Як подолати професійні страхи і навчитися виходити з неприємних ситуацій.
«Який жахливий текст, мабуть, його написала не дуже далекоглядна людина. А що, як всі навколо теж такі?», «Що, як я не впораюся і нова команда не сприйматиме мене як авторитет?», «Редактор не може помилятися», «Моя голова мені не належить», — ці та інші думки можуть виникати у редакторів після напруженого перечитування текстів. Як не поринути в депресію і не потонути у власних страхах, розповіла психотерапевтка Оксана Верховод.
Дякуємо редакторам і редакторкам, які поділилися власними страхами, переживаннями і кейсами з практики: журналістці (екс-редакторці колонок на сайті «Новое время») Ілоні Громлюк, редактору видавництва «Шкільний світ» Олександру Подоляку, редакторці «Суспільного» (колишній шеф-редакторці «Суспільне Буковина») Христині Гаврилюк, редакторці Medialab Анастасії Холявці.
Проблема 1. Маю страх публічності, яка супроводжує редакторську роботу. Я відчуваю відповідальність за те, що пишу, і показую у соціальних мережах. Мені здається, що це може якось вплинути на сприйняття видання, в якому працюю, хоча й розумію, що трохи перебільшую.
Оксана Верховод: «Дуже часто нам складно розмежувати власні ролі, особливо, якщо одна з них є визначальною для нашої ідентичності. Найчастіше робоча роль перекриває і нівелює всі інші, в яких ми можемо мати відмінні від професійних погляди, вподобання, інтереси. Для початку варто розібратися із собою: чи дійсно моя професійна роль — це уся я? Чи даю я собі право на інші інтереси, ролі, життя поза професійною роллю? Важливо також з’ясувати реальні межі впливу на репутацію медіа, в якому ви працюєте: де починаються мої межі відповідальності за вплив на думку громадськості і де вони закінчуються; чи дійсно те, що я повідомляю на особистій сторінці, має реальний вплив на репутацію видання.
Потім вже на зовнішньому рівні поговорити з керівництвом, з’ясувати, чи є необхідність створити окрему робочу сторінку, де презентувати себе виключно як представника цього медіа, чи, може, такої необхідності немає і вам не заборонено поєднувати своє професійне і особисте життя на одній сторінці. Якщо другий варіант підходить, то потрібно дати собі внутрішній дозвіл на представлення особистої і професійної ролей. Якщо ні, то розмежувати їх у соціальних мережах».
Проблема 2. Постійно сумніваюся, чи достатньо я досвідчена. Боюся помилитися, бо мені здається, що редакторка має боротися з помилками і якщо робить їх, то це ганьба для медіа. Траплялося, що я пропускала помилки в текстах, а потім сама їх знаходила чи хтось на них вказував. Було соромно.
Оксана Верховод: «Тут ідеться про вияв більш глобального страху помилитися. Дуже часто цей страх пов’язаний з відчуттям значущості, із ризиком втратити визнання і схвалення інших людей. За цим страхом стоїть установка, що те, як я виконую роботу, визначає те, наскільки я здібний. Якщо я впорався з роботою, то я достатньо здібний, а якщо ні, то починаю формувати жахливу думку про себе. Потрібно розмежовувати себе як особистість і свої вчинки. З особистістю завжди все гаразд, але її дії можуть бути помилковими. Коли цього розділення немає, то, якщо стається факап, ми вважаємо, що не просто завалили завдання, а що з нами щось не так. Знову ж таки пам’ятати, що помилки — невід’ємна частина роботи. Це те, на чому ми навчаємося, ростемо. Можливо варто також змінити фокус уваги, щоб сприймати помилки не як поразку, а як шлях вирости над собою, вдосконалитися.
Також доречно подумати про те, як ви зможете подбати про свій стан, коли таки припуститеся помилки. Як ви будете діяти, що зможете зробити для себе, до кого можете звернутися за допомогою, щоб пережити це.
Про психологів теж говорять, що нібито в них немає бути особистих проблем і вони не можуть стикатися зі складнощами чи внутрішніми конфліктами, але ми маємо завжди повертатися до думки, що, не зважаючи на професійні ролі, усі ми люди. Ми можемо бути в різних станах і проживати різні періоди свого життя, стикатися зі своїми фізіологічними обмеженнями, наприклад, втратою концентрації уваги. Потрібно внутрішньо дати собі право на помилку, щоб не провалюватися до внутрішнього сорому, а робити висновки й рости».
Проблема 3. Я працювала редакторкою колонок і постійно боялася, що викину з тексту щось дуже важливе. Особливо це проявлялося у роботі зі знаменитостями. Коли працюєш з такими текстами, то насамперед більше спілкуєшся з прессекретарями зірок. Вони будь-якої миті можуть запитати, чому щось викинули. Я боялася, що не зможу дати гідну відсіч і відповідати впевнено. Страх підкріплюється ще й тим, що розрив зв’язків з цими особистостями — це потенційні репутаційні втрати для медіа. Одного разу нам писав культуролог, який у своїх останніх колонках почав відверто рекламувати певні події. Я порадилася з редакторкою і відмовила йому в публікації. Наступного дня він написав пост про те, що наше видання скотилося і якесь «украиноязычное существо с брекетами» (тобто я) відмовило йому у публікації колонки.
Оксана Верховод: «Це ситуація нерівності, коли в зірки є нібито більше повноважень, щоб давати оцінку роботі редактора. Редактори в цій ситуації можуть зіткнутися з тим, що їхні межі відсувають. В цій ситуації потрібно хоча б з психологічного боку вирівняти межі, максимально прозоро визначити зони відповідальності усіх сторін цього матеріалу.
Тут варто прояснити і задекларувати домовленості про принципи, яких ми дотримуємося, і рамки, за які не можемо виходити. Редакція при цьому залишає за собою право щось викреслювати чи редагувати, визначає, чи давати на погодження фінальну версію тексту. Все це потрібно проговорювати на рівних як партнери. В такій ситуації редакторці варто обдумати внутрішні або зовнішні опори, які додадуть відчуття впевненості, компетентності, щоб чітко декларувати свою позицію, не дивлячись на статус тих, з ким вона спілкується, виконувати свою роботу професійно, дотримуючись норм і цінностей медіа.
Негативний відгук від автора колонки є частиною кризових комунікацій. В такому випадку варто зберігати спокій, не переривати контакт і давати максимальну інформацію. У ситуації, коли потрібно відмовити людині, потрібно чітко пояснити мотиви ваших дій. Якщо це не допомогло і автор пише гнівний пост, де звертається до редакції в цілому і переходить на особистості, варто дати йому офіційний коментар-відповідь, обґрунтувавши і пояснивши всі пункти, а останню частину з переходом на особистості залишити без коментаря. Тут варто було поставити межу і доволі чітко написати: “Ми вважаємо перехід на особистості недоречним, тому на цю частину коментаря відповідати не будемо”».
Проблема 4. Коли я перевтомлений, взагалі не можу зосередитися на роботі. Засумнівався в якомусь слові — переходжу у браузер перевірити його, бачу якесь посилання або відео і хвилин через п’ять згадую, навіщо взагалі туди зайшов. Заходжу в телеграм перевірити, чи не пишуть щось по роботі, бачу повідомлення від друга і знову випадаю з роботи. Таке відчуття, наче моя голова мені не належить.
Оксана Верховод: «Мені здається, що тут ідеться про прокрастинацію. Прокрастинація — це захисний механізм психіки. Дуже часто вона захищає нас від страхів, які ми не усвідомлюємо. В якості самодослідження я рекомендувала б цій людині дослідити, від яких саме страхів її захищає прокрастинація: наприклад, припуститися помилки, завалити завдання, не впоратися з дедлайном.
Причиною можуть бути не лише страхи, а й проблеми з графіком, коли не зберігається режим праці і відпочинку. Якщо причина в цьому, то варто подумати про чергування фізичної активності з розумовою. Також треба добре планувати свою роботу, бо рій думок у голові одразу про кілька матеріалів створює стан напруги. В такій ситуації голова ніби дійсно не належить нам. Якщо ж виписати всі задачі на листок і розділити їх на підзадачі, то мозку з ними легше впоратися, бо по одній вони не вимагають великих затрат сил і енергії».
