Чому журналісти обирають говорити правду.
Мирослава Гонгадзе, Зураб Аласанія і Вахтанг Кіпіані під модерацією Ігоря Балинського у межах 27 BookForum поговорили про ціну правди, важливість єдності медіаспільноти й особистий вибір іти проти системи.
Цьогоріч у видавництві «Човен» вийшла книга «Гарет Джонс. Людина, яка забагато знала». У ній Мирослав Влеклий оповідає історію валійського журналіста, який першим розповів світові про Голодомор в Україні ― і лишився непочутим. Журналіст, що був подразником і ляпасом для міжнародного медійного істеблішменту, загинув за дивних обставин у Маньчжурській державі; Влеклий вважає, що це було спецоперацією НКВС і гестапо. Історія Гарета Джонса прийшла до України лише через 80 років.
У той же час зараз ми також маємо приклад жертовності заради правди. Георгія Гонгадзе вбили 20 років тому ― виконавців покарано, а замовників досі не знайшли. Їхні історії значною мірою перегукуються: такий же пошук правди, яку ніхто, окрім них, не наважився озвучити, політичні обставини смерті і роки боротьби за розуміння опісля.
Вибір говорити правду
Мирослава Гонгадзе, журналістка, керівниця української редакції «Голос Америки»: Складно сказати, чому журналіст обирає говорити правду, ризикуючи власним життям у час, коли всі мовчать. Це пов’язано з психологією людини, з особистим рішенням кожного бути в професії ― феєричній, активній, цікавій, захоплюючій, але пов’язаній з великими викликами. Справжніми журналістами є люди, які не здатні жити без того, щоб пізнавати світ і розповідати про це пізнання іншим. Така людина певною мірою повинна не мати страху ― таким був і Георгій. Навіть коли ми говорили про небезпеку, питання про те, щоб він припинив роботу навіть не виникало. І це ознака справжнього журналіста.
Вахтанг Кіпіані, журналіст, редактор видання «Історична правда» й автор однойменного телепроекту: Людина, яка свідомо обирає журналістику у дорослому віці, а не просто з дитинства мріє писати замітки, назагал розуміє, що за цим стоїть. Ми живемо в країні, де постійно відбуваються революційні процеси, пертурбації, діє олігархія. Фактично будь-хто, хто в останні 20 років приходив у професію, зважують ці ризики. Так, є люди яким важливо просто потрапити в телевізор чи на першу шпальту, але справжні журналісти за цим не женуться ― вони не можуть не бути, не чути, не бачити, не шукати і не ділитися. Це і є та тонка межа, яку ніхто не зможе провести на папері, але вона існує між тими, хто прийшов у професію для самореалізації і тими, хто прийшов, бо не може інакше. Часто справжній журналіст ― не той, хто в телевізорі, а редактор за ним.
Бути журналістом означає ніколи не спинятися у цій сфері ― згрубша її можна назвати пошуком правди, який має різні формати. Не треба боятися професії, бо всередині неї можна знайти комфортну нішу, де так само можна відшукувати правду. Колись я працював у газеті «Киевские ведомости», й іменитий оглядач відмовився писати хвалебну рецензію на виставу, де, на його думку, бездарно грала дружина політика. Це теж було його вибором і ризиком ― зважаючи на політичну вагу того чоловіка. Ніколи не знаєш, де в професії буде важко, але головне не спинятися і пам’ятати, на чиїх плечах ми стоїмо і стаємо сильнішими.
Зураб Аласанія, журналіст, голова UA:Суспільне: Я людина приземлена ― для мене правда і її прагнення є наріжним каменем для всього решти. Без точки відліку все втрачає сенс. Журналіст ― людина, яка не може без цієї точки опори і дає іншим можливість обирати, опираючись на факти. Без фактів усе ― видумка. Інакше немає на чому будувати життя.
Герої часів інформаційної революції
Зураб Аласанія: Ми троє багато років працюємо в журналістиці і нам здається, що це ― найважливіша професія, без якої неможливо існувати. Але під великим питанням, чи знає про нашу необхідність і нашу думку решта суспільства. Я 30 років у професії і намагаюся знайти на це відповідь. Чи журналістика зараз знайшла нову форму, у якій вона потрібна світові? Ми не можемо спрогнозувати, чи виживе журналістика у класичному розумінні.
Мирослава Гонгадзе: Ми живемо в час інформаційної революції, яка змінює всі параметри нашого існування ― і журналістики теж. Останні сто років наша професія була пошуком фактів, а журналісти були фільтрами між суспільством і владою, які подавали збалансовані думки. Зараз ми втратили цю функцію через соціальні мережі, де кожен може вести блог і озвучувати власну думку. Це наситило інформаційне поле пропагандою, дезінформацією, контраверсіями, які нема кому перевіряти. У цьому контексті мені здається, що класична журналістика є навіть важливішою, ніж раніше.
Тімоті Снайдер казав, що журналісти ― герої нашого часу. Без них не може існувати демократія, яка базується на виборі людей, які мають інформацію. І якщо вона є неправдивою, то люди ухвалюють хибні рішення. Ось чому ми спостерігаємо таку хвилю популізму. Люди прагнуть простих рішень і хочуть мати надію, яку їм обіцяють політики. Але простих рішень не існує. Щоб виправити цю ситуацію, журналісти повинні давати аудиторії не лише факти, а й контекст. Можливо, тоді ми збережемо довіру до класичної журналістики.
Вахтанг Кіпіані: Я багато думаю про те, чи потрібно взагалі те, чим ми займаємося ― і моя відповідь «так». Роль журналістів у певній мірі схожа на роль церкви ― її функцією є євангелізація, тобто просування певних ідей. Наприклад, очистка фактів від інтерпретації. Звичайна людина, навіть маючи бажання, не може знайти приховану інформацію. Пошук ― це не завжди страшно, це просто рутина. Пошук інформації і напрямку руху ― це те, чого суспільство потребує, навіть саме того не розуміючи. А самолікування може бути шкідливим ― тому передозування блогінгом може бути небезпечним. У журналістики лишається функція сита, мірила ― від нас залежить, кому дати дорогу і яку альтернативу запропонувати суспільству.
Ситечко правди
Зураб Аласанія: Правда про Гарета Джонса дійшла до України через 85 років, але про нього досі знає обмежене коло людей. Георгій Гонгадзе, як би страшно не звучали ці слова, став прикладом, легендою. Він ― символ спротиву системі і боротьби за правду. Так, ми всі використали його життя і смерть, щоб підсилити важливість правди.
Але в мене є відчуття, що ми стоїмо з ситечком для чаю під підірваною ДніпроГЕС ― на нас іде шалений потік, а ми стоїмо з ситечком і фільтруємо правду. Думаю, поки що традиційні журналісти не можуть впоратися з потоком інформації-води.
Мирослава Гонгадзе: Лавина справді йде, і ми справді з ситечками; але наше головне завдання ― мати більше ситечок. Це питання консолідації. Я згадую 2000 рік, коли зібрала журналістів у «Інтерфакс-Україна», а вони говорили, що зникнення Георгія ― це моя особиста проблема. Тоді я сказала, що поки смерть колеги не стане для них особистою проблемою, їх знищуватимуть поодинці. Тож коли ми бачимо тиск від влади і напади на журналістів, наше завдання ― підтримувати колег, поширювати історію, повідомляти суспільство. Ми не повинні вимагати від нього розуміння ― але повинні більше розповідати про нашу роботу.
Ми бачимо, що сталося з Гаретом Джонсом: ніхто не зайнявся розслідуванням його смерті. Дуже довго ми взагалі не знали про цю людину. Вперше я почула про нього 15 років тому під час презентації книги Андреа Халупи у Вашингтоні. Присутніх, які слухали невідому історію, можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Сьогодні ми знаємо про Джонса, але на це знадобилися десятки років. А консолідація журналістів важлива була і в 30-их роках минулого століття, і в 2000 році, і зараз.
Вахтанг Кіпіані: Насправді нас з ситечками дуже багато ― не тільки журналістів. Тому ситуація не виглядає аж такою безнадійною. Так, цей потік змив в інформаційному сенсі багатьох людей, і ми їх уже не врятуємо, бо вони звикли до неякісної інформації.
І світ справді міг би чути Гарета Джонса, а не Волтера Дюранті, який точно знав про голод в Україні, але не писав про це. Якось я був у редакції найстарішої української газети «Свобода», і редакторка пані Романа Гадзевич сказала, що Дюранті вирішив бути на стороні Сталіна, бо це завжди даватиме перші шпальти ― а правда про голод дала б її тільки раз. Дюранті зробив свій вибір, і навіть отримав Пулітцерівську премію. Коли «Історична правда» знімала фільм про голод і американців, нас не впустили в редакцію The New York Times ― там досі висить портрет Дюранті з приписом, що його публікації викликали різночитанність. Тобто брехня про голод і сталінські репресії ― це лише версія подій. Постправда наступила не зараз ― вона була і в 1933 році. І ми повинні пояснювати людям, що журналісти і їхні мотиви бувають різними. Чи мають вони ситечко для правди ― тільки час покаже. Але ми повинні говорити про це з суспільством. І з собою.
Жити як вільні люди
Мирослава Гонгадзе: Я не думаю, що ситуація у справі вбивства Георгія ― це ляпас суспільству. Так, вбивство повністю не розслідували, не всіх покарали ― і це наша спільна проблема. З іншого боку, є часткове правосуддя. Натомість злочини проти журналістів, що відбувалися раніше, навіть не розслідували. Ми не знаємо, чому загинула, наприклад, Мар’яна Чорна.
Насправді, вбивство Георгія стало каталізатором змін у суспільстві. Якби не наша боротьба за справедливість у цій справі, можливо, Кучма змінив би Конституцію, можливо, відбулася б узурпація влади і Кучма лишився б президентом на багато років, можливо, не було б двох революцій. Тоді у 2000 році ми показали приклад, що не треба боятися, треба говорити про правду, відстоювати і шукати справедливість. Важливо розуміти це і пам’ятати.
Зураб Аласанія: Можливо, правоохоронці мусили отримати більший термін. Але ― страшно говорити такі слова ― завдяки смерті Георгія суспільство піднялося. Ми всі ці роки не давали про це забути. Можливо, якби цього не сталося, історія України пішла б в інший, гірший, бік. Перепрошую за пафос, але саме в цьому була його жертовність.
Мені здається, журналістика ― однозначно нонконформістська професія. Інша справа, що ми лишаємося з цим на маргінесі. Хоча це й не означає, що ми мусимо переходити в мейнстрим. Я не хочу, щоб знаходження на маргінесі відлякувало журналістів ― тих, хто має стояти з ситечком. І нам треба дожити до часів, коли людство зрозуміє, що без факту не побудувати життя. Мусимо лупати цю скалу.
Вахтанг Кіпіані: Конформізм чи нонконформізм ― це особистісні речі. Той самий Гія спершу в чомусь був конформістом, а потім відійшов від цього. Життя робить нас нонконформістами. Ми не народжуємося національними героями ― ми стаємо ними. Або ж деградуємо. Є журналісти, якими я захоплювався, але вони виявилися покидьками ― не применшуючи їхнього професіоналізму, як люди вони для мене більше не існують.
Своїми текстами, програмами, історіями ми щодня мусимо доводити, що не дарма в цій професії. Я думаю, що журналісти після смерті Георгія зробили вже дуже багато. Тоді до розкручування цієї історії долучилися й олігархічні канали, а акція «Україна без Кучми», хай якою неоднорідною вона не була, показала сотням тисяч людей, що за правду треба боротися до кінця. Успіх 2004 року ніби народився з поразки «України без Кучми».
Те, що журналісти не змогли довести до покарання Кучми чи спікера парламенту Литвина сталося не тому, що ми мало про це писали. Ми про це завжди говорили. Але нам не вистачило держави, яка поставила б на терези право людини не свідчити проти себе і право суспільства знати, що говорив Кучма у своєму кабінеті. Можливо, відповідь знайшли б. Ми не програли цю історію як журналісти. Але нам треба змінювати державу, суспільство. Я вже бачу приклади людей, які не знали Гію, які народилися в час його смерті ― і вони намаються жити як вільні люди. Це і є надія професії.
Опубліковано в рамках інформаційної кампанії #цінаслова, яку реалізовує Львівський медіафорум спільно з Премією імені Георгія Гонгадзе.
