Четвер, 4 Червня
Головна На часі Потреба в історичному кіно і рейтингування продюсерів: що переможе

Потреба в історичному кіно і рейтингування продюсерів: що переможе

414

«Фільми, які буде підтримувати Держкіно, — це будуть виключно фільми, в основі яких є українська історія», — озвучив наміри Міністерства культури, інформаційної політики, молоді та спорту (далі МКМС) його очільник Володимир Бородянський. Одразу уточнив: «Термін “історія” трактуватиметься в широкому розумінні цього слова, “не просто історична історія”». Тобто підтримку отримуватимуть фільми, серіали та інші продукти, через які зможемо ідентифікувати себе з Україною.

Із чого напрошується висновок: Держкіно підтримає всі кінопроекти, незалежно від сетінгу. Адже дотепер у питомо український контекст українського глядача занурювала кожна з більш як півтори сотні стрічок, створених за державної підтримки. Контекст не заважав стрічкам мандрувати міжнародними фестивалями і здобувати престижні нагороди.

Проте є категорія фільмів, чий контекст за межами України або зовсім не зрозумілий, або  зрозумілий слабо. Натомість протягом п'яти останніх років ця фільмова лінійка — назвемо її так, — сформувала в українських глядачів не завжди аншлаговий, але завжди стабільний інтерес. Йдеться про стрічки історичні, або, якщо брати ширше, костюмовані. Це і є та сама «історична історія», про яку обмовився пан Бородянський.

Очільнику МКСМ варто було би поцікавитися нинішніми «оскарівськими» номінантами, щоби зрозуміти: українське кіно розвивається у світовому тренді. Зазначається, що творці частіше, ніж будь-коли, звертаються до історичного періоду, щоб розказати історію про сучасність. Отже, присутня в кінопроектах «історична історія» насправді теж є тим кіно- та серіальним продуктом, через які ми можемо ідентифікувати себе з Україною.

Не згоден із цим скандальний депутат від «Слуги народу» Євген Брагар. Той самий, котрий за короткий час примудрився вляпатися у два медійних скандали. Спершу подав до суду на волонтерок, котрі вимагали вимкнути серіал із російським контекстом у маршрутці. Потім — запропонував пенсіонерці продати собаку, щоб заплатити борги за газ. А вже потім узявся за українське кіно. Заявивши: «Такі фільми, як “Донбас” і “Кіборги”, не треба фінансувати, бо вони не виходять у плюс».

Розвиваючи думку, пан Брагар сказав: «Більшість глядачів на ходить на це (виділено мною. — А.К.) в кінотеатри. Для чого їм таке потужне фінансування?». Наполегливо порадивши знімати комедії та виділяти державні кошти на стрічки, подібні до «Свінгерів», він усе ж змилостивився. Дозволивши випускати — цитата — по два нерентабельних патріотичних фільми на рік. До речі, історичні стрічки пан Брагар іменує патріотичними, що для нього є синонімом поганої якості.

Про те, що таке патріотичне кіно, можна говорити кілька діб із перервою на каву, перекуску та сон, і все одно не дійти згоди. Свого часу Мінкульт (тоді ще з такою назвою) визнав помилку й відмовився ділити українські стрічки на «патріотичні» та всі інші. За великим рахунком, наявність українського контексту та згаданих паном Бородянським українських історій уже можна автоматично назвати патріотичною складовою. Хоча і в цьому немає ані потреби, ані смислу.


Краще перейти на мову цифр. І з'ясувати, чи справді українці погано ходять на фільми, в основі яких не просто українська «історична історія», а передусім історія боротьби за ідентичність. Що вимагає не лише інтелектуального опору, а й захисту своїх територій від зовнішнього агресора. В більшості випадків ворог приходить із Росії. Хоч з радянської, хоч нинішньої. У поміч нам — дані про прокат фільмів з історичною складовою, які має компанія «Media Resources Management» та на прохання «Детектора медіа» люб'язно надав Артем Вакалюк.

Відлік ведемо від листопада 2014 року, коли в широкий прокат вийшов фільм Олеся Саніна «Поводир». В основі — чи факт, чи легенда про знищених за наказом Сталіна українських кобзарів. Дія відбувається в 1930-х у часи Голодомору. Українських релізів тоді було мало. Але «Поводир» став лідером прокату не лише серед них, а й тримав лідерство в сегменті українського кіно п'ять наступних років, аж до виходу «Захара Беркута» Ахтема Сейтаблаєва.

Показово, що за півроку після «Поводиря» у прокат вийшла «Незламна» Сергія Мокрицького, байопик про снайперку-українку часів Другої світової. За касовими зборами та кількістю проданих квитків вона лише на трошки відстає від «Поводиря» — першопрохідця. А якщо взяти картину за період 2014–2019 років, п'ятірка лідерів у сегменті нашого історичного кіно виглядає так (суми вказані в гривнях):

  • «Захар Беркут» — 443 140 проданих квитків — понад 35 млн зборів;
  • «Поводир» — 358 654 проданих квитка — 14 млн зборів;
  • «Незламна» — 276 383 проданих квитка — 14 млн зборів;
  • «Ціна правди» — 104 083 проданих квитка — понад 9,5 млн зборів;
  • «Крути 1918» — 97 706 проданих квитка — понад 7 млн зборів.


До цієї категорії можна віднести також дитяче й підліткове кіно, яке правильніше назвати не так історичним, як костюмним. Таких за вказаний період вийшло поки три: фентазі «Сторожова застава» і дві казки, обидві за сценаріями Сашка Лірника (Олександр Власюк) — «Чорний козак» (незалежне фінансування) та «Пекельна хоругва» (100 % Держкіно). Результат — прошу:

  • «Сторожова застава» — 274 489 проданих квитків — понад 19 млн зборів;
  • «Пекельна хоругва або Різдво козацьке» — 115 390 проданих квитків — понад 9 млн зборів;
  • «Чорний козак» — 7 562 проданих квитки — 583 097 глядачів.

Слід зазначити: «Сторожова застава» мала потужне промо. «Пекельній хоругві» посприяв «сарафан» у соцмережах та загалом вдалий час виходу в прокат, новорічні та різдвяні свята. Але «Чорний козак» не мав ані промо, ані розпису в кінотеатрах, отже прокатної історії як такої, ані «сарафану». Проте створений завдяки краудфандингу костюмний фільм без жодної підтримки, сам по собі, зібрав більше як півмільйона гривень. Випередивши свіжоспечену стрічку «Екс», яка після першого вікенду сама почав втрачати пристойну кількість екранів та публіку. На те є свої причини. І випадок «Ексу» — радше виняток, аніж правило. Загалом українські історичні фільми зберігають вдячного глядача. Й навіть встигли виховати та пригодувати цільову аудиторію. За п'ять попередніх років їх вийшло у прокат 26 фільмів. Якщо розглядати стрічки про нинішню російсько-українську війну окремо (їх п'ять, включно з «Нашими котиками», чий прокат триває), то побачимо красномовну картину.

А саме: кіно, на яке кривиться і яке пропонує значно обмежити у виробництві «слуга народу» Євген Брагар, стабільно приводить у кінотеатри від 19 до 90 з гаком тисяч добровольців. Інакше не назвеш громадянина, готового заплатити через касу за перегляд. Часто ці фільми критикують. Серед них справді є не надто вдалі. Проте відсоток подібних чимдалі менший. Натомість попри критику попереднього, цільова аудиторія все одно відвідає наступний. І бокс-офіс на виході не в останню, навіть у першу чергу залежить від стратегії просування продукту.


Варто зупинитися на згаданих вище воєнних стрічках. «Кіборги» тут лишаються беззаперечними лідерами. При тому що не лише цей, а кожен із цих фільмів водночас є українською історією в ширшому, як каже пан Бородянський, значенні. Рейтингувати їх тут не коректно, адже остаточних даних по «врожаю» «Наших котиків» поки немає. Але варто нагадати всі: крім названих, тут «Позивний Бандерас», «Донбас» та «Іловайськ». Незалежно від кількості проданих квитків, джерел фінансування та цифр бокс-офісів кожен із цих проєктів має беззаперечне суспільне значення і є актуальним для українців.

Далі напишу про, на мою думку, чи не найважливіше для подальшого розвитку не лише історичного (костюмного), а й українського кіно загалом. Чуються розмови й поширюються думки: вони себе не окупають. Так, названі й неназвані історичні стрічки, включно з «Кіборгами» й «Захаром Беркутом», себе не окупили. Але хіба середню освіту в Україні дають за гроші? Є, звісно, приватні комерційні навчальні заклади. І є фільми, що знімаються без підтримки Держкіно.

Тепер скажіть: державні витрати на середню та вищу освіту себе окуплять за два-три тижні? Гроші, які закладені на платню вчителям — повернуться в бюджет? Чи навпаки, варто збільшувати витрату на освіту? Аби зробити її якіснішою та випустити в велике життя якомога більше громадян, здатних стати якісними фахівцями кожен в обраній сфері.

Із державним фінансуванням кіновиробництва в Україні точно така сама історія. І тут історичне кіно справді продукує і пропонує більше потрібних українцям смислів. Саме воно в авангарді, коли йдеться про ідентичність. А одвічне протистояння України й Росії — це конфлікт ідентичностей. Без його вирішення на користь України подальший позитивний розвиток держави та громадян під питанням. Кіно — та сама освіта й просвіта.

У зв'язку з цим зринає раніше озвучений Володимиром Бородянським намір «рейтингувати продюсерів». На практиці це має означати: фільм провалився у прокаті — більше Держкіно проекти такого продюсера не фінансує. Провал означає неповернення витрачених коштів. Жоден із 26 історичних фільмів, починаючи від «Поводиря», не зможе  повернути витрачені кошти.


Питання руба: надалі історичні проекти рубатимуть на пітчингах, бо немає історії фінансового успіху? Чи все ж таки братимуть до уваги доведений факт: саме такі проекти сформували стабільну цільову аудиторію, зайняли нішу й розширяють її. Сакральні ж комедії з малими бюджетами зайняли іншу нішу, і аудиторії ці майже не перетинаються. А скільки ніш іще не зайнято фільмами українського виробництва… Жодним «рейтингуванням» ситуацію не виправити. Лише розвитком індустрії, збільшенням кількості, розбудовою залів. Ну, й роботою з уже розігрітими аудиторіями.

Детектор медіа

Наживо

Ефір

  • 10:45 Сад під ключ
  • 11:00 Час-Time
  • 11:15 Дитячий калейдоскоп
  • 12:00 Телемагазин
  • 12:15 Світлиця Надії

Персони

"Можливо все! На неможливе треба більше часу"
Станіслав Ігнатюк