Що таке місця несвободи та звідки журналістам брати інформацію про них.
Колонії та СІЗО, психоневрологічні інтернати та хоспіси, дитячі будинки та центри соціально-психологічної реабілітації дітей, військові частини, кімнати для затримань — всі ці місця мають назву «місця несвободи». Всі ці локації об’єднує спільна ознака — люди потрапляють туди за рішенням судового, адміністративного чи іншого органу та не можуть покинути їх з власної волі. Або не мають можливості реалізувати цю волю за станом свого здоров’я чи через матеріальне становище.
Є і ще одна спільна ознака у всіх цих місць — їхня закритість від сторонніх очей. Зазвичай доступ до них відкритий лише для чітко визначеного кола осіб: персонал, відвідувачі, наприклад, родичі, які приходять на побачення до ув’язнених, правозахисники, журналісти тощо. При цьому, візит до місць несвободи у таких випадках має бути чітко узгоджений із керівництвом, а програма візиту також коригується адміністрацією закладу.
Це означає, що, фактично, журналісти, які потрапляють до таких місць під час престуру або пресвізиту, бачать лише те, що їм дозволяють бачити, спілкуються лише з тими особами, з якими їм дозволяють поговорити. Та не можуть оглянути усі приміщення і локації об’єкту. Це ставить адміністрацію закладу у виграшне становище, адже до запланованого на окремий день пресвізиту можна підготуватися.
Проте життя у закладах місць несвободи може відрізнятися від того, яким його показують гостям під час офіційних візитів. Психологічний тиск, застосування фізичної сили до підопічних у психоневрологічних інтернатах, обмеження у пересуванні, неякісне харчування, порушення приватності — все це приклади того, яким чином можуть порушуватися права людей у місцях несвободи в Україні. То як журналістам дізнатися, що відбувається за стінами таких закладів насправді?
Правила утримання людей у місцях несвободи визначає спеціальний документ — Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.
Національний превентивний механізм — це незалежний орган, який контролює дотримання прав людини у місцях несвободи в Україні. Особи, які здійснюють такі перевірки, називаються моніторами НПМ. Візити моніторів відбуваються незаплановано і без попередження, що дає змогу побачити реальну картину всередині. Крім того, монітор НПМ має доступ до всього, від документації до харчоблоку, від камер, де перебувають ув’язнені, до кімнат, у яких проживають підопічні хоспісів та інтернатів.
Монітори Національного превентивного механізму — це єдина в Україні інституція, яка здійснює наглядові функції, яка може залучати до візитів у місця несвободи представників громадськості. Тобто монітором НПМ може стати і адвокат, і соціальний працівник, і психолог, і журналіст. Ось приклад того, які публікації можуть створювати представники ЗМІ, які також є моніторами — це матеріал на сайті Центру прав людини Zmina про грубе порушення прав людини у психоневрологічному інтернаті у Радомишлі, що на Житомирщині.
Для того, щоб стати монітором НПМ, необхідно пройти спеціальне навчання — базовий тренінг, де майбутніх моніторів навчатимуть теорії та практиці. Адже для кожного з місць несвободи є своя специфіка, що диктує певні правила поведінки та зовнішнього вигляду для людей, які ці місця відвідують.
Проте навіть якщо журналіст пройшов таке навчання, став монітором, отримав доручення — документ, необхідний для візитів у місця несвободи, та здійснив такий візит, він має дотримуватися чітко визначеного алгоритму дій. Головне правило — це конфіденційність. Ніхто не має знати про те, що відбувається або відбувся візит до місця несвободи, аж допоки не з’явиться офіційний пресреліз на сайті Омбудсмена. Деталі щодо того, яка саме інформація піде у публічний простір, також необхідно узгоджувати.
ЗМІ також можуть дізнатися, що відбувається у місцях несвободи, через осіб, які мають повноваження ці місця відвідувати або через інформацію, опубліковану в офіційних джерелах. У цьому журналістам допоможуть пресрелізи на сайті Омбудсмена — Уповноваженого з прав людини. У таких пресрелізах зазвичай є фотографії та відео, які можна використовувати у матеріалах із посиланням на авторство. Також — розгорнута інформація про кожен конкретний візит моніторів до місць несвободи в Україні. Додаткову ж інформацію можна отримати у регіональних координаторів Уповноваженого з прав людини або у секретаріаті Омбудсмена.
Що може змінитися після того, як медіа почнуть висвітлювати таку тематику активніше? Базова функція ЗМІ в цьому разі — це роз’яснення. Журналіст, який знається на темі, має пояснити своїй аудиторії, що таке місця несвободи, які бувають види таких місць, які правила перебування у цих місцях та яким чином туди потрапляють люди.
По-друге, це інформування. Пресреліз на сайті Омбудсмена може залишитися непоміченим для широкого кола читачів або глядачів, але якщо інформацію підхоплять ЗМІ, про порушення прав людини у таких місцях зможе дізнатися більше осіб.
По-третє, це розтлумачення самого поняття прав людини як такого. Адже навіть сьогодні не всі дорослі та освічені люди мають правильне уявлення про права людини — наприклад, про те, що кожна людина має право на сон, їжу, безперешкодний доступ до туалету, право на приватність тощо. Адже наші права на ці, здавалося би, прості речі, захищає низка міжнародних документів. І саме поінформованість може допомогти кожному з нас відстоювати свої права чи права вразливих груп населення.
Головне зображення Jamie Saw
