Коли Україні та українцям пропонують «поговорить» із Росією та росіянами, наші громадяни найперше мають бути широко інформовані саме про тамтешні тюрми. Там утримують і катують наших із вами співгромадян. Із тими, хто робить так, не може бути жодних розмов.
Проросійський телеканал з українським громадянством NewsOne анонсує телеміст із російським каналом, який п'ять останніх років поширює антиукраїнську пропаганду. Служба безпеки України намагається бодай формально реагувати на це. Не оперативно, але у своєму улюбленому форматі відеозвернень відреагував президент України Володимир Зеленський, звинувативши патріотів-попередників у допущенні такої ситуації. Народний депутат Вадим Рабінович, для якого NewsOne давно став майданчиком для поширення проросійських думок, натякнув: канал може й морально готовий ввімкнути задню й поставити ідею телемосту на паузу. Незабаром його таки скасували — чи справді поставили ідею на сплячий режим, хтозна.
Медійники, політики з декларованою проукраїнською позицією, громадські активісти й соцмережі обурені. На хвилі подій журналістка Яніна Соколова у своєму відеоблозі послала російських пропагандистів «у жопу». Проте є тема, яка, потрапивши в широке інформаційне поле, здатна якщо не зробити частині електорату «опозиційних» блоків і платформ щеплення від усього проросійського, то бодай нагадати, хто, з ким і про що має «поговорити».
Йдеться про полонених українських громадян. Тих, хто пройшов пекло підвалів-катівень так званих ДНР / ЛНР, і тих, хто з цього пекла не вибрався живим. Але жоден із тих, хто реагує на російську провокацію формально й неформально, дотепер не згадував і раніше не особливо переймався темою полонених українських громадян. Не відомих, на кшталт Олега Сенцова чи Романа Сущенка — тих сотень, а то й тисяч українців, котрих російські і проросійські найманці незаконно позбавили волі від самого початку війни та окупації в Криму й на Донбасі.
Один із тих, хто вижив і хоче поговорити про це, українець Олександр Ретивов, переконаний: тема про життя людей у полоні лишається поза увагою більшості українців. Причина — брак, зокрема, документальних фільмів відповідного змісту. Це він сказав, представляючи короткометражну документальну стрічку Костянтина Кляцкіна «Крихка свобода». Серед інших, до виробництва долучилася студія «Babylon 13». Стрічку виклали в мережу для вільного перегляду 28 червня.
Пропонується фільм, у якому зміст максимально витісняє форму. Будучи знайомим із великою частиною робіт від «Babylon 13», зауважив — дотепер (хоча можу помилятися, бо справді бачив не все) лікнепом у своїх стрічках вони не заморочувалися. Зокрема, не переповідали на початку хронологію подій, котрі призвели до Майдану, потім — до російської агресії, анексії Криму й часткової окупації Донбасу. Але «Крихка свобода» починається саме так: із аскетичної графіки, на яку накладається закадровий текст, що вводить у контекст подальшої оповіді — звідки з'явилися полонені і хто та за що взяв людей у полон.
Далі маємо півгодини прямої мови. Крім Олександра Ретивова, свої історії розповідають Олександр та Вікторія Кононови, Дмитро Тинда й Гайде Різаєва. Причому сповідь цієї кримчанки заслуговує на окрему увагу. Не лише через такий собі камінгаут, коли потерпіла визнає: до початку війни там, у Криму, якось не бачила російської загрози. Не відчувала настроїв та намагалася ігнорувати незручних тем громадянської самоідентифікації. Лише вторгнення Росії показало їй нарешті правильний шлях, який, на біду, привів «на підвал» — Гайде захопили так звані ополченці на блокпосту, почувши від неї: «Слава Украине!». Навмисне вживаю тут мову оригіналу. Майже всі герої стрічки говорять російською, що не дало їм імунітету від арешту, ув'язнення, катування й убивств під виглядом страти за «вироком».
Але також пані Різаєва каже правду, яку озвучувати не прийнято. Причому не лише в наш час, а й узагалі, коли йдеться про виживання в полоні. Свого часу, а саме 1974 року, ця тема прозвучала у скандальному фільмі Ліліани Кавані «Нічний портьє». Йдеться про згоду жінок продавати себе тюремникам, навзаєм отримуючи послаблення й можливість банально не померти з голоду або, як у згаданому у «Крихкій свободі» випадку — вийти на волю, до маленької дитини. Крім себе у бранців нічого немає. Хоч гітлерівський це концтабір, хоч сталінський, — а вцілілі в'язні ГУЛАГу згадують про такі звичаї, — хоч підвали й концтабори на території окупованого Донбасу. За підрахунками Східноукраїнського центру громадських ініціатив, кількість таких місць там перевищує 160.
У зв'язку з цим не лише під час перегляду «Крихкої свободи», а й узагалі виникає питання — а які місця позбавлення волі можна вважати законними? Концтабори нацистської Німеччини, радянського ГУЛАГу, камбоджійські в часи правління Пол Пота, національний стадіон у Сантьяго, де катувала й убивала хунта Аугусто Піночета, сумнозвісна в'язниця Гуантанамо? Так, місця позбавлення волі — складова державницького апарату всюди, навіть у країнах зразкової демократії. Але чи прийнятним із точки зору дотримання прав людини був той-таки ГУЛАГ? Чи варті терпимого ставлення табори для військовополонених, якщо їх будують за наказом окупаційної влади? Яке ув'язнення вважати справедливим, враховуючи, що в'язні нечасто визнають провину, більшість сидить «ні за що».
Відповідь може бути лише у згаданій площині дотримання прав людини. Якщо Лук'янівська тюрма в Києві — місце для катувань, де людей тримають не завжди законно й при цьому порушують базові права та свободи, котрі мають поширюватися за ґратами, тоді маємо прецедент. Тим більше маємо його, якщо за ґрати посадили маніяка-педофіла, чия провина очевидна для слідства — але при тому персонал і в'язні знущаються з нього. Треба нарешті визнати: дуже хочеться розірвати на шматки ґвалтівника та вбивцю дітей, проте не можна робити цього. Адже позбавлення волі саме по собі має бути карою.
Проте підвали на окупованих територіях незаконні не тому, що в лабетах катують і вбивають за проукраїнську позицію. До речі, людина може потрапити туди як заручник, не за погляди, бо так простіше забрати бізнес та майно. Про це згадують герої «Крихкої свободи». Але так само взяти в полон можна й на мирній території. І практикують це не лише бандити, а й правоохоронці. З огляду на такий сумний стан речей, варто говорити про людей у полоні й виживання там у значно ширшому контексті. Подібні речі неприпустимі хоч у Росії, хоч в «ЛДНР» — ніде.
Незаконне позбавлення волі є ознакою безкарності й тоталітаризму. Так само й толерування цих процесів. Отже, коли Україні та українцям пропонують «поговорить» із Росією та росіянами, наші громадяни найперше мають бути широко інформовані саме про тамтешні тюрми. Не важливо, законні вони чи ні. Важливіше — там утримують і катують наших із вами співгромадян. Із тими, хто робить так, не може бути жодних розмов.
Не сказати, що тема полону зовсім замовчується. Інтернет-видання досить регулярно приділяють полоненим увагу. Є публікації на сайті «Миротворець». З'являються навіть музеї пам'яті, нагадування тим, хто готовий «поговорить» про зовсім недавній кошмар. Один із тих, хто вижив, черкаський письменник і журналіст Валерій Макеєв, написав книжку «Сто днів полону». Донецький художник Сергій Захаров створив і видав про своє перебування в полоні графічний роман. А 2015 року Анатолій Матешко зняв камерний фільм «Саптум» («Полон»), який уперше і поки востаннє торкнувся цієї складної теми в українському культурному просторі. Фільм оцінили здебільшого негативно, навіть назвали антиукраїнським. Залишимо висновки їхнім авторам, факт мінімального інтересу до проблеми та готовність її широко обговорювати все одно очевидний.
У «Крихкій свободі» мені як глядачу не вистачило розповідей про звільнення. Можливо, кожен спосіб індивідуальний, щасливчикам не хочеться розкривати секрети. Натомість засоби масової інформації могли би приділяти непростій темі значно більше уваги. Ланцюжок логіки простий. Раз є полонені — десь є війна. Раз є війна — є агресор. Далі називаємо агресора, винного в тому, що людей катують і вбивають. Після того за деякий час збільшиться кількість українців, здатних протестувати проти телемостів із ворогом. Не тому що поміняли думку, а тому що елементарно злякалися: на місці кожного з полонених можна уявити себе.
