Пятниця, 28 Січня
Головна Медіапростір Література, що позбавлена вигадки Вероніка Нановська

Література, що позбавлена вигадки Вероніка Нановська

4336

Про репортаж з Олегом Криштопою.

Олег Криштопа — автор десяти книжок, серед яких «Україна. Масштаб 1:1», «Герої (НЕ)війни. Про мертвих живих та ненароджених», «Ліхіє 90-ті. Станіславський феномен», «Жах на вулиці в’язнів».

Працював як журналіст-розслідувач для «Закритої зони», згодом — для програми «Попередження» на Першому національному. Брав участь у створенні документальних фільмів для каналу 1+1, аналітичних матеріалів для каналу ТВі. Крім цього Олег Криштопа — сценарист, ведучий історичної програми «Машина часу» та автор відеоблогу «Історія для дорослих».

Також він є лауреатом І конкурсу українського художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» на тему «Світ у масштабі українського репортажу». Працює у жанрах художньої літератури, художнього репортажу та публіцистики.

Олег Криштопа. Світлину взяли тут.


Ми поговорили з Олегом про розвиток та риси українського книжкового репортажу, а також торкнулися його розмови в рамках Місяця авторських читань у Львові. 

Журналістський репортаж не є літературою факту

Те, що ми називаємо художнім репортажем, у різних країнах називають по-різному: література факту, нова журналістика, документальна проза. 

Українська назва, а саме — художній репортаж, як на мене, є не зовсім вдалою, оскільки відсилає нас насамперед до журналістики, що не зовсім коректно. 

Коли ми говоримо про літературу факту — йдеться більше про літературу, ніж репортаж. Літературу, що позбавлена вигадки, проте зберігає усі канони драматургії.

Це один з різновидів нон-фікшну, де літературними методами описані невигадані події, герої залишаються героями, а антигерої — антигероями.

Журналістський репортаж — це завжди оповідь з місця подій, а художній репортаж — не зовсім про події, оскільки це необов’язково щось обмежене в часі та просторі. Це про явища, людей і життя.

Вітольд Шабловський, польський репортажист, пояснив, що різниця художнього репортажу від журналістського у тому, що в першому ми дозволяємо своїм героям говорити трохи більше. А ми, у свій спосіб, ставимо це під сумнів чи піддаємо іронії, якщо не можемо верифікувати згадані ними факти.

Проте поки що художній репортаж в Україні мало відрізняється від медійного, особливо якщо говорити про його короткі форми.

Хороший репортаж — не тільки про події

У центрі моїх репортажів — людина. У будь-якій історії мають бути герої. Це людина, за долю якої автор переймається. Ти мусиш певною мірою полюбити своїх героїв, зріднитися, відчути так, як відчувають вони.

Йдеться про психологічну прозу, про долі людей, їхні переживання. Тоді репортаж вдається. Власне, мабуть, це і є головне в репортажі.

А читаючи хороший репортаж, мусиш поринути в описаний автором світ, побачити умови, відчути запахи, почути звуки та вимову, зрозуміти мотивацію персонажів

Також хороший художній репортаж не звертає уваги на речі, які завтра забудуться, оскільки він має пояснити нащадкам, що та як відбувалося.

Репортаж повинен зацікавити як через рік, так і через десять років, бути понадчасовим, а не прив’язаним до конкретного моменту та дрібної проблематики.

Ми ж говоримо про літературу, а не про журналістику, тобто про щось довготриваліше у часі, ніж новина чи інформативний опис подій. Репортаж — це не тільки про події, це намагання зрозуміти світ трохи глибше.

Коли ми перечитуємо український репортаж 20-тих років зараз, ми по-своєму зацікавлені описаним. Разом з авторами занурюємося в той час, бачимо як жили та чим переймалися люди, співпереживаємо їм. Так само бачимо невідомі нам місця, які тепер стали іншими.

Репортерська спільнота базується на створенні спільного «велосипеда»

Очевидний розвиток українського художнього репортажу почався не так давно.

Я вперше вирішив писати те, що ми сьогодні називаємо сучасним художнім репортажем, 2007 року. Я підійшов до одного із видавництв з ідеєю розширити свої перші репортажі про Донбас, Одещину та Гуцульщину до книжки.

Проте тоді видавці не зовсім розуміли, про що йдеться і вважали це подорожніми нотатками. Потім я з цією ідеєю нікуди не звертався — аж допоки видавництво «Темпора» у 2012 році не започаткувало конкурс художнього репортажу «Самовидець».

Тому можна вважати, що українського репортажу, коли я почав з ним працювати, не було. Я мав багато історій з поїздок Україною, які хотів записати саме в цьому жанрі, навіть не до кінця знаючи, як він називається, не маючи жодних правил і, відповідно, обмежень.

Навіть перекладної літератури на той час в Україні було дуже мало. Мабуть, саме тому вигадувати цей «велосипед» мені було по-своєму легко.

Якщо говорити про орієнтири українського художнього репортажу, можемо бачити, що українські автори не ставлять бар’єрів і не мають конкретних правил у жанрі.

Це робить репортаж цікавішим за той, що наслідує певну усталену школу. Така є, наприклад, у Польщі, де існує кілька поколінь літературних репортажів. Проте читаючи їхніх різних авторів ти помічаєш певну стилістичну схожість між ними.

Після першого конкурсу «Самовидець» ставало все більше та більше людей, які цим зацікавилися, і відповідно все більше текстів.

Почала формуватися спільнота з певної кількості людей, яка зрозуміла що таке художній репортаж. Так, до прикладу, тоді The Ukrainians зайняли свою нішу з репортажу, яка стосується історій успіху, так званого репортажу з «позитивним обличчям».

В Україні не вистачає художнього репортажу

Проблема розвитку художнього репортажу незмінна — мало майданчиків, де можна друкуватися та невеликі гонорари, щоб з цього жити.

Видавництва не пропонують достатньо коштів на великі та довготривалі проєкти, пов’язані з подорожами. Репортер не живе лише в наметі й тому все впирається у нашу бідність.

Відповідно автори, які займаються репортажем, змушені паралельно працювати над іншими проєктами. Можна як Павло Стех об’їздити Україну електричками, але це не робитимеш постійно.

Брак видавництв заважає розвиватися українському художньому репортажу. Лише кілька з них займається цим цілком або частково — «Темпора», «Човен», «Віхола».

Окрім того, переважна кількість друку серед нон-фікшну приходиться на історії успіху та рейтинги. Художнього репортажу в Україні все ж не вистачає, як українського, так і перекладного.

Український репортаж на світовій мапі 

Власне тому зарано проводити паралелі між українським репортажем та, до прикладу, європейським. Проблема у тому, що ми маємо зовсім небагато перекладних текстів, а про деякі переклади навіть не знаємо.

Так, за кордоном, в одній з книгарень, я випадково побачив журнал «Репортаж», де були перекладені німецькою мовою репортажі невідомих мені авторів з України, які не належали до спільноти «темперівської» чи «човнівської».

Завдяки Українському інституту книги за останні кілька років вийшло буквально кілька перекладів. Це добре, але цього мало. Коли ми не представлені різними мовами — німецькою, англійською, французькою, італійською, іспанської та навіть польською, вносити нас на репортажну мапу світу важко.

Наш репортаж потребує тем

Репортажів бракує на різні теми, починаючи від створення громадянського суспільства, життя в провінції чи життя в столиці. Куди не озирнешся, скрізь можемо бачити щось цікаве і варте висвітлення.

Зараз величезною популярність користується серіал НВО «Корисні поради від Джона Уїлсона», що має певну спорідненість з художнім репортажем. 

Це «блоги-замальовки» з дуже хорошим текстом, які доповнені метафоричною візуальною картинкою, яка не буквально збігається з тим, про що іде мова. 

Там показано, як зачепившись за щось поверхове і дрібне, можна створити цікаву та дотепну історію. Цього бракує українського художньому репортажу.

Але також бракує текстів, які б описували негатив. Наприклад, про людей, які нам можуть не подобатися чи людей, які помилилися, переступивши червону лінію та зайшовши за межу.

Media lab

Наживо

Персони

"Немає нічого поганого, що б на добре не вийшло"
Оксана Лісовська