Останніми роками слово «сторітелінг» стало повсюдним: його використовують у маркетингу, сфері піару, освіті і, зрозуміло, — у журналістиці. І не дарма.
Буквально, сторітелінг — це мистецтво розповідати історії. Я переконана, що уміння цікаво розповісти добру історію і є справжньою журналістикою. Незалежно від типу медіа, тематичного чи жанрового спрямування. Історії, на відміну від голих фактів, викликають емоції. А значить: змушують нас відчувати, а відтак — добре запам’ятовуються.
Аби ця стратегія спрацювала, важливо пам’ятати про три складові хорошої історії: наявність головного героя (у чомусь незвичайного), конфлікту чи перешкод, які мусить подолати герой, а також — внутрішніх перетворень, які стаються з героєм у процесі подолання цих викликів.
Конфлікт
Не може бути цікавої історії без конфлікту. Бо, власне, довкола конфлікту — певного протиріччя — і будується сюжет. Це можуть бути як зовнішні, так і внутрішні конфлікти.
Із зовнішніми завжди простіше. Це дві або більше сторін, які мають певну суперечність між собою. Наприклад, історія молодого урбаніста, який протистоїть бездумній забудові. Або — дівчини-лесбійки, якій доводиться виборювати право на любов і стосунки у нетолерантній спільноті.
Внутрішнім може бути конфлікт всередині героя, не помітний зовні. Наприклад, ви розповідаєте історію жінки, яка у 30+ років почала малювати чи робити валяні іграшки або що завгодно інше творче. Якщо ви завершуєте матеріал просто перелічивши її здобутки — це не цікаво.
А що як ви поговорите із нею довше і дізнаєтеся, наприклад, таке? Із дитинства вона хотіла займатися творчістю, багато малювала, і їй це вдавалося, але суворий батько примусив вчитися на юристку. Працюючи за фахом, вона була глибоко нещасною. І лише після народження дитини жінка отримала можливість присвятити час своїм реальним бажанням. Тоді вона нарешті зрозуміла, ким є, і як має жити. Тут уже з’являється цікавий конфлікт, який може підштовхнути читача на роздуми про власне життя.
Реальна людина завжди має власні слабкості, внутрішні й зовнішні конфлікти, перемоги й поразки, які роблять її сильнішою. Усе це, по-хорошому, автору необхідно показати назовні.
Герой
Без цікавого, багатогранного персонажа нам теж ніяк не обійтися. Герой — це не завжди лише людина. Це може бути ідея, організація, цінність чи переконання.
Одного разу я працювала із текстом, де головною героїнею була будівля сільського клубу. Авторка напрочуд вдало писала про зміни, які протягом десятиліть відбувались із громадою села. Вона описувала їх через спостереження і внутрішній голос головної будівлі того селища.
Важливо пам’ятати, що об’ємним має бути не лише головний герой вашої оповіді, але й другорядні персонажі. Юрист, який коментує матеріал про домашнє насильство, може бути лише «головою, що говорить». А може стати цікавим персонажем із власною історією.
Наприклад, коли ви дізнаєтеся, що він вибрав саме таку спеціалізацію через особисту драму: батько знущався над ним і піднімав руку на матір. Далеко не завжди такі факти з життя інших є очевидними. Тому ваше завдання — розпитати і знайти ту деталь, яка буде ключовою для цього персонажа.
Внутрішні перетворення
Важливо не просто представити героя чи героїню в моменті, але й показати, як ця людина стала тим, ким є. Як формувалася її особистість і її переконання. Як вони змінювалися чи утверджувалися під впливом обставин. Добре, коли вдається не просто засвідчити факти, але й спробувати зрозуміти їхню природу.
Наприклад, є історії про чоловіка, що був алкозалежним, а через п’ять років перестав вживати і взявся працювати волонтером у реабілітаційному центрі. Спробуйте зрозуміти, чому так сталося. Чому йому вдалося, а іншим ні? Як саме він змінювався, про що думав? За що тримався? Як усвідомлював власний поступ і чим себе мотивував?
Композиція
Розпитуючи про внутрішній світ героя чи героїні, ви також можете дізнатися про повороти сюжету, які стануть основою для композиції вашої історії. Без вдумливої роботи над структурою матеріалу складно тримати увагу аудиторії. Ви можете знайти неймовірний сюжет і фантастичних героїв. Але якщо знехтуєте формою викладу історії, навряд чи вдасться щось хороше. Що я маю на увазі?
Частою помилкою багатьох журналістів є ситуація, в якій вони видають читачу або глядачу увесь матеріал у тому порядку, в якому його збирали. Починають оповідь із того, як вибирали тему, їхали на місце, знайомилися з героями і деталізують все це до абсолютно нецікавих дрібниць. Але ваше завдання як автора — бути режисером власного тексту. Думати картинками, будувати історію кадрами.
Почніть її з найцікавішого і найбільш драматичного епізоду: ваш герой стоїть перед важливим життєвим викликом. Заінтригуйте. Зробіть так, щоб людині, яка знайомиться з вашою історією, стало цікаво: що ж буде далі?
А далі — розповідайте історію так, як вважаєте за потрібне. Хронологічно. Чи у зворотному порядку. Діліть її на кілька паралельних сюжетних ліній. Чи вписуйте в більшу історію дрібніші. Композиційна логіка може бути будь-якою. Але вона повинна бути.
Пам’ятайте про повороти в сюжетній лінії (тобто ті моменти, які розвертають історію в неочікуваному напрямі), а також — про інтригу. Саме інтрига найчастіше є гачком, який тримає увагу.
Одна з постійних авторок Reporters Віра Курико написала репортажну книжку, яка називається «Вулиця причетних». У ній авторка зібрала історії людей, які оточували українського дисидента Левка Лук’яненка у Чернігові.
Це ті люди, які прямо чи опосередковано доклалися до його другого ув’язнення. Журналістка знайшла тих, хто сидів з ним за одним святковим столом, а потім писав доповідну в КДБ. Тих, хто займався його справою в тому ж КДБ. Тих, хто працював з ним у лікарні і колективно засуджував. У тексті Віра описує, як вона шукала своїх співрозмовників. Постукала до квартири, де колись мешкала жінка, яка ймовірно співпрацювала із КДБ. Але там живуть вже геть інші люди. Здавалось би — невдача.
Та раптом відчиняються двері сусідньої квартири. Літня пані каже, що добре знала тих, хто мешкав поруч, і може про них багато розповісти. «Чи міг хтось із цієї родини співпрацювати з КДБ?», — запитує авторка прямо. І чує у відповідь коротку фразу: «Краще зайдіть». На цьому Віра ставить крапку й завершує главу.
Розумієте? Нам ще нічого не розповіли, а вже цікаво. Бо ж очевидно, що ця жінка щось знає. І знає щось таке, про що краще не говорити в коридорі.
Ви як автор чи авторка маєте помічати такі моменти. Інтрига в історії не з’явиться сама собою. Ваше завдання — побудувати композицію так, щоб моменти інтриги спрацьовували.
Прийом зі стікерами
Маю особистий лайфхак. Коли зібрала вже всю необхідну інформацію, виписую окремі епізоди з життя моїх героїв на стікерах. Один листочок — один епізод, діалог чи ситуація. Потім розкладаю їх перед собою і переміщаю до тих пір, доки не складеться цілісна історія.
З динамічним початком. Змістовною оповіддю. Влучними діалогами, описами й деталями. Сюжетом, який інтригує. І що важливо — промовистим фіналом, який буде підводити читача до якоїсь важливої думки.
Додана вартість
Також не забувайте: кожна історія, яку ми розповідаємо в медіа, повинна містити в собі якесь повідомлення — що ми хотіли сказати? Детальніше про це я розповідаю у лекції, присвяченій розмовам із героями. Але тут зазначу таке: історія, яка не має відповіді на запитання «то й що?», не варта часу — ані вашого, ані аудиторії.
Це головне повідомлення не повинно бути прямолінійним. Інколи бачу тексти, наприкінці яких автори додають постскриптум. У ньому вони буквально пояснюють, що ж хотіли сказати. Краще зробіть так, щоб ідея тексту зчитуватися поміж рядків і ставала остаточно зрозумілою наприкінці — як післясмак від доброго вина.
Досягти такого ефекту можна через метафору. Це як у фільмі «Мої думки тихі»: драматизм усієї історії особливо відчуваєш тоді, коли в останній сцені головний герой дістає пір’їнку з пуховика, подарованого мамою.
Показуйте, а не розказуйте
Основне завдання будь-якої історії — створити для читача ефект присутності. Розповісти все так, ніби насправді ваш читач і є свідком тих чи інших подій.
У тексті він має не просто побачити набір слів — а повинен відчути і пережити все те, що ви описуєте. Тож не забувайте про деталі. Але тільки про ті, які збагачують вашу історію і додають їй нових граней.
Те, що ваш співрозмовник одягнений у светр, не має ніякого значення, якщо за вікном зима. Не пишіть про це. Але якщо він одягнув светр, а зверху ще й куртку, хоча ви спілкуєтеся у приміщенні, — то це може мати значення. Наприклад, якщо причина у вікнах, які не мають шибки, — бо її винесло уламками мін, що долітають з лінії фронту.
Такі деталі не залишають байдужими. Такі історії запам’ятовуються і мають вплив. Розповідайте важливі історії. Цінуйте своїх героїв і читачів.
Авторка: Марічка Паплаускайте
