Немає сенсу змагатися за ексклюзив і втрачати глибину у гонитві за кліками.
Торік американсько-російський дослідник медій Василь Ґатов у розмові з MediaLab назвав дату вимирання традиційних медіаканалів — 2025 рік. Це ще не скоро, а поки що, за словами експерта, телебачення залишається сильним, і молоді ґаджет-ґіки, подорослішавши, мають шанс усістись на диван перед телеекраном. Василь Ґатов працює у Школі комунікацій Анненберґа Університету Південної Каліфорнії, входить до правління Всесвітньої газетної асоціації WAN-IFRA і шукає частинки великої відповіді на запитання: що взагалі відбувається з медіями? На Lviv Media Forum 2019 ми поговорили про те, наскільки насправді шкідливі фейки і як медіа змінюватимуться в найближче десятиліття.
Споживачі контенту прагнуть емоцій. Вони хочуть щось переживати від споживання контенту й ділитися своїми переживаннями з іншими. Поки що журналісти не змогли вигадати, як поєднати глибину з емоціями, але це не значить, що це неможливо. Потрібен постійний творчий процес пошуку розв’язання цієї задачі. Один із успішних способів — використання мемів, які стають зброєю журналістики. Люди бачать не картинку цілком, а уривки, які викликають у них емоції. Тож головне завдання медій — адаптувати надкоротке емоційне висловлювання, закладене в мемі, для своїх потреб. Так, це складно й суперечить професійним принципам журналістики, виробленим за десятиріччя, але це можливо і це працює.
Телебачення — це повітря сучасної комунікації. Не варто розраховувати, що аудиторія раптом припинить дивитися телевізор і почне читати аналітичні матеріали. Навпаки, молодь, яка зараз занурена в інтернет, може перетворитись на телеглядачів, коли подорослішає, і стати вразливою до телепропаганди. У середині 70-х Джордж Гербнер сформулював гіпотезу культивації: дійсність і атмосфера, яку передає телебачення в серіалах, фільмах, новинах, із часом починає сприйматись аудиторією як реальність. Цей механізм працює під час тривалих стабільних періодів. Натомість у часи нестабільності діють інші медіаефекти — фреймінг і праймінг. Фреймінг — це використання вже наявних моделей та переконань у людській свідомості, а праймінг — це коли вас обманюють, а потім змушують змінити свої переконання, аби повірити в цей обман. Якщо фреймінг ще так-сяк прийнятний у журналістиці, то праймінг — ні.
Спростовуючи фейк, журналісти повторюють його. Тому проекти, спрямовані на розвінчування фейків, на мій погляд, працюють неправильно. Адже вони поширюють неправду вкупі з правдою. Їхній контент — це суміш лайна й молока, яка в результаті стає лайном, а не молоком.
Перш ніж спростовувати фейк, переконайтеся, що це має сенс. Що він справді небезпечний, на щось спрямований, а не просто тролінг або побрехенька, вкинута в інформаційний простір через те, що більше нема чого сказати. Не слід спростовувати фейки, створені щодо певної людини, якщо вона сама цього не зробила. Спростовувати чи ні — її рішення: не кидайтеся захищати того, хто сам себе не захищає.
Найшкідливіший тип фейків — хибна контекстуалізація. Це коли факт вписується в контекст, до якого не має жодного стосунку, за принципом «ну, ви ж розумієте, що це так». Це класичний метод побудови теорії змови. Якщо людина вірить бодай в одненьку теорію змови, їй легко нав’язати ще одну. У таких випадках ключове завдання журналіста — повернення факту, навіть неприємного для нього самого та для його аудиторії, у правильний контекст. Боротьба з хибним контекстом правильна й ніколи не буває зайвою.
Поширення фейків для клікбейту — проблема, яку подолають технологічні компанії. Їм це зробити легше, ніж журналістам: треба просто налаштувати правильні фільтри. Уже зараз фейсбук дуже ефективно фільтрує повідомлення. Наприклад, для неповнолітніх користувачів мережа відсіює обсценну лексику. І роблять це не люди-модератори, а штучний інтелект.
Інформаційне поле — це не спортивне змагання: хто швидше поставив новину, хто стрибнув вище у рейтингах тощо. Якщо це змагання, то, перш за все, за лояльність аудиторії. І якщо хтось у ньому виграє, це не значить, що інші програли.
Поняття ексклюзиву в сучасному медіасвіті застаріло. Прагнення випередити всіх не має сенсу з погляду інвестицій. Щоб постійно випереджати конкурентів, редакції потрібна безліч журналістів і джерел. А це величезні витрати. Тому більшість сучасних нових медій спирається на medium speed expertise: є трохи експертами в усьому, хоча в чомусь конкретному розбираються дуже добре.
Найуспішніший приклад medium speed expertise — каліфорнійський стартап The Information. Їхня професійна цінність у тому, що вони добре знають Кремнієву долину. Вони не пишуть про Трампа чи торгівельні війни, але коли тобі треба щось дізнатися про каліфорнійські технологічні компанії, ти підеш до них. Їхня передплата коштує 300 доларів на місяць або чотири тисячі на рік. У сучасному світі какофонії мультиджерел і реальності такі проекти обіцяють бути економічно успішнішими, ніж ті, що завжди намагаються встигнути першими.
Журналістику, як і раніше, цікавить приховане. Тому розслідування та аналіз даних, у яких можуть бути приховані тенденції або докази, — це те, що може дати журналістам перевагу. Ми вміємо, хочемо й можемо розслідувати, відкривати приховане, видобувати смисли, а не тільки цифри з даних. Завдяки цьому журналістика може зберегти своє значення в суспільстві.
Ніколи не довіряйте одному джерелу. Це те, що має вкоренитись у свідомості будь-якої людини, не лише журналіста. Якщо навіть це інформація з перших рук, одному джерелу довіряти не можна. Лише тоді, коли ви маєте інформацію з кількох джерел, незалежних одне від одного, новина перестає бути просто чутками. Виховання недовіри до одного джерела — це завдання медіаосвіти, яка має бути складовою освіти в цілому. Наприклад, в американських школах, де вчаться мої діти, заборонена Вікіпедія. Учням не можна виконувати завдання, спираючись на неї, адже це створює ілюзію одного джерела, яке може відповісти на всі запитання. Дитина має розуміти, що Вікіпедію пишуть і редагують тисячі людей.
Американське видання Axios — це інформагентство нового типу. Зайшовши на їхню сторінку, ви бачите твіти. Кожен із них розкриває новину двадцятьма словами. Біля нього є позначка «йти глибше»: натискаєте — бачите абзац. Натискаєте ще раз — з’являється невеликий матеріал. Скорочення робить не людина, а штучний інтелект, тому ці тексти не завжди граматично ідеальні, але вхоплюють суть. Досі не було жодного медіа, яке б наростило аудиторію так швидко, як Axios. Людям сподобалась ідея: все, що нам потрібно знати, вкладається у двадцять слів, а якщо захочеться дізнатись більше, завжди можна клікнути.
Те, що молодь менше читає й любить лише візуальний контент, — неправда. Як і те, що вона не сприймає жодних зображень, окрім квадратних, як в інстаграмі. Когнітивні особливості не змінюються з такою швидкістю. Потрібно шістдесят-сімдесят років, аби психологічні риси адаптувались до технологічних змін. Наприклад, верстка газети колонками зумовлена технологією — набирати короткі рядки легше. Читати це дико незручно, але з часом люди звикли до коротких рядків.
Ґаджети теж змінюються, аби задовільняти потреби користувачів. Коли виробники смартфонів зрозуміють, що споживання медіаконтенту важливіше за всі інші функції цих пристроїв, вони почнуть пристосовувати до цього програми й операційні системи. Наші телефони персоналізуватимуть контент для нас, знаючи наші звички, інтереси, відчуваючи, де ми хочемо вийти за межі своєї бульбашки, а де не воліємо вийти з неї. Це близька перспектива: років за десять ми це побачимо.
