…але поки що здебільшого для самих журналістів.
Щороку у вересні люди моєї професії — журналісти — починають говорити про свою безпеку та захист від насильства, а також покарання (а частіше — безкарність) злочинців, які підняли руку на представників медіа. 17 вересня 2000 року зник журналіст Георгій Гонгадзе. Згодом з’ясувалося, що його викрали і вбили «правоохоронці», нібито намагаючись вислужитись перед керівництвом держави. Згодом у вбивстві зізнався колишній міліцейський начальник Олексій Пукач.
Убивство Георгія Гонгадзе — один із найрезонансніших злочинів в історії незалежної України. Резонансними зазвичай стають три типи вбивств: або коли жертва — знаменитість, або коли вбивця — відома чи важлива людина, або коли методи злочинця були екзотичними або екстраординарно жорстокими. Справа Гонгадзе — це друга категорія: у замовленні вбивства журналіста звинуватили президента України Леоніда Кучму. Саме через причетність до цього злочину найвищого керівництва держави прізвище Гонгадзе знає, напевно, кожен українець. Хоча в головах українців це знання дивним чином уживається з позитивним образом Кучми-державника, культивованим медіями Віктора Пінчука.
За час незалежності в Україні були вбиті чи загинули за підозрілих обставин понад пів сотні журналістів. Смерть багатьох із них не розслідувана, або ж результати слідства сумнівні — як у випадку слов’янського телевізійника Ігоря Александрова, вбивство якого намагалися повішати на випадкового безхатька. Про багатьох можна впевнено стверджувати, що причина їхньої загибелі — журналістика, або, як пишуть по-канцелярському, «професійна діяльність».
Випадків, коли журналістів били, але не до смерті — тисячі. До них порівняно спокійно ставляться і правоохоронці, і самі журналісти: мовляв, небезпечна професія, лізуть куди не треба — ось і дістають на горіхи. Футболісти ж не плачуть через забите коліно.
Ідея, що журналістів не просто не можна, а ДУЖЕ НЕ МОЖНА вбивати чи калічити, міцно вкорінена в медійному середовищі. Зазвичай це пояснюють тим, що журналісти виконують вкрай важливу соціальну функцію, шукаючи правду та доносячи її до суспільства, тому заслуговують на особливий захист. Ніби на підтвердження цьому існує стаття 171 кримінального кодексу про перешкоджання роботі журналіста, яку правоохоронці застосовують неохоче.
Втім за межами медійної спільноти ця ідея не поширена. За моїми спостереженнями, немедійники зазвичай не бачать причин, чому на злочини саме проти журналістів потрібно реагувати якось по-особливому. Їм зрозуміло, що ретельно розслідують убивства знаменитостей, адже до відомих людей апріорі прикута увага суспільства. Зрозуміла особлива увага до вбивства дітей — бо це діти. Наділені владою й особливим статусом касти — політики, чиновники, правоохоронці, судді — забезпечують невідворотність покарання для того, хто підняв руку на когось із їхніх. Але журналісти? Назвіть пересічному українцю причину, з якої він повинен перейматися життям і безпекою журналіста більше, ніж будь-чиєю іншою.
Навряд чи переконливим у цьому випадку буде аргумент, що журналісти відшукують і повідомляють правду, життєво необхідну для суспільства. Ні, звісно, для нас самих, журналістів, він переконливий — нам подобається думати про себе як про агентів впливу, які відіграють важливу роль у житті соціуму. Ми можемо наводити приклади, коли це справді так — переважно умоглядні, або з інших часів, або з історії інших країн. Але випадків, коли пересічний українець відчуває значущість журналіста і журналістики в своєму житті, обмаль.
Лікар лікує, учитель навчає, водій возить, сантехнік лагодить, продавець продає, спортсмен захищає честь на змаганнях. Що робить журналіст? Мене не раз питали про це випадкові співрозмовники в чергах або таксі, й мені важко було дати відповідь, яка бодай якось би перегукувалась із їхнім досвідом.
«Розповідає новини», «пояснює, що відбувається», «витягає правду на світло» — відповіді з ідеального світу нечисленної аудиторії якісних медій. Найбільш медіаграмотної і критичної, а отже, схильної ставитися до новин, пояснень і правди з недовірою — часто надмірною. Це, до речі, почасти наслідок наших (медійних вотчдогів) багаторічних просвітницьких зусиль: ми донесли до значної частини публіки думку, що медіа можуть брехати, продаватися й маніпулювати. Але мотивація розбиратися в сортах і виокремлювати медіа та медійників, яким усе-таки можна вірити, є далеко не в усіх.
Відійшов у минуле образ журналіста-ревізора, який приїжджає з партійним дорученням у колгосп, пише «всю правду» в газеті й допомагає всім поганим потрапити на дошку ганьби, а хорошим на дошку пошани. Величезний асортимент однакових телеканалів та регулярне перетікання найвпізнаваніших облич від одного медіабренду до іншого заважають глядачам сформувати довіру-прив’язаність до якогось конкретного журналіста чи ведучого. Більшість людей у той чи інший спосіб споживають медіаконтент, але це не значить, що вони розрізняють і зауважують конкретних журналістів, або взагалі розуміють, що цей контент створюють редакції і як це відбувається.
Показовий зріз громадської думки я мав, кілька років спілкуючись із студентами, які збирались вивчитись на журналістів. Найчастіше на запитання «кого з українських журналістів ви знаєте?» вони називали Ольгу Фреймут.
Це все неважко пояснити об’єктивними чинниками — нездоровим і аномальним медійним ринком, домінуванням олігархічних і взагалі залежних медіа, багаторічним витісненням адекватних і професійних журналістів на маргінес або геть із професії, браком рекламних і взагалі будь-яких грошей для незалежних медіа і так далі. Всі ці причини відомі й важливі для нас, медійників. Та, скоріш за все, для пересічного українця будуть звичною картиною рідного українського бардака, де все робиться через дупу й завжди все негаразд.
Тож, пропонуючи співгромадянинові-немедійнику погодитись, що журналіст потребує особливого захисту, а злочин проти нього — особливої кари, ми маємо на увазі сферичного журналіста у вакуумі — того, який мав би відігравати важливу роль у житті суспільства й громадянина, якби життя в Україні було не таким, яке воно є. Маємо на увазі тих, ким ми мали би бути.
За винятком журналістів-політиків/активістів, журналістів-шоуменів та яскравих відеоблогерів, яким вдається вряди-годи записати щось вірусне, людей нашої професії в Україні не можна назвати впливовими, впізнаваними, шанованими суспільством і важливими для нього. Історії про вбивство журналістів «із метою дестабілізації ситуації в країні» — фантастика.
Коли два роки тому опублікували «список Бабченка» — перелік із сорока семи прізвищ (серед них і моє) потенційних жертв убивства «з метою дестабілізації», — я подумав, що укладачам не завадило би трохи краще розібратися в реаліях українського життя. Чия-чия, а моя смерть, хоча і вкрай небажана, точно би не дестабілізувала нічого за межами моєї сім’ї та роботи. (Згодом до мене дійшла версія, що список складав колишній український журналіст на підставі особистих образ і антипатій — це вже правдоподібніше.)
У Словаччині вбивство журналіста Яна Куцяка вивело на вулиці тисячі людей і призвело, поміж іншим, до відставки міністра внутрішніх справ. За два роки виконавець і замовники були за ґратами. На мітинги з вимогою назвати винних у вбивстві українського журналіста Павла Шеремета виходили здебільшого колеги й рідні. Більш масові акції почались тоді, коли слідство оголосило імена неправдоподібних підозрюваних і ще менш правдоподібні версії мотивів убивства — одна з них «із метою дестабілізації», звісно ж. Справу Шеремета «розслідують» чотири роки. А міністра внутрішніх справ України, здається, можливо демонтувати тільки разом із будівлею міністерства.
Коли сьогодні ми згадуємо про Георгія Гонгадзе, варто нагадати собі, що цей сміливий, талановитий і професійний журналіст боровся проти режиму Кучми і проти державної системи кучмізму. В нормальних умовах політична боротьба не повинна бути функцією журналістики. Але в кінці 90-х і на початку 2000-х боротьба проти кучмізму була вимушеною боротьбою за виживання. У країні, де закон, суд, правоохоронна система діють (часто в співпраці з криміналом) лише у приватних інтересах влади, людина не може почуватись гідно й у безпеці. Ні в Георгія, ні в будь-якого іншого журналіста, — якщо він, звичайно, справді журналіст, а не вигадувач гороскопів для останньої шпальти газети, — не було майбутнього в умовах кучмізму.
Минуло двадцять років, і хоча до повного знекучмлення України ще далеко, прогрес — оплачений кров’ю і здоров’ям багатьох людей, зокрема й журналістів — усе ж таки є. Мусимо далі рухатись у бік країни, в якій не можна буде безкарно вбивати нікого. У якій закон захищатиме кожного, а правоохоронці розслідуватимуть усі злочини, а не тільки ті, що «на особистому контролі» за принципом політичної доцільності. У такій країні медіа матимуть шанс посісти в житті суспільства своє належне місце, заслужити й отримати визнання та підтримку. А журналісти — відчути гідність і безпеку.
Колонка опублікована в рамках інформаційної кампанії #цінаслова, яку реалізовує Львівський медіафорум спільно з Премією імені Георгія Ґонґадзе.
Отар Довженко, керівник Центру моніторингу і аналітики ГО «Детектор медіа»
Головне зображення Pen Tsai
