Як писати про те, що сталося 100 років тому
У 2012 році польська репортерка Анета Примак-Онішк сідає писати книжку про Першу світову війну. Їй 37 і події Першої світової Анета бачила хіба у книжках чи по телевізору.
Однак це не зупиняє журналістку. Вона «повертається» на 97 років в минуле і розповідає про те, як білоруси, українці, литовці, татари та євреї тікали до Росії, коли німці та австрійці прорвались через карпатський фронт.
Сутність історичного репортажу
Художній репортаж — поєднання журналістики із літературою — став популярнішим в Україні після Революції гідності, коли автори та авторки намагалися трансформувати свої переживання та досвід у текст.
Спочатку вони осмислювали події сьогодення — революцію та війну, а згодом почали копати глибше: пірнати в історію країни, нації та в себе. Точно сказати, коли виник історичний репортаж в Україні неможливо, як і виокремити його риси.
Віра Курико, журналістка та авторка книжки «Вулиця причетних», в історичному репортажі виділяє роботу з тою реальністю, яка вже сталася і якої більше немає. На її думку, це єдина відмінність історичного від звичайного, художнього, репортажу.
«Часто говорять, що репортер має побути там, де бував герой, бути свідком чи щось подібне. Історичний репортаж не дає такої змоги.
Це свого роду полювання за привидами. Щоби впіймати їх, треба дістати якомога більше всього, що їх стосувалося. Перше — спогади, документи, світлини, щоденники, листи, локації, чужі квартири, спиляні сади.
Усе це стане часткою реальності для репортера, свідком якої він може стати», — розповідає Віра.
Другим пунктом вона виділяє спілкування зі свідками та учасниками подій, якщо це можливо.
Якщо безпосередніх очевидців немає, Віра радить шукати віддалених героїв: діти, онуки чи сусіди. Вони допоможуть зрозуміти контекст, характер та емоцію.
«Історичний репортаж — це про минуле. А отже те минуле теж потрібно описати. Його дійсність, кольори, рух транспорту в той час, інтер’єри.
Це і книги інших авторів, світлини, наукові роботи, спогади сучасників тощо. Усе це комбінується в сюжет так само, як і в будь-якому репортажі.
Я б не сказала, що є особлива відмінність. Єдине — в історичному репортажі треба бути обережним з описом того, чого сам не бачив, не вдаватись у надмірне вигадування деталей», — наголошує Віра.
Історичний репортаж має показувати тяглість історії, тобто розповідати про подію і її наслідок. За словами журналіста видання «Локальна історія» Володимира Молодія, це основна функція істрепортажу.
«Якщо в художньому репортажі автор має максимально яскраво описати подію — так, щоб читачі відчули запахи, то історичний репортаж ту саму картинку має показати об’ємно.
Це 3D-зображення за рахунок цієї історичної глибини. Ти мусиш заглиблюватися в історію і показувати певний відрізок часу. Недостатньо просто приїхати на подію. Обов’язково має бути історична складова», — впевнений Володимир.
Історичний репортаж цінний й тим, що має додану вартість. Тут можна охопити ширший контекст.
Наприклад, коли Володимир Молодій готував матеріал про винахідця Вільгельма Райха, він розповів не лише про нього, але й додав у текст історію про те, як односельчани Райха пам’ятають своїх сусідів.
Однак історичний репортаж скінченний. Віра Курико вважає, що є межа років, до якої можна дотягнутися.
«Мені важко уявити репортаж про козацтво. Наприклад, про Івана Богуна. Наукові статті можуть читатись як захопливі історії, але все ж до репортажу їм далекувато, чогось не вистачає. Можливо, відчуття присутності.
Або ж є чудова тема, але немає достатньо свідчень чи документів. Архів спалений, справи знищені, фото викинуті в смітник», — каже Курико.
Верифікація спогадів та документів
Історик Едуард Андрющенко пише свої репортажі на основі документів. Кожен сухий факт зі справи автор розбавляє художніми вставками, які намагається відшукати у справах.
Попри те, що архів видається надійним джерелом, журналіст шукає додаткове підтвердження. Якщо людина жива — шукає людину.
В іншому випадку намагається зв’язатися із родичами, ще якимись свідками, знайти інформацію в літературі чи взяти коментар в експертів.
«Перші мої статті я ще не так прискіпливо готував. Здавалося, що справи і google достатньо. А потім шкодував, бо можна було допрацювати.
Перша стаття — історія Марії Сосюри — якраз той самий випадок. Можна було глибше зануритися у цю тему.
Можна було взяти коментар у сина. А зараз вже не вийде — він помер. Найкраще використати усі наявні джерела», — радить Едуард.
Критично потрібно сприймати і самі архівні документи. Гриф секретності має убезпечувати від відвертих фейків, адже це призначалося не для публіки.
Однак в таких документах можна знайти перебільшення чи применшення, перекручування фактів на користь КДБ, які намагались вислужитись перед керівництвом.
«Є таке неписане правило: не казати напряму в документах, про що йдеться. Наприклад, є чутки, що КДБ крали у людей чи влаштовували побиття дисидентів, але свідчень про це у документах немає.
Це все ховалося під різними словесними конструкціями — наприклад, як «проведені оперативні заходи». Це не фейки, але обмежує деяку інформативність документів», — зазначає Едуард Андрющенко.
Віра Курико здебільшого працює з людьми та їхніми спогадами, а тому намагається перевірити інформацію в тих, хто знає/знав героїв. У тексті авторка чітко вказує, де версія людини, а де інформація з документу.
Однак людські розповіді, які суттєво не впливають на історію або не несуть фактажу, Віра залишає людськими історіями.
«Мені цікавлять не самі факти, а те, як людина за сорок років відфільтрувала в собі історію, що вона лишила в пам’яті, що заховала, чого позбулася.
У багатьох людей, з якими я спілкувалася для книги, прогалини в пам’яті спільні, це теж багато що може сказати про час, у який їм випало жити», — зазначає журналістка.
Авторка книжки «Вулиця причетних» визначила для себе, що історичний репортаж — це не осмислення минулого, а радше осмислення пам’яті людини про минуле.
Поговорити про (страшне) минуле
Здебільшого історичні репортажі розповідають про трагічні події — те, про що намагалися змовчати і забути, тепер хочуть відновити і зберегти. Як говорити з людьми про жахливі події їхнього минулого так, аби не ретравматизувати їх?
На думку Едуарда Андрющенка, слід показувати людині справу і просити її коментувати.
На думку Володимира Молодія, треба пояснити людині, чому ти до неї прийшов і чому їй потрібно з тобою говорити. Не приховувати і не брехати.
На думку Віри Курико, варто комунікувати особисто — без телефону та мейлів. Якщо людина говорить про геть інші речі, давати їй про це говорити. Слід також знати дрібні деталі, аби людина не оповідала все з нуля.
«Найчарівніша розмова була з Надією Никонівною (дружина Левка Лук’яненка — авт.), однією з головних героїнь книги. Я довго не могла до неї потрапити, а коли потрапила, то вона не надто хотіла зі мною говорити. Я благала її — лише одне запитання! І попросила розповісти найважливіше», — ділиться Віра.
Описати те, що ніколи не бачив/ла
Історія складається з розповідей. Люди і події виринають в мові очевидців і починають жити в тексті завдяки їхнім словам.
З документальних свідчень можна дізнатися про погоду і колір тротуарної плитки 100-річної давнини. Про почерк людини і її поведінку. Однак людину, з якою не було можливості особисто поговорити, Віра Курико радить не робити центральним героєм, а радше доповненням історії.
«Гадаю, важливо просто не претендувати на те минуле, про яке ми пишемо, але якого не знали. Не давати єдино правильної версії. Просто розповідати, залишаючи простір для тих, хто захоче ще раз про це поговорити», — підсумовує Віра.
Історичний репортаж: що почитати
- Віра Курико, «Вулиця причетних»
- Катажина Кобелярчик, «Струп. Іспанія розятрює рани»
- Войцех Яґельський, «Усі війни Лари»
- Вітольд Шабловський, Ізабелла Мейза, «Наша маленька ПНР»
- Ганна Крааль, «Раніше за Господа Бога»
- Ришард Капусцінський, «Імперія»
- «Шляхи під сонцем. Репортажі 20-х»
- Цикл «Ліхіє девяності» («Як не сумували Суми», Владислав Івченко; «Кузня кадрів. Дніпропетровськ», Максим Беспалов; «Станіславський феномен», Олег Криштопа; «Любов і ненависть в Ужгороді», Лесь Белей)
- Анета Примак-Онішк, «Бєжєнство 1915. Забуті вигнанці»
- Локальна історія
