Як працювати над великими текстами, коли усі навколо самоізолювалися.
Чи не єдиний журналістський жанр, працюючи в якому, ви завжди мусите виходити із зони комфорту залишати своє робоче місце і працювати «в полі», — це репортаж. Цю фразу я неодноразово повторювала на кожній з лекцій. Але, здається, часи змінюють і це правило.
Епідемія коронавірусу і карантин, покликаний її зупинити, обмежили свободу пересування. І якщо журналісти, з огляду на суспільну важливість їхньої роботи, можуть на власний ризик і, пам’ятаючи про заходи безпеки, покидати домівки у пошуках новин та історій, то більшість героїв, ймовірно, ще довший час залишатимуться в місцях власної ізоляції. Тоді ж як бути?
Два тижні тому на Reporters вийшов фоторепортаж з онлайн-мітингу. Іще раз: фоторепортаж з онлайн-мітингу. Фотограф Сергій Коровайний доєднався до zoom-конференції, яку створили активісти, обурені рішенням влади скоротити фінансування культурної галузі, і зафіксував у знімках цю, дотепер нечувану, подію. Схожа за формою подачі історія виходила кілька днів перед тим на The Guardian. Такий формат диктує час, а технології дозволяють його втілювати.
Ситуація змінює і підхід до написання текстових репортажів. В середині березня видання Lb.ua опублікувало текст Ольги Пирогової «Смерть на самоті», яка на тоді вже 10 днів перебувала на суворому карантині в місті Крема — в епіцентрі епідемії коронавірусу в Італії. Текст вражає історіями: медсестри, яка від втоми засинає просто на клавіатурі комп’ютера, хворого на коронавірус хлопця, батька якого вже забрала та ж недуга, лікарки швидкої, яка ділиться найстрашнішим — що хворі помирають наодинці, не маючи змоги попрощатися з рідними. Тільки репортаж цей написаний дистанційно — зітканий з коментарів, публічних постів у соцмережах та відео, які хворі записують просто з лікарняних ліжок. Технології дозволяють нам, репортерам, слідкувати за героями та спілкуватись із ними, залишаючись на відстані.
Тиждень тому я й сама чи не вперше працювала над репортажем цілковито дистанційно. Це була історія з охоплених коронавірусом Монастириськ, районного центру на Тернопільщині, що став епіцентром поширення вірусу в області. Аналізуючи цей досвід, спробую виокремити кілька практичних спостережень.
Теми для репортажів стали ближчими ніж будь-коли. Репортаж найчастіше є спогляданням за конфліктом чи певною нетиповою, критичною ситуацією — явищем чи подією, в якій людина опиняється на межі й мусить змінюватися або ж пристосовуватися. Тепер не треба ходити далеко — кожен з нас став героєм такої історії, коли обставини раптом змінили буденність. Тож можемо писати власні щоденники, спостерігаючи за тим, як змінюється світ довкола і ми разом із ним. Можемо розшукати знайомих, які не встигли повернутися в Україну після закриття кордонів, і розпитати про їхні пригоди. Або ж знайти тих, хто строго дотримується самоізоляції чи навпаки змушений й далі контактувати з людьми (як лікарі, кур’єри чи касирки в продуктових супермаркетах) і попросити їх поділитися власними страхами чи маленькими радостями. Можемо вийти на вулицю і подивитись, чи мешканці міста дотримуються карантину, як працює поліція і чи не зловживає новими каральними повноваженнями — зрештою, з цього може вийти репортаж про обмеження свобод. Тож теми справді стали ближчими, треба тільки вміти їх помічати. Аби полегшити це завдання, колеги з Агенції розвитку локальних медіа АБО навіть зібрали сотню ідей для матеріалів про карантин і коронавірус. Дещо з того переліку може стати темами для репортажів.
Коли не маємо змоги спостерігати за героєм, порятунком може стати вербатим. Або простими словами — монолог. Ця звична для багатьох форма подачі матеріалу, коли весь текст зібраний із прямої мови героїв, теж вважається репортажем. І в умовах, коли поспілкуватися з героєм часто можна лише телефоном або через відео-зв’язок, такий формат є доволі зручним. Для прикладу, саме так Ярослава Тимощук записувала історії підприємців, які в умовах надзвичайної ситуації переходять в онлайн. Щоправда, обираючи таку форму, не можна розслаблятися — є ризик піддатися спокусі і записати за мовцем дослівно усю розповідь, на виході отримавши «лінивий репортаж». Вербатим вимагає не меншого включення автора аніж будь-який інший репортаж. Ви маєте працювати з прямою мовою героїв і вибудувати історію так, аби в ній була інтрига, сюжет, динаміка і решта складових добре пропрацьованої композиції.
До речі, щодо композиції: варто думати про неї ще на етапі пошуку героїв. Працюючи «в полі» репортери й репортерки часто покладаються на удачу — найбільш колоритних героїв справді часто зустрічаєш випадково, а життя може підкинути такий поворот сюжету, на який і не чекаєш. Втім, коли працюємо над темою з дому, розраховувати на таке не варто. Мусимо самі міркувати над тим, яким чином структурувати текст, аби зрештою склалася повна картина. Тоді легше знайти потрібні контакти. Скажімо, коли я бралася за репортаж з Монастириськ, розуміла, що для повноти історії мені варто завести знайомства у лікарні, поговорити з кимось з районного штабу по боротьбі з епідемією і з рятувальниками, розговорити священика і знайти місцевих мешканців, які мають підозру або підтверджений COVID-19. Ну от, план є. Але як його зреалізувати, якщо усі ці люди за 500 кілометрів?
Беручись за тему з віддаленої локації, шукайте теплі контакти на місці. Одним з героїв моєї книжки був священик і військовий капелан Ігор Федоришин, який мешкає і служить у Монастириському районі. Він, а ще місцева бібілотекарка Наталя, з якою подружились опісля презентації книжки, стали моїми очима і провідниками на місці. Люди, які знають вас і вашу роботу, можуть допомогти не лише розшукати потрібні контакти на місці, але й відрекомендувати вас потрібним героям так, аби ті бути готові говорити відверто.
З розмовами теж можуть виникати труднощі. Це зрозуміло: одна справа, коли спілкуєшся з людиною віч-на-віч, і геть інша — коли ви лише чуєте голоси одне одного у телефонній слухавці. Правило трьох С, яке може допомогти розговорити героя, тут не спрацює ніяк. Сама відчула це, коли у розмовах з кількома героями монастириського тексту виникала незручна мовчанка. У живій розмові це зазвичай нормально, у телефонній же — хочеться чим швидше завершити дзвінок. Тож, працюючи дистанційно, варто прискіпливіше готуватися до інтерв’ю: продумувати наперед різні аспекти теми, формулювати запитання так, аби вони вимагали максимально розгорнутих відповідей, просити співрозмовників ділитися деталями, яких самі ви не можете побачити в силу обставин.
І останнє. Художній репортаж є добрим, коли має в собі глибшу ідею — якусь думку, якої не видно на поверхні, але яка має читатися достатньо чітко. Як влучно зазначив Отар Довженко, просто цікава історія про цікавих людей — не репортаж. Час який ми тепер економимо на дорозі до локації чи зустрічі з героями, варто з користю використати, аби обміркувати тему і зробити текст таким, аби авторські рефлексії і ця глибша ідея читалися поміж рядків. Цього дотепер бракує багатьом репортажам.
