Які зміни несе закон про медіа для онлайн-медіа, нелінійних аудіовізуальних сервісів (на зразок Netflix) і платформ спільного доступу (на зразок Facebook), як працюватиме реєстрація онлайн-ЗМІ та «батьківський контроль» (нова функція для захисту від недитячого контенту), яким буде механізм відповідальності за порушення та як автори законопроєкту «перетягнули» в інтернет-сферу регулювання мов і право на спростування.
Інтернет в Україні тривалий час сприймався як дуже неоднозначне явище. Жорстких обмежень не існувало, так само як і повноцінного захисту від зловживань. Час від часу держава втручалася у відносини онлайн. Втім, відбувалося це не завжди вдало (намагання надати СБУ повноваження блокувати вебсайти без рішення суду, численні спроби криміналізувати дифамацію) і не завжди на законних підставах (блокування 19 сайтів Печерським судом, блокування Mail.ru, «Вконтакте», «Однокласники» і «Яндекс» указом президента). Міжнародне право давно постулює, що «нелегальне офлайн залишається нелегальним онлайн». Утім, в українських реаліях такий підхід до обґрунтування обмежень із роду фантастики, що зайвий раз підкреслює необхідність національного регулювання відносин в інтернеті.
Так, наприкінці грудня 2019 року в парламенті зареєстрували проєкт Закону про медіа, що став свого роду інкорпорацією регуляторних норм медійної галузі та водночас кроком до гармонізації українського законодавства із правом ЄС (зокрема, Директивою про аудіовізуальні медіапослуги). Чого слід очікувати від законопроєкту?
Онлайн-медіа, нелінійні медіасервіси та платформи спільного доступу до інформації
Проєкт дає визначення онлайн-медіа як такого, що «поширює інформацію у текстовій, аудіо, візуальній чи іншій формі у електронному вигляді за допомогою мережі Інтернет, у тому числі з використанням програмного забезпечення і пристроїв для інтерактивних масових комунікацій, крім аудіовізуальних медіа». Крім цього, суб’єкт правовідносин визначається як «особа, яка здійснює редакційний контроль щодо створення чи добору, організації та поширення масової інформації у формі онлайн-медіа». Дефініції вже встигли стати предметом критики, адже з першого погляду вони охоплюють і операторів, і провайдерів телекомунікацій. Хоча з аналізу інших положень стає очевидно, що автори не мали наміру включати цих суб’єктів повністю до сфери дії майбутнього закону, визначення все ж варто доповнити. Слід зазначити, що оператори та провайдери телекомунікацій діють на підставі Закону України «Про телекомунікації», в цьому випадку їх регулятором виступає НКРЗІ. У контексті закону про медіа такі суб’єкти підпадають під регулювання щодо пакетування та постачання конкретних теле- та радіоканалів. При цьому трактування їх як онлайн-медіа є хибними.
Автори законопроєкту виокремлюють нелінійні аудіовізуальні медіасервіси, де користувач за власним бажанням у будь-який зручний для нього час обирає програму з каталогу (Megogo, Netflix тощо). Основною вимогою до таких сервісів є облік програм, включених до каталогу, із зазначенням мови та виробника. Зберігання відбуватиметься протягом року, а в разі скарги записи зберігатимуть до вирішення спірного питання, що надає додаткового захисту користувачам.
Проєкт виділяє платформи спільного доступу до інформації (Facebook, Youtube, Twitter, TikTok тощо), чиї сервіси передбачають надання користувачам можливості завантаження та зберігання даних для перегляду й використання необмеженою кількістю користувачів. Щоб набути статус провайдера платформи спільного доступу, суб’єкт не має здійснювати попереднього редакційного контролю щодо контенту, а організація програм і алгоритмів має бути автоматичною. Ця вимога є логічною, адже, відповідно до стандартів Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), слід провести чітку межу між активним і пасивним інтернет-посередником. Перший відповідає за будь-який контент на платформі, другий – лише за несвоєчасне реагування на скарги. Подібне правило застосовуватиметься і до нелінійних медіасервісів: через редакційний контроль вони нестимуть відповідальність за весь матеріал на ресурсі.
Провайдери платформ спільного доступу муситимуть розмістити умови користування платформою й ознайомити з ними користувачів. До них слід включити заборону поширювати контент, що порушує українське законодавство, вимоги щодо дотримання авторського права та спростування недостовірної інформації. Також платформи будуть зобов’язані перевіряти вік користувачів у разі, якщо контент має вікові обмеження, розробити дієвий механізм комунікації скарг і реагування на них. У цьому контексті виникає площина для дискусій на дві теми: щодо стандартів своєчасного реагування на скарги, а також щодо статусу деяких платформ.
- Своєчасне реагування є актуальним питанням у контексті міжнародної практики. Наприклад, «Кодекс поведінки щодо мови ворожнечі в Інтернеті», розроблений ЄС спільно із Facebook, Twitter, Youtube та Microsoft, встановлює обов’язок розглядати скарги щодо явно нелегального контенту в межах 24 годин. ЄСПЛ також прагне до правової визначеності в питаннях своєчасного реагування, підштовхуючи держави до встановлення чітких часових проміжків. Законопроєкт же лише передбачає вимогу «безперебійної роботи ефективного механізму реагування на звернення» без окреслення чітких часових лімітів. У застосуванні це формулювання може спричинити труднощі як для платформ, так і в процесі судового тлумачення.
- Деякі платформи мають надто незрозумілі умови користування. Прикладом є Telegram, умови користування якого на сьогодні забороняють лише три типи контенту: спам, пропаганду насильства та незаконну порнографію, тимчасом як вікові обмеження встановлені лише для ЄС та Сполученого Королівства. Тому більшість європейських країн радше толерує існування Telegram, незважаючи на відсутність в умовах користування всіх необхідних обмежень на нелегальний контент. Незрозумілим залишається і статус анонімних телеграм-каналів. Тому порядок функціонування платформи по ухваленні медійного закону залишається відкритим питанням.
Для онлайн-медіа і платформ спільного доступу пропонують створити процедуру добровільної реєстрації. Зокрема, заява до Нацради має містити вид онлайн-медіа, доменні імена, інформацію щодо їх реєстрантів, а також вихідні дані: офіційну назву онлайн-медіа і контактну інформацію суб’єкта. Після реєстрації ідентифікатор онлайн-медіа в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа також належить до вихідних даних, без яких їхня діяльність забороняється. Безперечно, можливість реєстрації є позитивним кроком. З одного боку, онлайн-медіа нарешті користуватимуться захистом, що раніше гарантувався лише друкованим медіа, з іншого – будуть зобов’язані діяти згідно з медійними стандартами, що покращить якість їхньої діяльності. Важливо, що до аудіовізуальних медіа, що діють через мережу інтернет, застосовується правило обов’язкової реєстрації.
Реєстр, що охоплюватиме всі зареєстровані медіа або такі, що отримали ліцензію, вестиме Нацрада. Класифікація відбуватиметься територіально та за кожним видом діяльності. Реєстр включатиме інформацію щодо застосування санкцій чи заходів реагування. Цікавим є те, що нові відомості планується додавати без видалення попередніх. Таким чином, в онлайн-режимі можна буде відстежити історію будь-якого зареєстрованого медіа, що, цілком імовірно, може послугувати додатковим стимулом дотримання медійних стандартів.
Якою буде роль Національної ради?
Серед важливих повноважень, яких може набути Нацрада, є новація українського медійного законодавства – співрегулювання. По-перше, така модель включає створення співрегулівного органу. По-друге, можливість укладення спеціальних актів із провайдерами платформ спільного доступу, що фіксуватимуть обов’язки визначати в умовах користування сервісом заборону на поширення певних типів контенту.
Хоча сьогодні частина медійної спільноти досить скептично налаштована щодо ідеї створення співрегулівного органу (зокрема, через необхідність визначити механізм формування такого органу, розробити процедуру реалізації його рішень тощо), співрегулювання як явище є досить корисним для убезпечення онлайн-простору. Особливо актуальним це питання є в контексті платформ спільного доступу, які самі заявляють про необхідність допомоги у встановленні регіональних та локальних загроз. Однією з підстав, зокрема, є бажання платформ розділити відповідальність за розробку політик регулювання контенту на території держави. Відповідно, можливість створення Нацрадою і співрегулівним органом критеріїв віднесення контенту до забороненого значно спростить діяльність платформ спільного доступу.
Крім цього, однією з форм взаємодії є укладання Нацрадою угод і меморандумів з іноземними власниками транснаціональних платформ спільного доступу. Зокрема, варто очікувати розробки рекомендацій для Facebook щодо імплементації обмежень на свободу вираження думки, норм щодо захисту приватної інформації, авторських прав тощо. Варто відзначити, що подібна кооперація вже показала свою ефективність. Так, з листопада 2018 року Facebook посилено співпрацює з французькими державними органами з питань мови ворожнечі, а з червня 2019-го – навіть погодився надавати інформацію на судові запити у таких справах, що покращило політики платформи у регіоні.
Відповідальність: хто, за що і скільки?
Не менш дискутивним питанням стала можливість накладення на онлайн-медіа і платформи спільного доступу штрафних санкцій. Обговорення законопроєкту в мережі породили безліч міфів про можливість свавільного накладення надто жорстких санкцій. Втім, як уже було зазначено, підстав для паніки немає, адже механізм відповідальності за порушення досить вдало систематизовано і реструктуровано.
За наявності порушення медіа спочатку отримуватиме припис із вимогою його усунути, і тільки в разі невиконання припису – штрафні санкції. Нацрада матиме дискрецію вирішувати питання лише щодо накладення штрафів і встановлення їх розміру (у межах, передбачених законом). Усупереч поширеній думці, найжорсткіші санкції будуть накладатися лише в судовому порядку: для анулювання чи скасування ліцензії Нацрада муситиме подати позов до суду. У разі ухвалення рішення на її користь, суд зможе встановити і заборону поширення медіа на території України. Якщо виникне необхідність обмеження доступу до веб-сайту – блокування здійснюватиметься провайдерами.
Механізм співвідноситься з вимогами до обмежень, що можуть накладатися на онлайн-медіа, викладеними у Манільських принципах і практиці Суду справедливості ЄС. Зокрема, доступ до веб-сайтів лімітуватиметься лише за наявності судового припису, а самі обмеження залежатимуть від природи контенту.
Законопроєкт також пропонує диференціювати порушення на незначні, значні та грубі. При цьому, для онлайн-медіа, наприклад, невиконання приписів Нацради щодо усунення порушення віднесено до незначних порушень, у той час як відносно платформ спільного доступу таке порушення вважається значним. Крім того, у статті щодо відповідальності платформ спільного доступу взагалі зазначаються винятково значні порушення. Виникає логічне запитання: чому автори законопроєкту так прагнули до розмежування суспільної небезпеки порушень у частині діяльності онлайн-медіа, але не застосували аналогічного підходу щодо платформ спільного доступу? Без належного обґрунтування ця частина положень проєкту виглядає дещо нелогічно.
Наостанок, серед обговорень відповідальності можна чути досить багато нарікань на розміри санкцій. Так, для онлайн-медіа штраф варіюється приблизно від 5 тис. до 25 тис. гривень, а для платформ спільного доступу – від 45 тис. до 355 тис. гривень (станом на 2020 рік). При об’єктивній оцінці таких сум варто взяти до уваги дві речі. З одного боку, ЄСПЛ вказує, що високі штрафи мають «охолоджувальний ефект» для свободи вираження думки. З іншого – ми маємо німецьке законодавство зі штрафами до 50 мільйонів євро за одне порушення, яке навпаки покращує роботу платформ, адже стимулює розробляти ефективні алгоритми для виявлення порушень і реагування на них. Подібний підхід зустрічається і у французькому законодавстві, у той час як Рада Європи займає все жорсткішу позицію щодо відповідальності в медійній сфері. Отже, високі штрафи не є порушенням міжнародних стандартів.
Трошки про контент
Мовне питання в онлайн-медіа автори вирішили шляхом простої відсилки до профільного Закону. Водночас, для суб’єктів у сфері медіасервісів на замовлення пропонують встановити 25-відсоткову квоту програм, виконаних державною мовою, від загальної кількості програм у каталозі. Чи є квота достатньою – покаже час, утім, наразі це виглядає непоганим стимулом для нелінійних медіа адаптувати іноземний продукт до нових вимог або ж заповнювати каталоги українськими програмами.
Окрему увагу в законопроєкті приділили квотам для європейського продукту (що включає й українські програми). Для нелінійних медіа планують впровадити вимогу не менше 30% такого продукту від загального обсягу програм, серед яких не менше половини мають бути створені впродовж попередніх 5 років. Так, планується уникнути фактичного «забивання каталогів» нерелевантним, застарілим контентом для простого виконання законодавчих вимог.
Одним з найцікавіших аспектів регулювання якості контенту є чітка регламентація права на спростування або відповідь. У порівнянні з друкованими, онлайн-медіа мають розглянути заяву щодо спростування чи відповіді протягом 5 днів з моменту її отримання. Це пояснюється високою швидкістю поширення інформації в інтернеті. Ілюстрацією слугує справа «Дуглас проти Hello!», де англійський суд визнав, що в разі незаконного поширення особистої інформації, кожний перегляд таких матеріалів становить нове втручання у приватність. Тобто, вимога є цілком логічною і доцільною.
Водночас, провайдерами платформ спільного доступу спростування чи відповідь мають поширюватися не пізніше ніж на 15-й день з дня отримання такої заяви. Така позиція виглядає дещо незбалансованою, адже, всупереч вимогам до онлайн-медіа (через статус медіа), часові рамки в цьому питанні обґрунтовуються радше рівнем небезпеки подальшого поширення інформації, ніж наявністю особливих стандартів. Враховуючи, що за допомогою платформ спільного доступу дані поширити значно легше, а скорегувати суспільну думку щодо неправдивих матеріалів набагато важче – часовий проміжок слід було б скоротити щонайменше вдвічі. Окрім того, окрема вимога щодо повідомлення провайдером платформ про факт і зміст спростування або відповіді часто є неможливою для реалізації на практиці.
Не менш цікавим є впровадження функції батьківського контролю в контексті захисту неповнолітніх від контенту, що може завдати шкоду їхньому фізичному, психічному чи моральному розвитку. Так, нелінійні медіа мають застосовувати систему умовного доступу. Водночас, критерії визначення інформації такою, що може завдати шкоди неповнолітнім, розподілу неповнолітніх у вікові групи, ескізи та вимоги до символів та звукових попереджень щодо характеру інформації, а також порядок віднесення контенту до відповідних категорій визначаються Нацрадою та співрегулівним органом. Втім, у питаннях батьківського контролю важливим залишається обрання механізму, що буде достатньо ефективним для перешкоджання неавторизованому доступу, на чому наголошує і Європейська комісія.
Крім цього, суб’єкти у сфері медіа не можуть розголошувати інформацію щодо неповнолітньої особи без згоди її батьків чи опікунів (дані, що ідентифікують неповнолітнього, задіяного в кримінальному провадженні; інформацію щодо факту самогубства неповнолітнього).
Зрештою, не менш важливим є питання реклами в інтернеті. Перш за все, діятиме заборона на розміщення реклами на веб-сайтах, включених до переліку таких, що порушують права інтелектуальної власності. Якщо в онлайн-медіа обсяг рекламного продукту визначається самостійно, то провайдери спільного доступу стикнуться з обмеженнями: будь-яке розміщення реклами на території України має бути оплачене резиденту України.
Куди рухаємося далі?
Як уже зазначалося, сам факт встановлення правил в інтернеті є надзвичайно позитивним, адже надає захист тим суб’єктам, які раніше перебували в абсолютно невизначеному становищі, а також обмежує поширення шкідливого контенту, яких раніше не існувало (з прикладів М’янми та Німеччини помітно, що відсутність обмежень приносить більше шкоди, ніж їх наявність). Розрізнення типів інтернет-посередників та, відповідно, режимів їх функціонування і відповідальності у разі порушень суттєво оптимізує їх роботу, а також підвищує якість контенту в цілому.
Хоча проєкт потребує певних термінологічних доопрацювань, а також концептуального узгодження певних положень (наприклад, визначення лише значних порушень платформами спільного доступу, тоді як для онлайн-медіа створено градацію неправомірних дій за ступенем суспільної небезпеки), проблем, які неможливо вирішити у другому читанні, у частині регулювання онлайн-простору законопроєкт не містить. Тому, варто очікувати на пропозиції та конструктивні дискусії щодо редакції положень.
Ілюстрація: gradybritton.com
