Пятниця, 26 Квітня
Головна Медіапростір Демократія розчиняється в мовчанні. А мовчання вбиває

Демократія розчиняється в мовчанні. А мовчання вбиває

272

Багато хто з колег загрався в інформаційну війну. Ніби журналіст — це боєць інформаційного фронту, солдат, якій має битися з віртуальними військами ворога.

Дискусію щодо викликів, які постали нині перед українською медіаспільнотою, продовжує редакторка та співзасновниця видання «Заборона» Катерина Сергацкова. Думки Отара Довженка та Ніни Кур’яти читайте тут і тут. Цим же проблемам присвячена і стаття Наталії Іщенко, що вийшла в газеті «День».

Уже з цих публікацій та сьогоднішнього тексту зрозуміло, що в медійній спільноті справді багато проблем: як давніх, так і нових, що постали після Революції гідності та з початком війни з Росією. Також помітно, що ми по-різному бачимо головні виклики й загрози професії. Однак ані «Детектор медіа», ані ініціативна група зі створення нового журналістського руху, яка тепер активно працює, не бачать іншого шляху, ніж виокремлення того, що здатне нас об’єднати принаймні на час виборчих кампаній. Задля того, щоб виконувати свій головний обов’язок перед громадянами: докопуватися до того, що відбувається насправді, та чесно казати про це суспільству, не ділячи світ на лише «чорне» та «біле».

Тож дискусія триває, чекаємо нових відгуків.

Якби людина, не знайома із внутрішньою кухнею журналістики в Україні, запитала мене, які правила нині діють у нашій професії, то я би сказала, що це галявина в лісі, де одні тварини постійно когось жеруть, а інші дивляться.

От я керую медіапроектом, який робить великі тексти та відео на складні, чутливі теми. Нам доводиться вишукувати слова для розмов про важливі речі — про людську природу насамперед, бо це через людську природу стаються конфлікти, безпідставні звинувачення, етнічні погроми, зрештою війни й масові вбивства. Роль журналіста — розказувати про те, які речі спричиняє людська природа. Бути помічником суспільства для того, щоби суспільство могло чинити опір руйнівним процесам і створювало умови для розвитку. Часто це йде всупереч чиїмось інтересам, і от тут починається боротьба.

«Заборону» дехто — й нерідко саме колеги — регулярно звинувачує в тому, що ми «працюємо на Кремль» — бо, наприклад, показали, як на концерті гурту ультраправого спрямування глядачі зігують та розгортають прапори нацистської Німеччини. Одна з головних тез офіційної Росії щодо України для виправдування військової агресії — те, що в Україні фашистський режим і треба його нищити, відбираючи землі. Чи справді в Україні фашистський режим? Ні. Чи є в Україні люди, які виступають за чистоту нації / раси? Так, вони є, ось ми вам навели приклад. Хто винен у тому, що в нас існують неонацисти? Навряд чи журналісти, які про це пишуть.

Жахливо, що багато колег вважають: про такі речі слід мовчати. Особливо, вважають вони, про це треба мовчати під час війни й виборів, бо хтозна, як Кремлю спаде на думку це використати.

Такий дискурс я вважаю найнебезпечнішим у цьому році, та й у будь-якому році в принципі. Бо мовчання вбиває. Це гасло — головне, на мій погляд, гасло 2018-го — воно про нас, журналістів. Замовчування процесів, які відбуваються у країні, вбиває можливості розвитку суспільства. Замовчування корупції породжує ще більшу корупцію. Замовчування військових зловживань робить армію слабшою. Замовчування імен замовників політичних убивств породжує нові вбивства й насильство. Демократія розчиняється в мовчанні.

Вкрай небезпечно маркувати журналістів як «агентів Кремля», «адептів русского міра», «п’ятої колони», бо це теж убиває. Можливо, хтось забув, як у травні 2016 року сайт «Миротворец», створений за підтримки народного депутата від «Народного фронту» й радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка, опублікував дані чотирьох із половиною тисяч журналістів з усього світу, які отримували акредитацію на роботу на непідконтрольній території Донецької області. Всіх цих людей маркували як «прибічників терористів», «зрадників», «ворогів». Їм почали писати погрози, про них говорили жорстокі та неприпустимі для такого рівня речі чиновники, депутати, керівництво МВС, громадські діячі. Журналісти, блогери та медійні експерти (ті, кого прийнято називати медіаспільнотою) теж брали участь у цькуванні колег. Люди з того списку сайту «Миротворець» довго відбивалися. Дехто досі відбивається. Та головне — більшість просто проковтнула це. Багато з тих колег, хто міг би, навіть не спробували заступитися. Замість захистити професію — вбивали її своїм мовчанням. Їхніх колег жерли тварини на галявинці в лісі, а вони на це дивилися.

Коли мене запитують, чи є в Україні проблеми зі свободою слова, я зазвичай відповідаю, що зі свободою слова проблем немає, є проблеми із самоцензурою. Багато хто з колег загрався в інформаційну війну. Ніби журналіст — боєць інформаційного фронту, солдат, якій має битися з віртуальними військами ворога. Така думка дуже популярна серед тих, хто вважає, що про корупцію, неонацистів і т. п. треба мовчати, бо Путін нападе. Але ж, здається, інформаційну війну почали не ми, й ця гра, як ми знаємо, нечесна. А ми ж хочемо перемогти в чесній, правда?

Тому хай 2019-й стане роком, коли журналісти, колеги, перестануть мовчати. І почнуть грати чесно. В усіх сенсах.

Ілюстрація: quillette.com

Детектор медіа

Наживо

Ефір

  • 09:20 Вічне древо
  • 10:10 Дитячий калейдоскоп
  • 10:30 Телемагазин
  • 11:00 Час-Time
  • 11:15 Дитячий калейдоскоп

Персони

«Немає нічого поганого, що б на добре не вийшло»
Оксана Лісовська