Чому в українських медіа надають перевагу «універсальним солдатам», а не вузькопрофільним журналістам.
Кілька років тому мій колишній викладач журналістики, а тепер — шеф-редактор одного з київських онлайн-медіа жалівся на нестачу вузькоспеціалізованих журналістських кадрів в Україні.
Він казав, що, виявляється, дуже складно знайти фахівця, який спеціалізувався би на насправді важливих, але дуже вузьких темах. Наприклад, журналістів, які би могли дописувати у локальне міське медіа про інфраструктуру, життя міста і комунальні проблеми. Але не на рівні новини про те, що, умовно кажучи, у дворі багатоповерхівки прорвало трубу. А таких, хто міг би розкласти проблему на пазли і пояснити ситуацію в деталях: мовляв, через те, що комунальні служби проклали трубу із порушенням таких-то норм і на неправильній глибині, стався прорив — ймовірно, вони припустилися цієї помилки навмисне, бо таким чином хотіли спростити собі роботу.
Відтоді, коли відбулася ця розмова, минуло близько десяти років. Проте докорінно ситуація майже не змінилася. В Україні досі бракує журналістів, які би спеціалізувалися на простих, але важливих речах — на темах, які є «стовпами» у формуванні картини нашого суспільно-політичного життя. Наприклад, у сфері нерухомості, аграрній сфері або міській інфраструктурі. Зразком такого локального медіа у Києві є хіба що видання «Хмарочос», яке справді знається на проблемах міста та пропонує конкретні шляхи їх розв’язання. Проте подібних видань суттєво бракує у інших регіонах, у невеликих населених пунктах.
Впродовж останніх років в Україні лише починає розвиватися журналістика, яка висвітлює теми медицини та громадського здоров’я простою і зрозумілою мовою. Це, наприклад, відповідний розділ на «Українській правді. Життя», також — на сайті «Ліга». Значний внесок у популяризацію теми здоров’я в суспільному просторі зробила також і екс-міністерка охорони здоров’я Уляна Супрун, яка регулярно робила на своїй сторінці у Фейсбуці просвітницькі дописи, розвінчувала популярні міфи. Як-от, наприклад, про те, чи можна мочити щеплення манту. Проте це — початок, медична журналістика в Україні лише починає розвиватися й мине чимало часу, перш ніж справді якісні, професійні видання або програми з’являться не лише у Києві або інших великих містах, а й у регіонах.
Ще одна проблема — наукова журналістика. Тривалий час робота журналістів у цій сфері обмежувалася хіба що розділом «Наука і техніка», який був захований десь серед інших вкладок на великому сайті. У таких розділах зазвичай друкували новини про нові технічні розробки, моделі телефонів, презентації Apple, й іноді — про якісь інноваційні розробки «британських вчених». Аж поки не з’явився Ілон Маск, який своєю діяльністю привернув увагу широкої аудиторії до теми освоєння космосу, запуску супутників та ракет. Справді унікальне явище в українській науковій журналістиці — видання «Куншт», яке пише про складні теми легкою, простою мовою.
Проте якщо порівняти український медіа ринок із іноземним, виявиться, що українській журналістиці ще дуже далеко до того, аби виростити справді вузькоспеціалізованих фахівців за різними напрямками.
Та ж наукова журналістика у світі уже давно розвивається як окремий напрямок, і включає у себе і медицину, і космос, і технології, й комп’ютерну інженерію. Так, наприклад, у Сербії, Македонії, Чорногорії цим напрямком уже кілька років поспіль опікується Balkan Network of Science Journalists. Ця мережа об’єднує не лише журналістів із Балкан, але і з інших країн — до того, як світ закрився на карантин, вони радо запрошували до участі у своїх безкоштовних журналістських майстер-класах також і фахівців з України.
До розповсюдження COVID-19 щороку відбувалися і такі масштабні заходи з наукової журналістики, як The European Conference of Science Journalism (ECSJ) та World Conference of Science Journalists, на якій мені вдалося побувати у 2019-му. Тоді ця конференція проходила у швейцарському місті Лозанна і я була єдиною учасницею з України, яка виграла тревел-грант на участь. Невже через те, що в Україні більше немає журналістів, які цікавляться таким напрямком? Навряд. Скоріше через те, що мало хто знаходить час та ресурси зануритися в цю тему так глибоко, аби досліджувати іноземний досвід та застосовувати його в українських реаліях.
Ось ще кілька цікавих прикладів вузькоспеціалізованих журналістських проєктів. Наприклад, Rainforest Journalism Fund фокусується на глобальних проблемах тропічних лісів, таких як вирубка лісів та зміна клімату, і спонукає журналістів створювати більше історій, які допоможуть захистити ці ліси. Для цього фонд навіть надає журналістам гранти.
Проект Internews Earth Journalism Network (EJN) — журналістська мережа, основним напрямком діяльності є такі теми як зміна клімату, захист диких тварин, ліси тощо. Вони називають це терміном environmental reporting — тобто все, що пов’язано із захистом довкілля. Одна із ключових сфер — висвітлення проблем океанів, для чого навіть створили спеціальну ініціативу Ocean Media Initiative. До слова, «журналістика океанів» як окремий напрямок існує вже більше п’ятнадцяти років. Ось, наприклад, інтерв’ю за 2006 рік, у якому медійники уже обговорюють вплив цієї журналістики на майбутнє океанів.
Просто уявіть, якби в Україні існував окремий напрямок «журналістики річок» або «журналістики водойм», у якому працювали б професійні репортери, які фокусуються винятково на висвітленні проблем, пов’язаних із водоймами, і ні на чому більше. На жаль, такого у нас поки що нема. Так само як і відокремленого environmental reporting. Можливо, поява професійних журналістів, які регулярно пишуть про вирубку лісів і проблеми, які це за собою тягне, могла би якось змінити ситуацію із масовим знищенням карпатського лісу. Але зараз ці теми з’являються у великих українських ЗМІ хіба що періодично, або після гучних скандалів, або ж як епізодичні журналістські розслідування. Це не викорінює проблему.
Чому ж тоді в Україні із цим — складнощі? Невже у нас бракує хороших кадрів: розумних журналістів, які мають вузький профіль, або навпаки популяризаторів науки, які вміють добре писати і могли би регулярно дописувати цікаві колонки?
Насправді ж, головна проблема на українському медіаринку — брак фінансування та намагання економити на всьому. В тому числі, й на кадрах. Редакції великих загальнонаціональних медіа, де фінансування значно краще, а штат — більший, ще можуть дозволити собі вузькопрофільних фахівців. Проте у маленьких регіональних редакціях і досі роблять ставку на «універсального солдата» — людину, яка буде робити все: рерайтити та ставити на сайт по 10-20 новин за зміну, брати по телефону коментарі до «гарячих» тем і робити оперативні замітки, паралельно дошукувати до цих матеріалів ілюстрації, відео та інфографіку, а ще вести редакційні профілі у соцмережах та періодично виїжджати на роботу «в полі».
Це люди, які виконують і функції журналіста, і редактора новинної стрічки, і верстальника, і смм-ника, і, можливо, іноді ще когось. Навіть якщо у когось із них і є особлива цікавість до теми науки, медицини або екології, то банально немає часу ретельно вивчати проблеми і тренди у цих сферах та робити об‘ємні матеріали.
Поява вузькоспеціалізованих видань та вузькопрофільних журналістів, які є майстрами своєї справи, дозволила би Україні сфокусуватися на вирішенні справді важливих локальних проблем та не розпорошуватися на кілька тем одночасно. Глибокий аналіз однієї конкретної проблеми міста, району або регіону міг би стати поштовхом до пошуку рішень великих проблем.
Головне зображення Franco Antonio Giovanella
