Як медіа здатні допомогти вразливим групам населення.
Останні кілька років я, як журналістка, займаюся висвітленням соціальної тематики. До таких тем, зокрема, належить і тема наркозалежності. Над нею почала працювати після того, як у 2017 році пройшла навчання у «Академії зменшення шкоди», вона ж — Harm Reduction Academy, яку проводить «Альянс громадського здоров’я».
Зменшення шкоди — це комплекс заходів, спрямований не на заборону споживання наркотиків, а на зниження можливих шкідливих наслідків, як-от розповсюдження ВІЛ/СНІДу, гепатитів тощо. Тобто в основі цього підходу є думка про те, що не кожен наркоспоживач здатний кинути наркотики. Проте він здатний вберегтися від супроводжуючих ризиків та захистити інших.
Одним із ключових напрямків програми зменшення шкоди є обмін шприців — такі пункти зраз з’являються у крупних містах України, таких як Київ або Одеса. Суть полягає в тому, що споживач ін’єкційних наркотиків може принести у цей пункт вживані шприці, здати їх на утилізацію та безкоштовно отримати інші, нові. Такі дії можуть здаватися заохоченням до подальшого споживання. Та насправді це, по-перше, мінімізує ризики передачі ВІЛ при повторному використанні уже вживаних шприців. По-друге, вживані шприці безпечно утилізуються спеціальними компаніями, які мають відповідну ліцензію, а не валяються у дворі вашого будинку чи на дитячому гральному майданчику, як це часто було раніше.
Цієї осені на запрошення «Альянсу громадського здоров’я» під час організованих ними пресвізитів я модерувала дискусійні клуби. Спочатку в Полтаві, а потім — у Одесі. У цих пресвізитах брали участь журналісти з регіонів, які цікавляться темами наркозалежності та наркополітики, секс-роботи та складнощів, з якими стикаються вразливі групи населення під час пандемії.
Під час дискусійних клубів ми розбирали ключові терміни, пов’язані з цією тематикою, говорили про важливість використання коректної лексики у матеріалах ЗМІ, уникнення мови ворожнечі, а також про ракурси, які використовують регіональні медіа для висвітлення подібних тем.
Головний висновок, який я зробила для себе, це те, що ситуація в регіонах кардинально відрізняється від тієї, яка є в Києві. Крупні загальнонаціональні медіа дійсно цікавляться такою тематикою, готові заглиблюватися в деталі, вивчати тему, а також намагаються висловлюватися коректно на сторінках своїх видань. Тоді ж як регіональні та локальні ЗМІ нерідко нехтують такими нормами, як журналістська етика, мораль, стигматизують, критикують та висміюють героїв своїх матеріалів, публікують компроментуючі кадри, не завжди ретушують обличчя людей.
Я послухала колег із регіонів та виписала кілька важливих тез про те, як вони висвітлюють подібні теми, що і де пишуть, з якими складнощами стикаються. І спробувала проаналізувати, що саме необхідно зробити, аби виправити цю ситуацію. Ось кілька найважливіших тез.
1. Часто буває так, що у регіональних, локальних медіа тему наркополітики та наркозалежності висвітлюють хіба що у рубриці «Кримінальна хроніка». Деякі колеги зізнаються, що у маленьких містечках про таке і взагалі не пишуть у ЗМІ — подібні новини можна прочитати хіба що на сайті Національної поліції України.
Але саме медіа формують громадську думку, доносять важливу інформацію до жителів населеного пункту, району або області. На них покладається відповідальність за те, щоби люди були поінформовані на 100% про всі аспекти громадського, політичного та культурного життя — а не лише про скандали, інтриги та політичні суперечки.
2. Регіональні та локальні ЗМІ не завжди розуміють, як можна писати на такі теми нейтральною мовою. Яким сформулювати заголовок так, щоби він нікого не образив, але аудиторія справді захотіла клікнути на нього і прочитати матеріал.
Наприклад, не всім видається зрозумілим те, навіщо використовувати термін «секс-працівниця» замість «повія», якщо на «повію» клікне більше людей. Не всі розуміють і те, чому не варто публікувати на сайті новини під заголовками на зразок: «Наркомани в парку кололися в живіт», прикріплювати до цієї новини фото сумнівної якості, де не видно, що саме роблять люди, та жонглювати власними здогадками — чи дійсно ці особи «наркомани», і чи справді вони кололися, коли їх сфотографували.
3. Як я вже зазначала вище, справді важливим аспектом є лексика. Журналістам необхідно роз’яснювати, як писати про вразливі групи населення. Які слова можна використовувати, а які — ні. Пояснювати різницю в термінах, розтлумачувати значення слова «стигматизація» тощо.
Так, наприклад, формулювання «наркоспоживачі», або люди, які споживають наркотичні засоби — це більш широкий пласт людей. А «наркозалежні особи», або люди, які живуть з наркозалежністю — більш вузький пласт людей, тобто ті, для кого залежність є хронічною.
4. Замісна підтримувальна терапія (ЗТП) — визнаний у світі та найбільш економічно ефективний метод, який дозволяє наркозалежним кинути споживання наркотиків.
Зазвичай для ЗПТ використовують препарати метадону гідрохлорид (methadone hydrochloride) та бупренорфіну гідрохлорид (buprenorphine hydrochloride).
Пункти ЗПТ, тобто місця, де видається метадон, називаються сайтами. Метадон — не наркотична речовина, а медичний препарат. Дози метадону визначаються медичними спеціалістами індивідуально для кожного споживача, а прийом контролюється лікарями безпосередньо на сайті. Тож на відміну від споживачів наркотичних засобів люди, які знаходяться на ЗПТ, не мають ризиків отримати передозування.
Чи не найважливіший момент — те, що, на відміну від незаконних наркотичних засобів, ЗПТ є сервісом, повністю безкоштовним для самих наркозалежних. Це означає, що особа, яка кинула наркотики та перейшла на ЗПТ, більше не повинна думати про те, де дістати гроші на чергову дозу. Це знижує ризик сімейних, побутових конфліктів, бо особи, які перебувають на ЗПТ, ймовірно вже не будуть вимагати від сім’ї кошти, не вчинятимуть дрібні крадіжки задля швидкого матеріального збагачення та не витрачатимуть всі гроші на наркотики. ЗПТ дає шанс соціалізуватися, влаштуватися на роботу, отримувати зарплату та витрачати її на дійсно важливі речі.
В Україні програма ЗПТ впроваджується з 2004 року, з 2017-го повністю фінансується державою. Проте пункти ЗПТ і досі існують не в кожному населеному пункті, тож доступ до таких послуг є суттєво обмеженим.
5. Одна із найпопулярніших помилок серед журналістів, які роблять новини в ту ж таки кримінальну хроніку — це узагальнення та висновки на основі власного уявлення про ситуацію.
Так, наприклад, у заголовках новин про скоєні правопорушення, такі як грабіж чи торгівля наркотиками, часто виноситься інформація про те, що ця особа є «наркоманом», «зеком» абощо. Це, в свою чергу, підживлює стереотипи про те, що «всі наркомани — злодії», «всі злодії — рецидивісти» та інше.
Насправді ж, не всі наркозалежні автоматично крадуть, вбивають та грубо порушуютьзакон будь-якими іншими способами. А не всі особи, які вийшли з місць позбавлення волі, обов’язково мають вчинити схожий злочин та потрапити за грати знову. Так, дійсно, відсоток рецидивістів високий, проте це не значить, що ми, як журналісти, маємо узагальнювати.
Маю на увазі, що журналіст не повинен проводити у своїх публікаціях або сюжетах паралелі на зразок: «наркозалежний щось вкрав, у цьому немає нічого дивного, бо він наркозалежний».
6. У невеликих населених пунктах, як-от у селах або селищах міського типу, маленьких містах, може взагалі не бути ані соціальних організацій, ані пунктів обміну шприців, ані пунктів замісної підтримуючої терапії — ще однієї складової, про яку важливо говорити у контексті розмови про наркозалежність.
Саме тому ці теми лежать поза увагою місцевих ЗМІ — не цікаво писати про те, чого немає. Це означає, що журналістів з регіонів необхідно навчати, показувати досвід великих міст та пояснювати значимість подібних дій для того, аби вони могли донести до своєї спільноти такий варіант майбутнього. Розповісти про перспективи і пояснити, чому це важливо, як це допоможе, які саме ризики дозволить мінімізувати. Можливо, саме після низки публікацій в містах з’являться сервісні послуги для наркозалежних, їх перестануть стигматизувати та принижувати.
