Як висвітлюють тему трансгендерності в українських медіа та чому не варто боятися слова «гендер».
Слово «гендер» досі нерідко викликає неоднозначні реакції у суспільства. Це поняття хибно пов’язують то зі «шкідливими», «навіяними Заходом» і нібито не характерними для України «установками», то зі «збоченнями», то зі спробами «підірвати інститут традиційної сім’ї» — саме з такими меседжами зазвичай публічно виступають так звані захисники традиційних сімейних українських цінностей.
Коли ж ідеться про тему трансгендерності, часто це — про ще більший спротив та тотальне нерозуміння теми. А ще — про небажання в ній розбиратися. Спільно з ГО «Когорта» та МБФ «Альянс громадського здоров’я» ми розбиралися у тому, як висвітлюють тему трансгендерності в українських ЗМІ зараз та що лежить в основі транссенситивного підходу.
Отже, трансчутливість, також транссенситивність — підхід журналіста або ЗМІ в цілому до роботи з трансгендерними особами, трансгероями та трансгероїнями. Цей підхід ґрунтується на таких «китах»: етична поведінка, повага та уникнення екзотизації транслюдей.
Розглянемо ці підходи детальніше. І почнемо з поваги. А також — зі звертання. Звертайтеся до людини так, як вона сама себе представляє і позиціонує. Вживайте відповідний гендерний маркер — той, який згадує сама особа, та відповідне ім’я — те, яке називає ваш герой або героїня. Якщо ви не певні, як саме звернутися до людини, не бійтеся уточнити це в неї. Краще перепитати, ніж випадково образити героя або героїню.
До обов’язків журналіста не входить засуджувати, критикувати або знецінювати людину, яка прийшла на інтерв’ю. Навіть якщо ваші життєві принципи та погляди розходяться із поглядами героя або героїні, навіть якщо вам не близький спосіб життя людини, яка перед вами, засуджувати її та давати оцінку діям цієї людини — не ваше завдання.
Не слід також піддавати сумнівам дії або рішення людини, якщо вони стосуються її власного життя. Тобто у випадку з транслюдьми журналістам не варто ставити запитання типу: «А ти не шкодуватимеш про це завтра?»
Наступний «кит» — етична поведінка журналіста. Тут слід пам’ятати про такі базові аспекти: формування етичних запитань, використання коректної лексики та уникнення мови ворожнечі. Тобто журналістам необхідно слідкувати за тим, як і що вони говорять до співрозмовника. Важливо пам’ятати про правило під назвою People-first language: спершу — людина. Саме тому не рекомендується використовувати слово «трансгендер» як іменник, або разом з ім’ям, наприклад, «трансгендер Марія». Коректніше буде вживати такі варіанти: «трансгендерна жінка Марія» або «трансгендерна людина», «трансгендерна особа». Також некоректними є такі терміни: «транссексуалізм», «транссексуал», «гермафродити» стосовно інтерсекс-людей. Вислови на кшталт «воно», або «ні те, ні інше» — також табу.
Замість «операція зі зміни статі» вживаємо «трансгендерний перехід», який, до речі, не завжди може включати власне хірургічні втручання. Тож запитувати людину «в лоб» про те, чи зробила вона собі операцію «там» — вкрай неетично. Такими ж неетичними питаннями є питання на кшталт: «А з ким ти займаєшся сексом?» або «А як ти займаєшся сексом?».
В топі незручних питань також і питання про те, як звали людину до трансгендерного переходу. Всі люди — різні, і кожен має свій персональний досвід і тло. Для когось говорити про своє «попереднє життя» — нормально, як і називати ім’я, яке дали батьки, і яке було записане у свідоцтві про народження. А для когось це може бути справжньою травмою, і згадки про той період життя можуть викликати дискомфортні відчуття. Тому в жодному випадку не треба змушувати людей показувати паспорт, якщо в ньому — інше ім’я. Не варто просити називати прізвище, імена батьків, дружин або чоловіків, а також — дітей.
Журналістам, які хочуть створювати по-справжньому транссенситивні матеріали, слід також вміти відрізняти правду від міфів про транслюдей. Серед найпоширеніших упереджень та стереотипів — думка про те, що після трансгендерного переходу також автоматично змінюється і сексуальна орієнтація, а також — буцімто транслюди стали такими, бо мали проблеми в дитинстві, неналежне виховання, погані стосунки з батьками або взагалі виросли у нещасливій родині. Крім того, хибним є і уявлення про те, що всі транслюди ненавидять своє тіло. Таке явище як гендерна дисфорія — тобто некомфортні відчуття, пов’язані зі складнощами сприйняття свого гендерного статусу — справді існує. Але ці дискомфортні відчуття можуть проявлятися не в усіх, і не в кожного вони будуть призводити до страждань.
Екзотизація — це навмисне підкреслення певних особливостей, рис або характеристик людини, які здаються іншим дивними або незвичними. І транслюди тут — не виняток. Проте необхідно пам’ятати про одну важливу істину: всі — різні, але всі — рівні. Жодні особливості співрозмовника не є приводом для того, аби робити на них додаткові акценти, якщо це не має жодного значення в контексті обговорюваної теми та не відіграє важливої ролі у журналістській історії.
Нерідко трапляється, коли журналісти вдаються не лише до екзотизації, а і до сексизму та об’єктивації. Й у випадку із трансгендерними жінками, до прикладу, це може виглядати як спроба представити героїню сюжету або публікації як «екзотичний» сексуальний об’єкт. Так, ЗМІ можуть робити акценти на тому, що трансжінки вдаються до ролі утриманок, залучені до секс-роботи, або що їхня єдина мета — жити чужим коштом та «зробити» собі нові груди, губи абощо.
Ще одна важлива теза звучить так: «Нічого про нас — без нас». На цю тезу можна спиратися під час підготовки матеріалів не лише про транслюдей, але і про них зокрема. Йдеться про те, що, висвітлюючи тему трансгендерності в Україні або у світі, журналісти можуть залучати до цього матеріалу самих транслюдей — не лише як героїв або героїнь, а також і як експертів. Адже особи, які працюють в профільних громадських організаціях, займаються активізмом абощо, зазвичай володіють повною інформацією на цю тему або можуть допомогти з даними, статистикою тощо.
Також слід розуміти, що ваші співрозмовники можуть зітнутися зі стигматизацією, дискримінацією, насильством, закликами до агресивних дій тощо. Як наслідок, можуть відчувати самотність, перебувати в депресії, емоційному пригніченні. Й завдання журналіста тут — не нашкодити їм ще більше, не травмувати їх незручними питаннями та неетичними висловлюваннями.
