Матеріал на цю тему опубліковано на сайті Інституту масової інформації.
З розвитком соцмереж та смартфонів фото, відео та інша інформація про пересічних громадян дедалі частіше стає доступною для широкого, а то й необмеженого кола осіб. Таку тенденцію підхопили й медіа, повідомляючи про різні ситуації з пересічним людьми – надзвичайні, кумедні тощо. У цій публікації ми розповімо про обмеження і ризики для медіа під час публікування подібного контенту.
Для початку необхідно зрозуміти, що йдеться про ідентифікувальні дані щодо фізичної особи. Закон “Про захист персональних даних” саме й визначає ці дані як “відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована” (ст. 2). Ідентифікувати людину можна не тільки за іменем у поєднанні з іще якимись даними про неї, але й за фото, відео, поєднанням менш індивідуалізувальних даних (наприклад, медичний діагноз та адреса проживання).
Однак не всі персональні дані є конфіденційними (“Персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою”), і, можливо, юридично коректніше було б вести мову тут про конфіденційну інформацію щодо фізичної особи. Але щодо пересічних громадян важко встановити, яку саме інформацію про себе конкретний громадянин бажає поширювати, а яку – ні. Тому варто звернутися до норм законодавства, які регулюють окремі випадки поширення конфіденційної інформації про особу.
Зазначення імені особи. “Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди” (ч. 3 ст. 296 Цивільного кодексу). Згадування імені особи в журналістських матеріалах є однією з форм його використання. Тобто ім’я можна вільно згадувати, якщо інформація про відповідну особу закріплена документально та діяльність особи ведеться відкрито (громадська, підприємницька тощо).
Фото й відео. Цей аспект регулюють одразу дві статті Цивільного кодексу. “Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру” (ч. 1 ст. 307 ЦКУ). Термін “припускається” означає, що не потрібно питати згоди на фото/відеознімання в кожного перехожого в кадрі, але особа може з власної ініціативи вимагати не знімати її. Також презумпція згоди на знімання на вулиці навряд чи працюватиме в ситуаціях, коли людина вибігла туди, рятуючись від обстрілу, стихії, чи коли громадянин не може керувати своїм переміщенням (наприклад, підсудного поліція виводить із приміщення для перевезення до іншого місця).
“Фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи...” (ч. 1 ст. 308 ЦКУ). Зверніть увагу, що можливість зробити фото / відео й можливість його поширити розведено по різних статтях кодексу. Це можна трактувати як дві різні правомочності. Звісно, що на практиці ніхто двічі не перепитує згоди на використання фото особи в матеріалах медіа. Це зумовлено, зокрема, тим, що судові позови щодо правомірності використання фото особи в медіа є рідкісними – пересічні громадяни часто не знають, що їхні зображення фігурують у матеріалах журналістів, а судитися довго, дорого (для особи із середніми доходами), і відсудити значну компенсацію моральної шкоди в таких випадках не дуже реалістично.
Масова поява мобільних телефонів з камерою та доступом до інтернету суттєво підважує дві вищезазначені норми Цивільного кодексу щодо фото і відео фізичних осіб, адже зняти людину тепер легко можна і непомітно для неї, а розповсюдити фото чи відео можна анонімно. Але кодекс писався ще практично в доцифрову епоху, і ці норми наразі є такими, якими були закладені в нього на момент ухвалення документа у 2003 році.
Кого не варто або й заборонено ідентифікувати в матеріалах медіа. Кілька років тому ІМІ вже публікував роз’яснення на цю тему. Тому тут наведемо скорочену версію. Йдеться, зокрема, про:
- Ім’я, зображення ймовірного правопорушника (у випадку з публічними особами це правило часто не застосовується). “Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках, передбачених законом” (ч. 4 ст. 296 ЦКУ). Щодо зображень такої особи немає окремої норми закону, але тут діє загальна заборона ч. 1 ст. 308 ЦКУ. Треба мати на увазі, що наявності рішення суду першої інстанції, яким особу визнано винною, ще не досить для розголошення імені особи, адже законної сили таке рішення набуває через певний час – після закінчення строку апеляційного оскарження чи ухвалення рішення апеляційним судом (який, до речі, може й скасувати рішення суду першої інстанції).
- Імена, зображення осіб, що вчинили самогубство (хоча цих осіб уже немає серед живих, але шкода може бути завдана емоційній сфері їхніх близьких, а сама така інформація є, зокрема, і категорією сенситивних даних про близьких померлого).
- Ім’я, зображення потерпілого: “Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою” (ч. 5 ст. 296, а також ч. 1 ст. 308 ЦКУ).
- Імена неповнолітніх потерпілих або правопорушників (незалежно від того, чи є вирок суду, чи ні). У цьому аспекті норма п. 18 Кодексу етики українського журналіста доволі жорстко сформульована: “...Неприпустимим є розкриття імен неповнолітніх (або вказування ознак, за якими їх можна розпізнати), які мали відношення до протизаконних дій, стали учасниками подій, пов’язаних із насильством”.
Імена військових – тут можуть бути різні, але досить зрозумілі в наш час причини для нерозголошення імен без їхньої згоди.
На завершення необхідно зазначити, що викладені правила стосуються подання інформації про пересічних громадян. У випадках з публічними особами можливості подавати ідентифікувальну інформацію про них є явно більшими, проте в кожному випадку ситуацію необхідно розглядати індивідуально, щоб переконатися, що суспільний інтерес у розголошенні такої інформації переважає потребу поважати приватність особи (п. 2 ч. 2 ст. 25 Закону “Про захист персональних даних”).
