/журналістку.
У листі слід вказати ПІБ, посаду, контактний телефон та термін відрядження, а також завірити лист підписом керівника/керівниці та печаткою ЗМІ. До листа треба прикріпити копії паспорта та журналістського посвідчення.
Прес-карту видають на 6 місяців. Після завершення її дії можна акредитуватись ще раз.
Підготовка до відрядження
Перше, що перед відрядженням рекомендує зробити медіаекспертка та тренерка з безпеки для журналістів Інституту масової інформації (ІМІ) Ірина Земляна, — провести оцінку ризиків.
Для цього є спеціальна методика: виписати всі ймовірні небезпеки та розробити заходи для їх мінімізації.
Як це працює: є ризик згоріти на сонці, тому в заходах слід вказати про крем від засмаги та одяг з довгим рукавом. Також варто прописати, що робити, якщо це сталося. Наприклад, якщо ви згоріли, то потрібно знати, куди звертатися за допомогою та що робити при опіках.
«Але бувають і більші проблеми: обстріл, стеження чи викрадення. І наш мозок налаштований так, що у стресовій ситуації ми маємо 3 базові реакції: завмерти, бігти чи бити. Але потрібно, щоб наш мозок згадав про план дій. І якщо його немає, то і мозок нічим не допоможе», — каже Ірина.
Перед відрядженням слід дізнатися якомога більше про місце, куди ви збираєтеся їхати: від рівня життя до епідеміологічної ситуації. Знання про культуру, одяг, звичаї та навіть новини локальних ЗМІ допоможуть інтегруватися в середовище та краще зрозуміти місцеве населення.
Сплануйте стратегію зв’язку з редактором/редакторкою, які залишаються в офісі. З цією людиною варто прописати усі етапи відрядження: від моменту, як журналіст(ка) виходить з дому, і до того, як відбуватиметься інтерв’ю.
Слід комунікувати з довіреною особою на кожному етапі, щоб у разі зникнення редактор(ка) знали, де розпочинати пошуки.
Під час роботи в «гарячих точках» журналіст(к)и постійно наражаються на небезпеку. Експертка ІМІ рекомендує перед відрядженням пройти спеціальні курси з безпеки — навчання в польових умовах та на полігоні, а також теоретичні й практичні знання з домедичної допомоги.
Такі тренінги по роботі журналістів в зоні бойових дій проводить ІМІ — навчають теорії та домедичній допомозі, а також проводять тренінги на полігоні, де відпрацьовують поведінку під час обстрілів, поранень, проходження блокпостів тощо.
Олена Максименко, репортерка видання «Новинарня» та проєкту Donbas Frontliner, вивчилася на парамедика та пройшла вишкіл з тактичної медицини в Першому добровольчому медичному шпиталі ім. Пирогова. До цього Олена працювала в галузі культури, але хотіла поїхати на схід як військова.
«Журналістику я не розглядала, оскільки хотіла робити щось вагоміше. Але дівчат без досвіду тоді неохоче приймали, тож я почала працювати парамедиком в добровольчому батальйоні «Госпітальєри».
Завдяки попередньому досвіду багато писала про війну, а також разом з іншими колегами висвітлювала діяльність батальйону в соціальних мережах та ЗМІ.
І в кінці 2015 вирішила, що потрібно бути собою і займатися тим, що вмію. З того часу почала їздити на схід як кореспондентка», — ділиться Олена Максименко.
Анастасія Федченко, редакторка UA:Перший та репортерка видання «Новинарня», у перше відрядження поїхала непідготовленою та в спідниці.
«Для першого відрядження я отримала тільки акредитацію і дізналася контакти необхідної людини. Не робіть так!
Зараз акредитацію розділили на 2 типи: дозвіл працювати у прифронтових населених пунктах та дозвіл працювати безпосередньо на лінії фронту та з військовими на позиціях.
Для другого типу акредитації потрібно пройти курси в Міністерстві оборони. Пізніше я пройшла їх, а також потрапила на навчання для воєнних кореспондентів та кореспонденток у Туреччині, де нас намагалися “втопити” в озері, “травили” хімічною зброєю, “стріляли” з кулеметів та вчили надавати першу медичну допомогу», — розповідає Анастасія Федченко.
Фотокореспондент Associated Press Єфрем Лукацький, який висвітлював російсько-грузинський конфлікт 2008 року, Афганістан, Сектор Гази, Чечню, Ірак, Революцію гідності, Придністров’я та російсько-українську війну на сході України, тричі проходив курси «Центуріон» у Британії, де навчання проводили співробітники британських спецпідрозділів і розвідки.
«Нас навчали не тільки польової роботи чи тактичної медицини, а й психологічній стійкості, адже журналіст повинен вміти спілкуватися з будь-ким — навіть з ворогами», — запевнює Єфрем Лукацький.
Вишкіл з надання першої медичної допомоги за протоколом Tactical Combat Casualty Care проводять також «Госпітальєри». Брати участь у навчанні можуть всі охочі. Деталі та дати проведення можна дізнаватися на сторінці батальйону.
Для обізнаності журналістки також радять дивитися, як працюють колеги.
«Якщо вам подобається щось в матеріалі — нотуйте. Щось не подобається — думайте, як зробити краще. З часом випрацюється досвід та розуміння того, що ви хочете показати», — радить Анастасія Федченко.
Цифрова безпека
Експертка ІМІ Ірина Земляна в посібнику «Журналіст і (не)безпека» (2016) радить мати спеціальну техніку тільки для поїздок в зону ООС. Якщо такої можливості немає, то перед відрядженням видалити всю інформацію без можливості її відновити. Для цього можна використати безплатну програму Eraser (Windows).
Дані з ноутбука чи смартфона потрібно шифрувати. Для Windows працює система BitLocker, для MacBook — FileVault. Флешки, зашифровані за допомогою Bitlocker, працюватимуть лише на Windows. Так само і флешки, зашифровані FileVault, — тільки на MacBook.
IPhone та IPad зашифровані автоматично, якщо встановити пароль на розблокування. Для Android та інших операційних систем треба зробити певні кроки. У налаштуваннях в розділі «Безпека» знайти пункт «Зашифрувати пристрій».
Проблема шифрування може виникнути на китайських телефонах Xiaomi чи Meizu: екран може показати, що шифрування почалося, але якщо система не просить вигадати пароль або не вимагає його при розблокуванні, телефон не зашифровано.
Якщо є ризик, що вас змусять ввести пароль, дані варто зберігати у спеціальному контейнері, який можна замаскувати під інший файл. При відкритті такого файлу, система буде видавати помилку. Такі контейнери можна створювати у програмі VeraCrypt.
Є міф, що безпечніше користуватися «кнопочними» телефонами, однак вони не мають можливості захищати дані, а мобільний зв’язок вважається найбільш незахищеним.
Для передачі даних Ірина радить використовувати Google Drive, Dropbox або Mega — ці сервери захищають дані при використанні публічного wi-fi. Для спілкування варто користуватися перевіреними месенджерами: WhatsUp, Signal, iMessage чи Facetime.
Аби приховати від адміністратора wi-fi інформацію, можна використовувати VPN, при активації якого буде видно лише те, що ви під’єдналися до сервера в іншій країні, але які сайти відвідуєте, з ким спілкуєтеся і які файли пересилаєте — ні.
З безплатних сервісів є Psiphon, також високий рейтинг має TunnelBear, однак він дає лише 500 безплатних мегабайтів на місяць.
Збираємо рюкзак
Ірина Земляна на основі досвіду воєнних журналістів та журналісток радить готувати у відрядження 2 наплічники: великий і малий.
Рюкзаки краще брати тактичного типу або баули. Колір — чорний або інший темний (не камуфльований, щоб не ідентифікуватися із військовими).
Туристичні наплічники не варто брати, бо вони мають світловідображальні елементи та яскравий колір.
У велику сумку слід скласти об’ємні речі, які не будуть потрібні впродовж дня: спальний мішок, одяг, предмети гігієни. Також варто обрати рюкзак із кріпленнями з боків для речей, які не вмістяться всередину.
Не варто брати із собою будь-які ножі — замість цього можна використовувати мультитул.
Менший — польовий — рюкзак використовується для техніки, а також для необхідних предметів (спідня білизна, флісовий рушник, вода, документи, аптечка тощо) у випадку ночівлі не на місці дислокації.
Із засобів захисту обов’язковими є бронежилет і шолом, однак і тут потрібно обирати. Шолом потрібно брати кевларовий, а бронежилет не менше 4 рівня захисту.
Речі можна купити в інтернеті або отримати в безплатну оренду на 2 тижні в Інституті масової інформації.
З документів обов’язково потрібно взяти (як оригінали, так і копії): дійсний український паспорт; медичну картку, де вказані всі необхідні дані (група крові, алергія тощо); паперові дорожні карти місцевості (позначки на картах не рекомендують робити, щоб не ідентифікувати ціль поїздки); список екстрених контактів: лікарні, організації, консульства, довірені особи.
Крім цього, документи варто завантажити на хмарне сховище і створити коротке посилання, яке запам’ятається.
Аптечка
Таблетки рекомендують складати за списком НАТО:
- турнікет CAT або SOFT для зупинення крові;
- гемостатик QuikClot Combat Gauze Z-Folded, Celox Gauze для відкритих ран;
- бандаж ізраїльський (розмір 4 або 6);
- незофарингінальна трубка;
- лубрикант для введення трубки;
- оклюзійна пов’язка HALO для поранень у грудну клітину;
- декомпресійна голка для напруженого пневмотораксу;
- протиопікова гідрогелева пов’язка;
- гумові одноразові медичні рукавички (4 шт.);
- тактичні ножиці;
- пластир гіпоалергенний на нетканій основі;
- спиртові серветки;
- перманентний чорний маркер для записів про час накладання турнікета, введення препаратів і заповнення карти пацієнта;
- карта огляду пацієнта;
- термоковдра для охолодження.
Також вкладіть знеболювальні, протидіарейні препарати, антибіотики широкого спектра дії, антиалергічні засоби, сольовий розчин, пінцет, пластиковий мішок для сміття, а також пігулки, які постійно приймаєте.
Важливо пам’ятати, що віддавати іншій людині свої ліки чи засоби з аптечки не можна. Якщо людині потрібна допомога — необхідні речі слід брати саме з його/її аптечки.
Чутливість інформації
Журналістів та журналісток із зони ООС можуть обмежувати щодо інформації, яку вони хочуть поширити.
ІМІ на основі американського досвіду роботи в зоні бойових дій склали список обмежень.
Так, згідно з рекомендаціями, не можна писати про:
- точну чисельність військових підрозділів, повітряних суден та іншого обладнання;
- імена, зовнішній вигляд та рідні міста військових без їхньої згоди;
- назви військових об’єктів, географічні дані з розташування, а також показувати фото чи відео об’єктів і локацій, які можна визначити, — лише за умови узгодження із командуванням;
- інформацію про майбутні операції та пересування військ;
- фотографувати затриманого або військовополоненого.
Воєнні журналіст(к)и радять консультуватися із самими військовими щодо інформації, яку плануєте поширювати.
«І максимально слухати, що говорять військові. Якщо вони командують «впасти на землю», то треба не думати про футболку, кадр чи що ти у мами квіточка. Треба падати. Все, що роблять і кажуть робити військові, — із максимальною турботою про вас», — розповідає Анастасія Федченко.
Обережними слід бути і з повідомленнями про загибель.
«Є ціла процедура повідомлення про смерть військового/військової: спочатку інформують військкомат, який направив людину на фронт. Військкомат має спеціальних службовців, які сповіщають родичів про факт загибелі. Лише після цього ЗМІ можуть повідомляти імена чи інші дані», — пояснює військовий кореспондент «Українського тижня» Анатолій Шара.
Також Анатолій радить перевіряти інформацію, яку дають військові. Сам журналіст про одну і ту саму подію розпитував мінімум 10 людей.
«Військові можуть перебільшувати власний героїзм, про це важливо пам’ятати. Треба розуміти, що погляди людей на ту ж саму подію можуть відрізнятися, тому варто дізнатися про неї якомога більше з різних джерел», — нагадує Шара.
В зоні бойових дій заборонено використовувати спалах та освітлення, а також мати зброю. Із зони не слід вивозити патрони, які військові можуть дарувати як сувеніри.
Під час роботи не можна брати зброю в руки — так журналіста можуть сприймати за військового/військову, не звертаючи уваги на надпис «PRESS».
Пересуватися можна лише офіційними дорогами та слідувати «хвостиком» за військовими. Не використовуйте військові паролі на блокпостах — це може викликати додаткові питання.
ЖурналістКА на війні
Олена Максименко та Анастасія Федченко не пригадують моментів, коли ставлення до них відрізнялося від ставлення до чоловіків-журналістів. Обидві на війні позиціюють себе як фахівчині та журналістки, а не жінки.
«Армія — це зріз суспільства: не всі військові котики, до цього потрібно бути готовим. Але прикрі ситуації можуть статися в будь-якій сфері», — каже Олена.
Анастасія Федченко нарікає на цивільних, які вважають, що журналістки та волонтерки, які приїжджають працювати в зону ООС, мають одну мету — знайти собі чоловіка.
«З боку ж військових можуть на початку лунати якісь недоречні фрази чи жарти, але важливо просто одразу сказати, що тобі неприємно. Також я перша потискаю руку, адже військові не поспішають це робити. Тоді мене вже сприймають на рівні з іншими», — говорить Анастасія.
Олена Максименко радить більше готуватися до того, що військові будуть відмовлятися фотографуватися чи говорити через сором’язливість. «Я не фотогенічний», «Я не вмію давати інтерв’ю», «Запишіть краще Васю» — ці етапи доводиться долати при перших зустрічах.
«Варто бути готовим пробивати цей комунікаційний бар’єр. Мати в запасі аргументи, чому це важливо і потрібно. Готуватися переконувати людей поділитися своїми історіями», — радить Олена.
Післявоєнний стан
Анатолій Шара не планував бути військовим журналістом. До війни він працював філологом, а з 2014 став фіксером для світових медіа: Iltalehti, NZZ, Zeit, Euronews, NYT. Пізніше став воєнкором для Українського тижня.
Зараз Анатолій змінив діяльність — працює NLP-спеціалістом та вивчає Data Science. Після роботи на війні він пережив посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).
«Психологічна підготовка важливіша за фізичну, а 90% успіху — це саме підготовка до роботи. Перше, що треба зробити, — налаштуватися на те, що люди, з якими ти спілкуєшся, можуть загинути.
При ПТСР зростає відчуття сильної провини, оголюються та гіперболізуються усі психологічні проблеми. ПТСР означає, що те, ким була людина до цього моменту, закінчилося. Тому після війни я звернувся до психолога та змінив вид діяльності», — розповідає Анатолій.
Найскладнішим для воєнного фотожурналіста Єфрем Лукацький називає сни та думки про моменти, коли ти нічим не можеш допомогти, окрім як сфотографувати.
«У Афганістані я знімав людей, які вмирали від голоду. Половина людей цього аулу померла, а половина змішувала глину із травою, щоб щось поїсти. Коли я піднявся до них в гори, вони почали приносити мені помираючих дітей з надією, що я їх врятую. А я міг тільки зняти їх», — ділиться Єфрем.
Але, за словами фотожурналіста, це був єдиний момент в його професійній кар’єрі, коли журналістика допомогла.
«Я надіслав матеріали в редакцію, а на наступний день вони вже були опубліковані. Інші журналісти на конференції прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера почали питати його про гуманітарну допомогу, яка не доходила до цих людей. І тоді провели операцію та доставили цим людям необхідне», — продовжує він.
Однак Єфрем Лукацький наголошує на тому, що жодна фотографія чи інший журналістський матеріал не коштує життя, а ім’я можна зробити і в тилу. Тому перед тим, як їхати висвітлювати війну, потрібно зважити всі ризики, на які там доведеться піти.
