Пятниця, 28 Січня
Головна Медіапростір Інтерв’ю з військовими: журналістський досвід (не)журналісток

Інтерв’ю з військовими: журналістський досвід (не)журналісток

1901

Про підготовку до розмови й спілкування з військовими, а також книгу інтерв’ю з ними.

Випускниці історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Христина Пікулицька та Анастасія Кілар, а також психологиня-волонтерка Світлана Булка від початку війни взяли понад 60 інтерв’ю в українських військових, що служили та служать в ЗСУ і добровольчих батальйонах на Сході України. 

Восени цього року авторки презентували свою книгу «Воїни світла: університет та війна», в якій видали 13 розмов з військовими, які пов’язані з Львівським національним університетом ім. Івана Франка.

Надалі вони планують публікувати розмови з курсантами Академії сухопутних військ, журналістами, лікарями та іншими — тими, хто має стосунок до російсько-української війни.

Початок спілкування з військовими

Своє перше інтерв’ю Анастасія Кілар взяла в січні 2015 року у свого батька, який потрапив на Схід після третьої хвилі мобілізації.

Настя вчилась на кафедрі етнології, тому і питання були з цієї сфери — про побут, умови життя, військові традиції тощо.

В Христини Пікулицької на війні був брат. З ним вона також багато говорила про побут і буденне життя військових.

Разом дівчата почали працювати з усною історією в рамках проєкту «Університет і війна». В основі цього проєкту — розмови про війну з людьми, які були студентами чи працівниками університету.

Проєкт завершився, але, за словами Христини, дівчата хотіли продовжувати цю справу вже не лише заради наукових зацікавлень, а й для реабілітації військових.

Коли Христина й Настя писали розмови для сайту, то вже мали ідею видати книгу. На їхню думку, повне інтерв’ю на 20+ сторінок на сайті читало б мало людей. А книжка матиме вартість, бо буде джерелом усної історії для майбутніх досліджень.

«На цьому етапі ми познайомились з пані Світланою Булкою, яка також мала свій проєкт про військових під назвою “Жива книга”. Вона допомагала нам знаходити бійців, контактувати з ними й пояснювала, чому варто розповідати про війну, ділитись своїм досвідом і наскільки це важливо для України та майбутніх поколінь». — каже Анастасія. 

З того часу інтерв’ю з військовими записували вже втрьох. 

Про підготовку до розмов

Дівчата мали досвід спілкування з рідними, які воювали, мали досвід волонтерства, а також багато читали про події на Сході.

Перед тим, як йти до військових, дівчата проконсультувались з викладачкою з кафедри соціології, яка поділилась методичними порадами. 

Христина Пікулицька наголошує, що дуже важливо розібратись у військових термінах та розуміти їх.

«На інтерв’ю ти можеш махати головою і казати, що все розумієш, а потім сидиш і половину термінів військових починаєш вишукувати. При цьому треба врахувати, що іноді хлопці використовують жаргонізми, про них теж варто поцікавитись», — каже Христина.

Військові, за її словами, ставляться до інтерв’юера більш довірливо, коли бачать, що він «в темі».

Для тих, хто поки не «в темі», Анастасія Кілар рекомендує для початку зібрати якомога більше матеріалу про ту тему, яка вас цікавить, а також прочитати праці, подивитися інтерв’ю інших дослідників чи журналістів з військовими, а також ознайомитись з їхніми методиками.

Табу при розмовах з військовими

Світлана Булка радить перед початком інтерв’ю проговорити всі моменти, щоб розмова вийшла максимально комфортною для оповідача та інтерв’юера.

«Головне — не нашкодити. Якщо ви вже взяли на себе відповідальність інтерв’ювати військових, то треба постаратись зробити так, аби ваші питання їх не травмували. Обов’язково поцікавтесь перед інтерв’ю, про що військовий категорично не хоче говорити. Своє рішення він пояснювати не зобов’язаний». 

Є й певні питання, які некоректно навіть обговорювати перед початком. Дівчата вважають, що краще обійтись без них.

«Чи брали ви в полон людей?» — за словами Христини, це одне з головних питань, які поки ставити не можна. Потрібно розуміти, що війна триває і певні питання, відповіді на які дуже цікаво почути, можуть нашкодити. 

«Як Ваші рідні поставились до вашого рішення піти на війну?» — також дещо недоречне формулювання. Ця тема може бути болючою. Людина може бути дуже патріотичною, мати чітку позицію і відстоювати її, але може страждати через те, як її рішення сприйняли близькі. 

«Йому може бути начхати на весь цей світ, але йому не байдуже, що думає його жінка, мама чи дитина, — ділиться Христина. — Рідні можуть підтримувати політичні погляди військового, але все ж більше думають про його стан та здоров’я». 

«Локація та зброя» — це теми, про які вам і так ніколи не розкаже жоден боєць з добровольчих батальйонів. Військові підписують документ про нерозголошення державних таємниць, тому навіть не намагайтесь витягнути це з них. Якщо ж хочете конкретики, то її можна дізнатись на офіційному порталі Збройних сил України

Як сприймати емоційно важкі теми

Психологиня Світлана Булка радить: «Перед тим, як наважитись на інтерв’ю з військовими, потрібно зрозуміти для себе, наскільки ви готові слухати дорослі речі, не реагувати бурхливо на драматичні події та не бути причиною травми своїми недоречними фразами».

Якщо людина починає розповідати щось таке, що важко емоційно сприймати, треба делікатно пояснити, що потрібен час, аби це осмислити, зараз же сприймати такі речі дуже важко.

Христина Пікулицька каже, що перед кожною розмовою налаштовувала себе на те, що  треба сприймати інформацію як факт і старатись не переживати це емоційно. Під час самої розмови це вдавалось реалізувати, а під час розшифрування запису — вкрай рідко.

«Коли записуємо інтерв’ю годину чи трохи більше, то все відбувається динамічно — почали про дитинство і закінчили сьогоднішнім днем. Всю цю інформацію треба тримати в голові й контролювати. Коли ж записи треба розшифрувати, тоді й встигаєш все осмислити. 

Часом хочу заплакати, часом — довго дивитись в одну точку. А якщо розшифровую вдома в навушниках і підходить хтось з домашніх з якою побутовою дрібницею, то так і хочеться сказати, щоб не лізли до мене з дурницями, коли тут такі важливі речі», — ділиться Христина.

За словами героїні, їхня мета як інтерв’юерок не лише в тому, аби зібрати цінні джерела, але й вислухати оповідача та навіть допомогти йому.

Світлана Булка радить брати з собою на розмову психолога, який буде модератором спілкування і зможе пропрацювати одразу складні для оповідача теми, а при потребі допоможе повернутися до реальності, якщо його затягне флешбек. 

Психологиня розповідає, що такі випадки трапляються дуже часто — як-от на зустрічі зі школярами, коли військовий розповідав, як вони йшли через ліс і на фразі «…ми відчули запах» повністю занурився в спогади і якийсь час не реагував на оточення.

«Воїни світла…»: що, для чого та для кого

«В книзі зібрані розповіді про буденність, які можуть відрізнятись від офіційної статистики. Як військовий себе почуває, як контактує з рідними, що їсть, де спить і в що вдягається — це та інформація, якої ще майже ніде не було, коли ми лише починали.

Хтось вернувся на роботу охоронцем, хтось — викладачем, ще хтось — на колишню посаду в поліцію. З цими людьми ми контактуємо щодня. Книгою ми хотіли сказати людям, щоб вони зрозуміли, хто є поруч з ними й що вони пережили», — каже Христина Пікулицька.

Ще одна мета книги  — допомогти тим, хто хоче спілкуватись з військовими, більше дізнатися про них. І йдеться не лише про незнайомих людей, але й рідних військового. Адже авторка переконана, що саме їм військовий в останню чергу розповість деталі про війну.

Після війни хлопці можуть мати контузії, проходити через байдужість, не розуміти рідних і думати, що рідні не розуміють їх.

Військових принижують в маршрутках, лікарняних чергах, кидаючи фрази на кшталт «не я тебе туди посилав». Тому метою книги, за словами Христини, є також показати військовим, що ними та їхнім досвідом на війні цікавляться не лише побратими чи волонтери, але й цивільні, яких вони захищають.

«Хлопцям дуже важливо знати, що вони для нас цінні та що їх розуміють. Вони ж дуже цінують нашу з Христиною та Анастасією працю і те, що вона має донести людям, тому висловлюють повагу й вдячність. 

А ми своєю діяльністю хочемо показати, що військові не повинні думати, що краще воювати за нас там, ніж жити з нами тут. Вони не заслуговують після жахіть війни жити серед байдужості та невігластва», — переконує Світлана Булка.

«Ми видали цю книгу для того, щоб зафіксувати спогади, показати правду про війну, довести, що у нас війна, а не внутрішній конфлікт, як про це пишуть російські “журналісти”», — каже про книгу Анастасія Кілар. 

Що потрібно знати тим, хто йде спілкуватись з військовими?

Поради від авторок книги:

  • Якщо домовились з військовим про розмову, то підлаштовуйтесь під його час;
  • Візьміть з собою два носії запису інтерв’ю, щоб випадково не втратити цінну інформацію при технічних неполадках. Також прихопіть записник — буде зручно записувати короткі тези розмови та акценти, які робить оповідач.
  • Щиро підходьте до людини, бо військові — неймовірні психологи і одразу відчувають фальш та незацікавленість. Якщо респондент зрозуміє, що це робота для галочки, то розмова не вдасться;
  • Цінуйте те, що оповідач довірився саме вам;
  • Перепитуйте чи можна публікувати те, що вам розповіли, а ще краще порадьтесь з військовим консультантом, який зможе підказати, що не варто публікувати, яка інформація може бути очорнювальною;
  • Завжди уточнюйте імена людей, про яких говорить оповідач і чи можна їх згадувати;
  • Попросіть ілюстративний матеріал, який допоможе краще розповісти історію;
  • Будьте готовими до певного упередженого ставлення. Не всі військові позитивно ставляться до журналістів, бо вже могли попектися на недобросовісній роботі;
  • Не бійтесь робити перерви в спілкуванні з військовими, не соромтесь попросити про це. Адже тема війни складна й абстрагуватись від неї під час розмови буває просто неможливо, якими б досвідченими в цій сфері ви не були;
  • Не бійтесь жартувати з військовими — у них чудове почуття гумору, бо саме він рятує їх від того всього жаху, який вони проживають.

Media lab

Наживо

Персони

"Вір в себе і поступово йди до мети"
Євгенія Шатохіна