Субота, 12 Червня
Головна Медіапростір Я не люблю журналістів» Марія Смик

Я не люблю журналістів» Марія Смик

1815

…і це синонім до «ласкаво просимо у світ медіа».

Коли приходиш в журналістику — хейт зустрічає тебе біля дверей. Тут все відбувається швидко. На першому курсі журфаку я була копірайтеркою і контактувала з технічними завданнями, але не з людьми. А от після другого почала працювати в центрі журналістських розслідувань «Сила правди». І тут почалось… Хоча ні! Почалось все значно раніше.

«Тільки через мій труп!» — бабусин голос прозвучав впевнено й ображено, закарбовуючи цей момент у пам’яті. Такою була відповідь на мою ідею обрати медіа замість медицини. 

Мені було 13, а бабусі було прикро. Минули роки. Я — журналістка. Бабуся — змирилась. Отак із її нелюбові до журналістики почалась моя любов до неї ж. І це нормально, якщо іноді вона здається невзаємною. 

Не до всіх потрібно прислухатися

По-перше, робота журналіста не легша і не складніша, ніж інші. По-друге, з хейтом стикаються всі — і поліціянти, і офіціанти, і майстри манікюру. По-третє, коли ви й так втомлені, а попереду ще, наприклад, виїзд на подію, де агресивно реагують навіть на ваш бейджик, від розуміння перших двох пунктів не легшає.

І це нормально. 

Гортаю список фейсбук-друзів. Майже половина — медійники. Вирішую написати кільком, що спеціалізуються на аналітичних текстах. Прошу пригадати матеріал, за який їх ніхто не хейтив. Після довгих пауз і «дай подумати» всі сказали, що такого не було.

«Я пишу на різні теми, але майже в кожному з текстів є щось, пов’язане з сексом. І навіть якщо матеріал позитивний, все одно знайдуться люди,  які злякаються слів “секс” або “гендер”. Тому ні, у мене немає текстів, які б не мали жодного хейтерського коментаря. І це сумно», — каже Яна Радченко, авторка текстів про права людей, фрілансерка. 

Яна живе й навчається у Запоріжжі. Пише про гендерну дискримінацію, ЛГБТ та інші чутливі теми. І поступово звикає до хейтерських закидів. Журналістка розповідає, як одного вечора отримала повідомлення від своєї героїні, що та натрапила в інстаграмі на сторіз, де був скрін профілю Яни з підписом: «От подивіться, яка мразь живе у нас в Дніпрі».

«В душі я потішилася, у мене ж тепер є мій власний хейтер! Це щось на кшталт маленького песика, домашньої тваринки, яка на тебе ричить, гавкає, але завжди залишається з тобою… До слова, я ніколи не була у Дніпрі», — розповідає журналістка.

Коли ж вона поділилася цією історією у власних соцмережах, почала отримувати гнівні повідомлення з погрозами та звинуваченнями у неадекватності. Такі нападки для Яни не нові. За її словами, підтримка основної цільової аудиторії важить більше. І саме до тих, для кого ти пишеш, варто прислухатись.

Самі запрошують, самі проганяють

Намагаюся згадати, чи писала щось таке, за що ні від кого не прилетіло б. І таки згадую!

Осінь 2020-го. Передвиборче божевілля несеться всіма локальними медіа. А я ношуся майже всіма політичними конференціями у Луцьку. Коли настає черга волинської «ОПЗЖ», мене без проблем акредитовують і люб’язно називають час та адресу заходу. Дивуюсь. Бо це не та партія, яка у Луцьку люб’язно спілкується з журналістами.

Коли приходжу на саму конференцію, двері вказаного офісу виявляються замкненими, телефони членів партії — вимкненими, а люди, що мали б контролювати проведення таких конференцій — непоінформованими. 

За кілька годин ми з «ОПЗЖ» скандалимо, передаючи одне одному претензії через третіх осіб. Я публікую репортаж з глузливим «вони сховалися» у назві й дійсно не отримую жодного несхвального відгуку. Припускаю, що до прихильників цієї політсили матеріал просто не дійшов.

Ще один журналіст із Луцька, Богдан Коваль, розповідає, що, крім уїдливих коментарів, не раз стикався з прямим перешкоджанням своїй роботі. Це неабияк тисне і часом надовго псує емоційний стан.

«Коли перед тобою зачиняють двері, виводять із приміщення або забороняють знімати — складно якось реагувати та відстоювати до кінця свою позицію. І це при тому, що я від початку обрав шлях досить “легкої” журналістики, позитивної»

Богдан — ведучий «12 каналу». Хлопець не перший рік веде авторські програми й відзняв чимало сюжетів. Пригадує, як готував ролик про відкриття розважального центру. Хоча таку подію складно було б показати у негативному світлі, появу журналіста й оператора сприйняли негативно.

«Ми з оператором потрапили всередину ще до відкриття, аби відзняти всі локації до навали відвідувачів. Та вже під кінець одному з адміністраторів щось не сподобалося, він викликав охорону, і нас без жодних пояснень просто витурили із центру», — розповідає телевізійник.

Абсурдності додає і те, що сюжет був рекламним, тож керівництво розважального центру саме запросило журналіста… і саме його прогнало. 

«За моїми даними, після цього відповідальні особи були покарані, але жодних вибачень ні я, ні оператор не отримали. Ця особа досі, знаючи мене, не вітається», — ділиться Богдан. І підкреслює, що про такі неприємності намагається забувати, хоча у медіасвіті їх насправді не бракує.

Довіра зменшується, витримка — навпаки

Журналістика — одна з небагатьох галузей, яка може закинути тебе у кілька інших лише впродовж одного робочого дня. Журналісти розповідають про все, тож мусять багато слухати. 

«Ти знаєш, скажу чесно — я не люблю журналістів», — заявив мені новоспечений знайомий на святі нашої спільної подруги. В ньому був вже не один келих вина, тож, аби продовжити свою думку, уточнювальних запитань від мене він не потребував. 

«Я не люблю журналістів! Трошки перед камерою постояли чи два слова написали і все — всі вас люблять. А я от не люблю», — далі були інші претензії, яких я вже не слухала. Натомість згадувала історії колег, які за право робити свою роботу платили безпекою і точно не купалися у променях любові, які часто уявляють далекі від журналістики люди.

«Я пила багато заспокійливого, бо потрібно було продовжувати працювати. Незважаючи ні на що», — згадує ведуча, редакторка і членкиня правління «Громадського радіо» Вікторія Єрмолаєва.

До 2014-го Вікторія працювала кореспонденткою у місцевому виданні в місті Керч. Від початку Євромайдану висвітлювала події у Києві та не приховувала проукраїнську позицію. З початком окупації Криму почались і погрози на адресу журналістки.

«На масових акціях в цей час люди могли підходити, кричати і навіть намагатися виривати з рук камеру. Маленьке місто — журналістів знали в обличчя. Доходило навіть до того, що на репортажі зі мною виїжджали двоє знайомих, які просто йшли поруч задля моєї фізичної безпеки», — розповідає журналістка.

Вікторія каже, що пережите змінило її і як людину, і як журналістку. Довіряти людям вона почала менше, та її стійкість і витримка перейшли на новий рівень.

«Ти ніколи не знаєш, де, коли й у якому вигляді можуть проявитися наслідки травми. Інколи це зневіра у професії, інколи професійне вигорання, яке настає занадто швидко, зниження самооцінки, комплекси, проблеми у комунікації… Журналістам, які проходять через психологічний тиск, радять пропрацьовувати це з психологами. Але часто і це зробити нелегко. З різних причин. Я, наприклад, свої ще до кінця не розпізнала», — говорить Вікторія. 

А я прокручую у пам’яті кожне «я не люблю журналістів». І стає простіше. Тому що попри все нерозуміння, хейт та образи одного разу ти чітко усвідомлюєш, що робиш свою роботу не для того, щоб тебе любили, а через те, що ти сам її достатньо любиш.

Media lab

Наживо

Персони

"Все, що не робиться - усе на краще!"
Олег Іридчин