30 серпня ВРУ ухвалила в першому читанні проєкт закону "Про медіа", який став об’єктом критики дуже різних груп. Законопроєкт охоплює всі види медіа, тому позитиви в одних його аспектах протистоять негативам в інших. Дати однозначну оцінку документу загалом неможливо. Але спробуємо розібратися з ключовими питаннями окремо.
Види медіа, які регулює закон
Законопроєкт охоплює медіа, які наразі не регулюються в Україні й не мають статусу медіа. Зокрема, це онлайн-видання та медіасервіси на замовлення. Крім них тим же законом, на думку законотворця, мають регулюватися преса, телебачення, радіо (а інформаційні агенції як категорія повинні перейти в статус преси чи онлайну). І в цьому проблема.
Історія розроблення цього проєкту охоплює майже 10 років. Спершу він задумувався як нова редакція Закону України "Про телерадіомовлення". Чи можна було обійтися простими змінами до цього закону, питання дискусійне. З одного боку, західний досвід показує, що можна жити за законами, розробленими ще в ХІХ столітті (з подальшими змінами й доповненнями). З іншого – в Україні серед тих, хто закон застосовує, мало хто вміє розглядати його як живий інструмент, не буквально. З часом у профільному комітеті ВР вирішили включити до сфери дії проєкту всі види медіа. Хоча його базова структура, на мою думку, все ж виглядає заточеною під регулювання аудіовізуальних медіа й дещо ігнорує інші види. І це один з тих пунктів, який викликає дискусію.
Водночас очевидно, що онлайн-медіа потребують урегулювання на рівні закону. Тому що наразі вони регулюються лише загальними нормами щодо поширення недостовірної інформації, кримінально караних діянь тощо. Але, зважаючи на їхню дедалі більшу вагомість, наявними законодавчими нормами дуже важко розв'язати проблеми поширюваної окремими онлайн-виданням неякісної або й шкідливої інформації, участі в тіньовій економіці та іншого.
Особливого ж бажання підпадати під регулювання немає ні з боку онлайнів, ні з боку преси.
Ризики залежності регулятора
Регулятором для всіх видів медіа планується зробити Нацраду з питань телерадіомовлення. Це конституційний орган, половину членів якого призначає президент, а половину – ВРУ. В умовах пропрезидентської монобільшості регулятор фактично потрапляє під контроль влади. Ця проблема всім зрозуміла, але розв'язати її наразі неможливо. Тому що два суб’єкти призначення членів Нацради прописані в Конституції. В умовах воєнного стану вносити зміни до Конституції нереально. Однак для гарантування незалежності й фаховості регулятора варто було б під час підготовки законопроєкту до другого читання виписати жорсткіші вимоги до кандидатів у Нацраду та процедуру їхнього призначення.
Однак із цим уже стався казус: кілька членів профільного комітету від монобільшості внесли пропозиції до проєкту, які серед іншого пропонують рух у зворотному напрямі – зменшення вимог до кандидатів у Нацраду та нівелювання обов’язковості конкурсної комісії для добору кандидатів від президента (якому тут залишається явно більше свободи, ніж ВРУ).
І у зв'язку з цим критиків законопроєкту треба зрозуміти.
Але зараз ми підійшли до другого пункту, навколо якого ламаються списи. Медіаспільнота з побоюванням ставиться до посилення Нацради й до регулювання медіа загалом, хоча сильний і незалежний регулятор є загальною практикою для розвинених країн ЄС. Пам'ятаймо, що до лютого цього року значну частину критиків проєкту становили явні чи приховані проросійські медіа й громадські діячі (зараз велика частина з них перефарбувалася й замовкла), чия риторика тоді цілком уписувалася в російський наратив про владу "хунти" в Україні.
Інша частина спільноти ірраціонально боїться нового регулювання, бо є досвід цензури часів Кучми та приклади неадекватної поведінки чинної влади, як-от викидання з "цифри" каналів, близьких до політичних опонентів. Проте Нацрада й медійне законодавство – це загалом погані інструменти для впровадження цензури: навіть якщо Нацрада буде упередженою, то зможе хіба що поморочити голову неугодним владі медіа, але їй не вдасться зачистити інформпростір. Загалом велике питання, що можна буде зробити, наприклад, з каналами YouTube, – не блокувати ж усю соцмережу через окремі канали в ній. Це однаково стосується як "опозиційних" медіа, так і ксенофобського контенту типу RT.
Що давало змогу до широкомасштабного вторгнення кожній новій нашій владі більш-менш контролювати інформпростір? Та обставина, що провідні медіа (на той час це великі телеканали) є не бізнесом, а олігархічними придатками, власники яких часто обмінювали їхню лояльність до влади на якісь вигоди для основного виду діяльності бізнес-групи. І наразі проблема каналу "Прямий" або 5 каналу (під час зміни влади назви каналів можна легко змінити) не в регулюванні, а в тому, що хтось у владі (очевидно, не в Нацраді) вирішив їх "приглушити" всупереч усім нормам. Адже в цій справі первинним є бажання посадовця зловживати, а не наявність / відсутність якогось регулювання. Крім Нацради є ще купа державних перевіряльників і контрольних органів (ДПС, НП та ін.), які, на відміну від неї, навіть формально не відмежовані від владної вертикалі.
Основні завдання регулятора
На жаль, Нацрада була надто пасивним регулятором у 2014–2022 роках. Її реакція на вал проросійської пропаганди, ксенофобії та маніпуляцій з боку цілої низки телеканалів була спорадичною, хоча обставини потребували на порядок більшої активності. Повноваження для цього в регулятора десь більші, десь менші. Ті самі близькі до Медведчука канали мали багато шансів отримати санкції Нацради, але натомість були зрештою закриті указом президента.
Отже, суть існування Нацради як незалежного конституційного органу не в тому, щоб видавати ліцензії та стежити за дотриманням квот в ефірі (для цього позавідомчий орган не потрібен). Нацрада – це передусім інструмент запобігання зловживанням в інформпросторі (наразі тільки на ТБ і радіо).
Що ж нам дає в цьому контексті законопроєкт? З одного боку, він надає дійсно швидші й потужніші інструменти боротьби з пропагандою РФ. Але з іншого – передбачає суто декоративні норми щодо якості вітчизняного контенту, за порушення яких не передбачено відповідальності (зокрема, щодо об’єктивності / балансу). Якщо вже так страшно залишати ці повноваження в Нацради, то можна було б віддати їх на співрегулювання, механізм якого запроваджується проєктом в інших сферах. Це як пропозиція до другого читання.
Понад те, згадаймо і формулювання, з яким Європейський Союз вимагає від нас прийняти цей проєкт: "Подолання впливу корисливих інтересів щодо аудіо- та візуальних медіапослуг". Плюс втілення антиолігархічного закону. І що ж у цьому законопроєкті з впливом олігархів? Та сама повна свобода "вилизувати" в ефірі потрібних політиків і "мочити" конкурентів.
Насамкінець варто звернути увагу на ще один пункт критики: про послаблення норм щодо обмеження російського впливу на інформпростір. Квоти пісень українською, які зараз становлять 35%, у жовтні зростуть до 40%. Законопроєктом передбачено покарання для медіа у вигляді припису в разі порушення на рівні до 10% квоти (тобто 4% загального обсягу пісень, якщо квоти становитимуть 40%). За п’ять приписів порушення переходить до категорії значних і карається серйозніше. Тож виходить, що квоти зростають, але їхнє дотримання стане гнучкішим і менше контролюватиметься Нацрадою.
Досить питань викликає закладений у проєкті підхід до формування списків росіян, що загрожують нашому інформпростору. На мою думку, там пропонуються занадто вузькі критерії, а ці пів року нам усім показали шовінізм РФ не лише як держави, а й як суспільства. Принаймні на період до відновлення територіальної цілісності України нам слід обмежити поширення в медіа (наскільки це можливо з допомогою редакційного контролю) контенту, творці якого є громадянами РФ або певний час проживають у ній. Російська мова теж може бути критерієм ідентифікації контенту з РФ за презумпцією, якщо даних про творців немає.
