…і перекладати з медичної мови на людську.
Березень 2018 року. Я йду у Львівську обласну дитячу клінічну лікарню «Охматдит». Місцеві хірурги під керівництвом польського професора Даріуша Патковскі за допомогою ендоскопа і кількох маленьких проколів у грудній клітці змогли зшити немовляті стравохід. Коли дитина народилася, він складався із двох фрагментів, які були на відстані п’ять сантиметрів один від одного.
Таку операцію в Україні провели уперше. Особливість випадку у тому, що до цього лікарі оперували немовлят, у яких відстань між фрагментами була максимум 2,5 сантиметри.
Братиму інтерв’ю у медпрацвників, а також у батьків дитини. Найскладніше у такі моменти вдатися у всі тонкощі та не перетворити журналістську статтю на наукову.
Тому по дорозі у медзаклад я сформулювала вступ, з яким тепер приходжу на інтерв’ю до усіх лікарів: «Ваше інтерв’ю читатимуть як ваші колеги, так і люди, які не мають медичної освіти. Наше з вами завдання — щоб було цікаво, корисно та зрозуміло усім читачам».
Але не майте хибних сподівань. За три роки, протягом яких я регулярно пишу про складні операції для газети «Факти» та інформагентства «Galnet», усі лікарі погоджуються говорити просто, та коли інтерв’ю починається, вони все одно вдаються до термінології.
Тому часто доводиться зупиняти їх зі словами «Дякую. А тепер, будь ласка, людською мовою». У такі моменти вони переважно усміхаються, а тоді, як турботливі вчителі, пояснюють на прикладах, які може уявити читач без медичної освіти, — скажімо, що операція на стравоході немовляти за складністю прирівнюється до операцій на серці чи головному мозку.
Або що у сегменті товстої кишки, який використовують при транспозиції кишківника, згодом можуть залишатися рештки їжі, бо у товстій кишці, на відміну від стравоходу, є згини, тому згодом ці рештки здатні блокувати стравохід.
Робити такі зупинки під час інтерв’ю з лікарями не соромно. Це турбота про себе, редактора, який, швидше за все, буде «олюднювати» текст, та читачів. А ще — чесність зі співрозмовником, який щиро не здогадується, що ви чогось не розумієте.
Та іноді треба змиритися, що у тексті буде складний термін, і ви можете лише пояснити його. Така ситуація на початку пандемії коронавірусу була у Наталії Бушковської, яка пише для видань «Українська правда», «Liga.Life», «Liga.net» та фактчек-проєкту «Без брехні».
«Коли тільки з’явилися ПЛР-тести, призначення яких ми ще не зовсім розуміли, визначення “полімеразна ланцюгова реакція” видалося мені надто складним, тому я написала “лабораторний тест”, — згадує Наталія. — Але вірусолог, у якого я брала коментар, пояснив, що не можна так казати. Так, це також тест, так, його проводять у лабораторії, але його не можна назвати просто лабораторним тестом. Тому мені довелося включити цей термін у текст і пояснити його. А тепер ми оперуємо ним на рівні: картопля, хліб, ПЛР-тест. Усім все зрозуміло».
Деякі медпрацівники зловживають латиною, тому журналістам складно переконати їх цього не робити, або робити з перекладом. Іноді навіть доводиться вдаватися до радикальних методів.
«Було у мене радіоінтерв’ю з одним професором, який заявив, що принципово називатиме усі терміни латиною. Скільки я не переконувала його, що більшість слухачів не розуміють цієї мови, він поступатися не збирався. Аргументував тим, що буде мати вигляд дурня в очах колег, якщо почне все пояснювати простими словами», — Розповідає Олена Вахницька, яка 24 роки висвітлювала медичну тематику на Полтавському обласному радіо.
«Тоді я наполягла, щоб він кожне слово перекладав. І взагалі, кажу йому: “Вам над мовленням потрібно працювати, у вас так багато метатез та епентез (простими словами це означало, що він суржиком говорить)”. Він замовк, а тоді дивиться на мене і запитує: “Що?”. Я відповіла, що таке ж “що” виникне у всіх, хто його слухає, якщо він не перекладатиме терміни. Тоді він засоромився, подумав і погодився на переклад». — пригадує Олена.
Де шукати лікарів для інтерв’ю
Коли ви тільки приходите у медичну тематику, перших лікарів для інтерв’ю вам переважно рекомендують колеги з вашої або інших дружніх редакцій. Разом з контактами передають і «характеристики»: «коли телефонуватимеш, обов’язково уточни, що контактами поділилася Алла П., якій він у серпні давав інтерв’ю про пахові грижі», або: «цьому лікареві пиши лише на телеграм і не пізніше 9 ранку», або: «ця фахівчиня дає інтерв’ю наживо, жодних телефонних розмов».
З часом у вас з’явиться своя база експертів, до яких можна звернутися, і ви знатимете, як це зробити коректно. Якщо лікареві сподобається співпрацювати з вами, то він може познайомити вас із колегами, які працюють в інших відділах, а також ділитиметься інформацією про випадки, про які ще не дізналися видання-конкуренти.
Також при медзакладах зараз активно розвиваються пресслужби, вони зацікавлені у тому, щоб дружити з журналістами і радити їм комунікабельних фахівців.
Та напрацювати свою базу медпрацівників нелегко. Олександра Горчинська, яка пише на соціальну тематику для «НВ», каже, часто має клопіт із пошуком неупереджених лікарів:
«Я висвітлюю такі аспекти як, наприклад, домашнє насильство, дискримінація, ЛГБТ, гендерна рівність, ВІЛ/СНІД, наркозалежність. Тому нерідко беру коментарі в лікарів за темами, дотичними до всього цього.
Тому тут важливо обирати лікарів, які, перш за все, ставляться толерантно до представників цих груп населення. Наприклад, якщо пишеш про аспекти здоров’я, пов’язані з ЛГБТ, потрібно знайти лікаря, який позиціонує себе як ЛГБТ-френдлі та розуміється на всіх тонкощах цієї теми, як-от, припустимо, гормональна терапія як частина трансгендерного переходу та її вплив на здоров’я», — говорить Олександра.
Поліна Вернигор, яка пише на медичну тематику для «Заборони», потрібних фахівців часом знаходить у тематичних групах у соцмережах.
«У фейсбуці є групи, довкола яких гуртуються психотерапевти й психіатри. Я долучаюся туди, вводжу ключові слова і бачу, які обговорення вже є на цю тему, хто і що пише.
Якщо людина висловлюється фахово, починаю вивчати її сторінку: чи пише вона щось про роботу; яка у неї позиція щодо тем, які стосуються її фаху; як вона спілкується з коментаторами. Якщо не помічаю нічого підозрілого, пишу їй з проханням про коментар», — каже Поліна.
Наталія Бушковська радить звертати увагу також на те, на які першоджерела посилається фахівець у своїх дописах і чи посилається взагалі.
«Я перевіряю першоджерела — чи дійсно там йдеться про те, що лікар пише у своєму пості. У мене у практиці були випадки, коли це не збігалося», — зазначає Наталія.
Як готуватися до інтерв’ю
Перш ніж іти на інтерв’ю до лікаря, я намагаюсь максимально вивчити тему, а тоді ставлю собі кілька запитань: що нового я можу дізнатися від лікаря і що потрібно у нього уточнити? Що я як читачка хотіла б дізнатися від лікаря і героя матеріалу, якби проблема стосувалася мене або моїх рідних? Чим мій матеріал буде корисний тим, хто потребує допомоги?
Поліна Вернигор радить обов’язково прописувати перед інтерв’ю з лікарями опорні точки розмови.
А Олена Вахницька рекомендує озвучувати ці опорні точки ще й своїм інтерв’юйованим. І бажано це робити перед інтерв’ю. Особливо якщо йдеться про розмову на радіо чи телебаченні.
«І гість готується до інтерв’ю, і ми готуємось. Наше бачення може зовсім не збігатися з баченням гостя. — каже Олена. — Важливо пояснити перед інтерв’ю, що саме ми хочемо висвітлити, щоб не виникало казусів під час ефіру».
Олександрі Горчинській краще зануритися у медичну тему допомогла співпраця з профільними громадськими організаціями та об’єднаннями. Наприклад, зараз вона співпрацює з МБФ «Альянс громадського здоров’я» як консультантка та членкиня редколегії. А почалося усе з того, що вона потрапила на навчання в «Академію зменшення шкоди», яку проводив «Альянс» кілька років тому.
Натомість Ірина Дубська, яка уже 24 роки очолює медичний відділ у газеті «Факти», переконана: щоб вийшло добре інтерв’ю на медичну тематику, журналіст має максимально багато побачити на власні очі. Вона, наприклад, близько 30-ти років тому була на першій в Україні лапароскопічній операції. Тоді в Інституті Шалімова жінці видаляли жовчний міхур.
«Зараз усі такі операції, якщо нема ускладнень, проводять лапароскопічно, а тоді ще про цю технологію майже нічого не знали.
Пам’ятаю, мені дозволили зайти у палату, коли жінці ввели наркоз, вона мала вигляд, наче розіп’ята — живіт запалий, руки прив’язані до спеціальних підставочок. Це було доволі моторошно, — згадує Ірина. — Згодом на моніторах я спостерігала за самою операцією, а наступного дня брала інтерв’ю у цієї жінки. Вона уже могла ходити.
Розповіла, що її майже нічого не болить. Дивовижно, бо за тиждень до операції їй сказали лише лежати. І завдяки тому, що побачила все на власні очі, я змогла поставити глибші запитання як жінці, так і лікарям», — каже Ірина.
Як розговорити лікаря
Насамперед наберіться терплячості. Якщо лікар призначив вам інтерв’ю о 16:00, ще не факт, що воно розпочнеться саме о цій годині, чи о 16:15, чи, навіть, о 18:00. І це не через нечемність.
Добрий лікар — зайнятий лікар, тому він приймає журналістів між консультаціями та операціями. І у цей час може бути втомленим, засмученим чи роздратованим. Ваше завдання — допомоги йому налаштуватися на необхідну хвилю і розповісти щось нове, цікаве та корисне для вашої аудиторії.
Хтось з лікарів любить оперувати цифрами та термінами, іншим більше подобається показувати свою роботу на прикладі фото, відео, малюнків. Та усі вони дуже тонко відчувають, коли журналіст «плаває» у темі.
Але тут я розділю поняття: одна річ, якщо ви «плаваєте», бо тема складна, і ви прийшли, щоб лікар пояснив вам, а ви передали пояснення аудиторії. Це нормально, така у нас робота.
І геть інша, якщо ви «плаваєте», бо не підготувалися і вдаєте, що розумієте, не намагаючись вдатися в деталі. Так ви ризикуєте і фахівця розізлити, і наробити серйозних помилок у публікації.
Якщо ж вам потрібно, щоб у центрі матеріалу на медичну тематику була неординарна історія якоїсь людини, налаштуйтесь на тривалу розмову.
«Те, що для нас незвично і цікаво, для лікарів переважно рутина. Тому треба виділити достатньо часу, щоб розговорити лікаря, послухати його, поговорити про пацієнтів, — пояснює Ірина Дубська. — І вже у процесі таких розмов лікар починає згадувати, що і справді було щось незвичне. Так ми й виходимо на якусь історію. У таких випадках медпрацівники часто дивуються, що це може бути цікаво читачам»
«А якщо я запитаю щось дурне?»
Я схиляюся перед талантом та працею лікарів. Тому, хоч серйозних зауважень мені не робили, тривалий час не могла позбутися відчуття, що запитую у них щось настільки недолуге, що коли йду з інтерв’ю, вони скликають консиліум, аби обговорити це.
І це тривало доти, доки я не домовилася зі собою, що ставити запитання, навіть якщо вони видадуться комусь дурними, це частина моєї роботи.
Олена Вахницька у такі моменти радить зважати на масштаби: що буде, якщо запитати щось дурне у лікаря, і що буде, якщо опублікувати щось дурне, не перевіривши.
«Я ніколи не соромлюся перепитати, якщо щось не почула, або запитати, якщо чогось не зрозуміла. Бо якщо ви не зрозуміли і запитаєте у лікаря, він вам пояснить.
Але якщо ви не зрозуміли і так подали у матеріалі, це прочитають або почують тисячі людей. Крім того, наука не стоїть на місці. Те, що вчора було загальноприйнятним, сьогодні може бути вже не актуальним. Може з’явитися щось нове. Не треба соромитися запитувати й уточнювати — для цього ми і журналісти», — каже Олена.
Що робити, якщо лікар не йде на контакт
Не усім лікарям вдається порозумітися з журналістами. Хтось може не зрозуміти формат видання, як це було у досвіді Поліни Вернигор: дитячий психолог роздратувався, коли йому запропонували дати два відеокоментарі, які триватимуть по 15 секунд.
А Ірина Дубська згадала випадок, коли лікар не розумів, навіщо взагалі писати про пацієнта.
«Якось моя співробітниця підготувала хороший матеріал, який стосувався кардіології. Гарна історія, пацієнт погодився говорити, надав фотографії.
Але ніяк не можемо погодити коментар лікаря: то він зайнятий, то в операційній… Відтягнули до останнього моменту, коли вже треба було підписувати матеріал у друк.
Кореспондентка поїхала до лікаря ще зранку. Повертається і плаче, мовляв, лікар сказав, що такий матеріал не підходить. Навіщо цей пацієнт, каже лікар. Отут в центрі, пояснює, має бути його портрет. І передав нам у редакцію свій доволі гарний портрет.
Довелося терміново готувати інший матеріал. Бо для нас принципово, що у центрі має бути людина, для якої працює лікар. А з цим лікарем ми більше не спілкувалися. Трохи комічно, трохи прикро, бо спеціаліст він хороший», — пригадує Ірина.
Іноді лікарі можуть бути упередженими, бо журналісти, які брали інтерв’ю у них до вас, перекрутили інформацію чи приписали їм те, чого вони взагалі не говорили.
Проблема може бути і у самих лікарях:
«У 99%, коли лікар спілкувався зі мною по-хамськи, згодом з’ясовувалося, що у нього щось не так у професійному плані, — ділиться Наталія Бушковська. — За моїми спостереженнями, справжній фахівець, якщо вже йде спілкуватися зі журналістами, він буде робити це адекватно. Бо він сам зацікавлений у поширенні інформації».
Тому якщо лікар на контакт не йде, не сприймайте це надто близько до серця. Просто шукайте іншого фахівця.
Чи варто давати матеріал на погодження
Інтерв’ю з лікарями — це єдині інтерв’ю, які я завжди даю на погодження перед публікацією. Але акцентую: перевірте, будь ласка, чи я не наробила фактологічних помилок. Усе інше — робота редактора.
Коли тільки почала це практикувати, була певна, що кожен другий матеріал мені надсилатимуть переписаним, але за три роки такого не траплялося ще жодного разу.
Ірина Дубська також дає свої публікації на погодження і чітко встановлює межі:
«Буває, складно знайти спільну мову з лікарями, бо ми пишемо для людей, для пацієнтів, а лікарі вважають, що цей матеріал насамперед повинен мати добрий вигляд в очах таких же лікарів, як вони, — Пояснює Ірина Дубська. І ділиться своїм підходом. — Я завжди прошу подивитися, чи не наробила помилок, але акцентую на тому, що все, що стосується емоційної складової — це вже журналістська праця і у неї втручатися не варто».
А в Олени Вахницької лікарка одного разу попросила на вичитку навіть її підводки до коментарів. І взялася виправляти не фактологічні помилки, а стиль.
«Коли я запитала у неї, навіщо вона це зробила, вона відповіла, що я написала надто простими реченнями і це некрасиво, — згадує Олена. — Зрештою, я змушена була доводити, що коли людина слухає радіо, їй важко сприймати складні речення. Бо коли ви дочитуєте складне речення з фактажем, слухач початку уже не пам’ятає. Тому на радіо і використовують прості речення. На щастя, лікарку таки вдалося переконати».
Поліна Вернигор на погодження інтерв’ю з лікарями переважно не надсилає.
«Зазвичай це телефонна розмова, бо часто буває так, що текст потрібно “на вчора”. Я завжди попереджаю, що записую на диктофон і, як правило, не даю текст на вичитку перед публікацією. Якщо ж тема для мене нова, і я можу неправильно зрозуміти фахівця, тоді, звісно, надсилаю», — розповідає Поліна.
Наталія Бушковська також погоджує з лікарями свої тексти перед публікацією. Але щоб полегшити життя собі та співрозмовникам, користується можливостями Google Docs:
«Я люблю працювати у Google Docs. Завжди ставлю текст у режим коментування. І одразу бачу, що спікери змінюють. Іноді людина починає страшною канцелярською мовою переписувати фрагмент, вважаючи, що це красиво і правильно. Тоді я одразу включаюсь і пропоную знайти компроміс, бо якщо я вже розумію свого тексту, то читач його точно не зрозуміє», — каже Наталія.
Яким має бути текст на виході
Для мене показником, який свідчить, що я добре написала текст на медичну тематику, є те, що до нього з фактологічної точки зору не мають зауважень лікарі, а редакторка, яка працює з медичною темою понад 30 років, схвалює баланс емоцій та фактів.
Ще одним важливим показником є те, що мій чоловік, який до медицини не має жодного стосунку, прочитавши матеріал лише раз, може розповісти, що сталося з героєм, як він почувався, як йому допомогли, і куди звертатися тим, хто має схожу проблему.
«Якщо текст уже готовий, але є щось, що ви не розумієте, обов’язково уточніть це у співрозмовника. Бо якщо не розумієте ви, це навряд чи зрозуміє ваша аудиторія», — радить Поліна Вернигор.
«До завершеного матеріалу журналіст має підходити і як фахівець — щоб усе було точно і грамотно; і як читач, для якого він працює, — щоб було цікаво та корисно», — акцентує Ірина Дубська.
«Коли читаю матеріал востаннє — абстрагуюся і дивлюсь на матеріал як читачка: чи все зрозуміло, чи все логічно, чи зрозуміло, звідки взявся той чи інший герой, чи текст послідовно розкриває тему, чи все пояснили. Якщо все гаразд — лише тоді віддаю у друк», — додає Ірина.
