Як розповідати про безпритульних людей так, щоб їх не принижувати і не порушувати стандартів журналістської етики.
Слова для означення безпритульних людей часто є образливими та принизливими: bum, hobo, tramp – в англійській мові; clochard – у французькій; żule – у польській; бомж, безхатько – в українській. Вони показують ставлення суспільства до проблеми бездомності та самих бездомних людей. Коли людина потрапляє на вулицю, то через ці слова суспільство починає по-іншому визначати її ідентичність. Представниця Спільноти «Емаус – Оселя» Мар’яна Соха пояснює чому вживання цих слів у журналістських матеріалах є не лише неправильним, а й може зашкодити вирішенню проблеми бездомності.
Радянську абревіатуру БОМЖ (Без Определенного Места Жительства) перестали використовувати близько десяти років тому. За час свого офіційного і неофіційного використання вона набула дуже зневажливого і жорстокого значення, тому помалу виходила із вжитку. Журналістам довелося шукати як називати безпритульних людей. Законодавчо затверджених термінів «бездомні громадяни» та «безпритульні громадяни» схоже було замало, щоб висловитися про проблему. У цих термінів нема емоційного забарвлення, вони вказують тільки на те, що людина немає де проживати і де задовольняти свої потреби у сні, їжі, гігієні, приватності. Журналісти вдалися до звичної у наш час практики – вирішили повернути до життя старі відмерлі українські слова. В цьому разі це «безхатько» та «безхатченко». До 2010 року цих слів не було у широкому вжитку. Це пам’ятають люди, які моніторять тему бездомності і це пам’ятає Google.
Зі статей у словнику видно, звідки до нас прийшли ті «безхатьки» і «безхатченки».
БЕЗХА́ТЧЕНКО, а, чол., дорев. Те саме, що безхатник. І може б у наймах вік прожив [Тиміш] безхатченком, якби не революція (Василь Минко, Вибр., 1952, 145).
БЕЗХА́ТНИК, а, чол., дорев. Той, хто не має хати. — Служив зо мною вкупі наймит Хведір Кандзюбенко, ..сирота, безхатник і безрідник (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 243).
безха́тько, -а, чол., розм.
- Бідна людина без власного житла; злидень, бомж.
..а, скажімо, деякі сторожі, пожежники, безхатьки («бомжі») та інші «покидьки суспільства» бувають письменниками, художниками.. (Анатолій Ткаченко, Мистецтво слова, 2003);
— Я готовий, заради вас готовий хоч п’ятдесят бомжів постригти.. А коли починати? — запитав її Єжи, теж зробивши крок до виходу з кімнати. — Що починати? — перепитала вона. — Ну, безхатьків стригти (Андрій Курков, Львівська гастроль Джимі Хендрікса, пер. Бойка, 2012);
2. рідко. Безпритульна дитина; безпритульний, безпритульник.
Колегія НКО УСРР вислухала доповідь представника Головсоцвиху про наслідки кампаній вилучення безпритульних. У 1927/1928 р. проведено дві великі кампанії: 14-15 квітня 1928 р. підібрали 1.906 безхатьків, зокрема 1.116 старших за 16 років.. (Людмила Гриневич, Хроніка колективізації та голодомору в Україні 1927–1933, Т. 1, Кн. 2, 2012).
Чому ці визначення неправильні? Прірва між широким вжитком цих слів довша за півстоліття. За цей час у світі та й в Україні дуже сильно змінився суспільний дискурс щодо різних соціальних груп. Півстоліття тому звичною практикою було принижувати та висміювати людей, які чимось відрізнялися від більшості. Нормальними тоді вважалися слова «каліка», «покритка», «байстрюк», «п’яниця». Зараз ми так не говоримо. Ми кажемо «людина з інвалідністю», «одинока мати», «сирота», «людина з алкогольною залежністю».
То чому ж ми повернулися до «безхатьків» та «безхатченків»? Чого не вистачає у сучасних, законодавчо та лексично правильних термінах «безпритульний», «бездомний»?
Що не так з реанімованими словами
1. Насамперед вживання слів «безхатько», «безхатченко» є лексичною помилкою. Якщо відштовхуватися від наявності/відсутності хати у наш час, ми усі є безхатьками, бо живемо у будинках, квартирах, але аж ніяк не у хатах. Відсутність хати взагалі нічого не мало би говорити про людину.
2. Говорячи «безхатько», «безхатченко», у більшості випадків мають на увазі не одну конкретну проблему людини у конкретний період життя, а саме відсутність місця для проживання. Вживаючи іменники «безхатько», «безхатченко», говорять ніби про якусь нову ідентичність, окрему групу людей, які кардинально відрізняються від, так би мовити, «нормальних людей». «Безхатько» звучить так, ніби людина ніколи не була такою, як ми, ніколи не жила у приміщенні, не мала роботи, сім’ї, і так ніби ніколи вже не буде цього мати; ніби «безхатність» – це обраний людиною спосіб життя, який її влаштовує. До відсутності житла людині одразу домальовують інші риси, які залежать від уявлень, упереджень, досвіду взаємодії чи уникнення, середовища.
Коли людина отримує травму, яка має перспективи загоїтися, вона стає тимчасово непрацездатною, а не інвалідом чи калікою. То чому ж людині, яка тимчасово не має де жити, ми даємо нову ідентичність?
3. І нарешті, аргумент тих, в кого загострена чутливість до мови.
«Таке грайливо-симпатичне, веселеньке і дещо легковажне слівце. Безхатько – це наче персонаж дитячої казки чи мультика. Равлик без мушлі, янгол без крилець », – каже Андрухович про «безхатьків». Українці – добра і толерантна до слабших нація. Ми не кажемо на людей «бомжари», як росіяни, чи «клошари», як французи. Словами, які ми вживаємо, ми не транслюємо ненависть, зневагу, огиду до безпритульних людей. Називаючи людей «безхатьками», ми поблажливо їх толеруємо і трошки з них кепкуємо. На думку Андруховича, так ми приховуємо свою безпорадність: «Інфантильна українська душа знаходить собі адекватний вираз в інфантильності мови».
Ми не не знаємо що робити з безпритульними людьми, тому віджартовуємося. Так часто роблять медіа. Українські ЗМІ ще мало говорять про потребу у соціальних закладах, про викриття квартирних махінацій, забезпечення житлом сиріт-вихідців з інтернатів. Але вже намагаються трохи ближче подивитися на проблему, тому з’являються різні репортажі з дворів та інші проекти, що висвітлюють історії окремих людей, журналісти також пишуть про закордонний досвід, але дуже часто їм і далі смішно, тому з’являються новини на кшталт «Київський безхатько змайстрував собі дім на дереві біля озера», «Як безхатько став бізнесменом», «П’яні безхатченки дебоширять у Бориспільській ЦРЛ». У Львові автобус, який возить бездомних людей до соціального закладу, щоб вони там помилися, називається «Веселий автобус». Що веселого є в тому, що люди можуть помитися тільки у соціальному закладі?
В Україні безпритульним людям допомагають Спільнота «Емаус – Оселя», Спільнота Святого Егідія, ВБФ «Деполь Україна», Спільнота «Наша хата», «Народна допомога», Армія спасіння, Організація «Світло надії» і вони не називають людей, з якими працюють, «безхатьками» чи «безхатченками». Не вживають цих термінів і державні структури Міністерство соціальної політики, Центри обліку та нічного перебування бездомних осіб. І вже точно самі безпритульні люди не придумали так себе називати. Ці терміни запустили в обіг люди, які ніяк не причетні до допомоги безпритульним людям, не були самі бездомними, ніколи не вивчали серйозно цю проблему. Натомість люди, які працюють з безпритульними людьми, запевняють, що слів «бездомний» і «безпритульний» цілком достатньо, щоб описати соціальне становище людини у конкретний період її життя. Ці терміни також зрозуміло пояснені у Законі України «Про соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей»:
«бездомність – становище людини, зумовлене відсутністю в неї будь-якого житла, призначеного та придатного для проживання;
бездомна особа – особа, яка перебуває у соціальному становищі бездомності. До бездомних осіб належать безпритульні особи та особи, які мають притулок;
безпритульна особа – повнолітня особа, яка проживає на вулиці, в парках, підвалах, під’їздах будинків, на горищах, об’єктах незавершеного будівництва, в інших місцях, не призначених та непридатних для проживання, у тому числі житлових приміщеннях, що перебувають в аварійному стані».
Як прізвиська шкодять безпритульним людям
У вуличному середовищі у людини стрімко змінюється самосприйняття. Вона втрачає свої попередні соціальні контакти та соціальний статус. Суспільство наділяє людину новою ідентичністю – бомж, безхатько. Людина не має особливих альтернатив, вона постійно виснажена через недосипання, недоїдання, тому приймає нову роль і намагається знайти собі місце серед інших безпритульних людей, приймає правила виживання на вулиці.
Якби люди, які потрапляють на вулицю, отримували своєчасну допомогу і підтримку, їхнє перебування на вулиці було б коротшим та не таким руйнівним для їхньої особистості. Але замість підтримки, вони зіштовхуються зі зневагою і насмішками. З них сміються, коли їм створюють умови, щоб помитися (Садовий сполосне львівських безхатченків у веселому аквабусику); фотографують і клепають меми, коли вони сплять на лавках чи дивуються, що ті поводяться як звичайні люди (Бомж поклав каліці гривню). А ставлення до них, як до звичайних людей дотепер викликає здивування («Перепрошую, я пана розбудив?» Українців зворушила історія з безхатьком і комунальником).
Від ставлення суспільства залежить те, що і як людина буде робити на вулиці – шукати підтримку і вихід із ситуації, чи прийматиме нову нав’язану ідентичність та відповідатиме тому, чого очікують від «безхатьків». Від ставлення суспільства залежить, чи зможуть соціальні заклади ефективно надавати послуги, отримувати на це державне фінансування та благодійні пожертви.
Багато хто скаже, що немає нічого поганого у словах «безхатько» і «безхатченко», але проблема бездомності їх не стосується, їм важко побачити і оцінити всі її аспекти. Люди з домом мають інші слова, які їх описують: журналіст/журналістка, громадський діяч/діячка, студент/студентка і ще багато інших. Це не їх називають безглуздим словом із закінченням -ко, ніби вони середнього роду.
Слова, якими ми називаємо інших, є визначальними. Вони говорять і про наше ставлення, і про нас самих. Інколи трапляються непорозуміння і стає однаково як називається вулиця чи як називають людину. Але журналісти не повинні бути тими, хто примножує байдужість і нерозуміння.
