Як редакціям і журналістам у разі небезпеки скласти план дій, вибудувати комунікацію і з чого, власне, починати підготовку.
Дискусії про можливий наступ Росії тривають, і медіа готуються до різних сценаріїв. Що таке відправні точки, чому боятися – нормально (навіть журналісту) і які навички корисно опанувати насамперед, у бліцінтерв’ю "Детектору медіа" розповіла медіаекспертка, тренерка з безпеки для журналістів Інституту масової інформації Ірина Земляна.
– Ірино, як підготуватися до небезпеки редакціям, які ніколи з нею не стикалися віч-на-віч або стикалися опосередковано? Який алгоритм?
– Перш за все потрібно продумати можливі загальні сценарії розвитку ситуацій, які для редакції здаються найбільш імовірними тут і зараз. Ці сценарії відомі: який наступ може бути – повномасштабний чи ні, Київ не Київ тощо. Треба дати відповіді самим собі на запитання, що в таких випадках робитиме редакція. Наприклад, якщо редакція займається розслідуваннями, то, вочевидь, за найгіршого сценарію вона їх не робитиме, і потрібно вирішити, чим вона тоді займатиметься. Для цього просто треба зібратися й поговорити.
По-друге, оцінити ризики та розробити план дій. Тобто план має базуватися на тому, які ризики в кожному випадку будуть актуальними для редакції. Далі – виконуємо план.
Дуже раджу журналістам і громадським активістам сісти продумати свої відправні точки, тобто чітко відповісти на запитання "що я буду робити, якщо…": від найлегшого сценарію до найгіршого. Зважити, наприклад, допоки й за яких умов ви діятимете як професіонал, тобто робитимете те, що вмієте найкраще. І за яких, імовірно, будете змушені робити щось інше, якщо сенс звичної роботи втратиться. Тобто слід пам’ятати про комплексне протистояння та виходячи із ситуації робити те, що ми вміємо найкраще.
Ще потрібно розділити ролі. У кожній ситуації працівники редакції мають чітко знати свої ролі. Вони мають бути взаємозамінними: якщо одна людина з якоїсь причини випадає зі схеми, це не має псувати весь продуманий план.
– На що слід звернути увагу під час оцінки колективних та індивідуальних ризиків?
– При оцінці ризиків я завжди прошу вдягати так звані безпекові окуляри й подивитися крізь них на завчасно змодельовану ситуацію.
У бланку оцінки ризиків прописано всі можливі ризики, які ми бачимо як тренер(к)и з безпеки. Але деякі ризики не будуть релевантними в певних ситуаціях. Так само жоден експерт чи експертка не може знати про всі ризики, які можуть бути в окремої редакції чи людини. Наприклад, якщо я погано бачу і в ситуації, коли мої окуляри розбиваються, не маю запасної пари чи контактних лінз, то, вочевидь, я ризикуватиму в усіх планах, бо не бачитиму взагалі. Про цей мій ризик може ніхто не знати, а тому й не продумають його за мене.
Є індивідуальні ризики. Якщо, наприклад, хтось із редакції писав про ватажка російської армії, який раптом прийде в Україну, то, очевидно, для цієї редакції будуть особливі ризики, а особливо для автора конкретного тексту.
Тож я завжди прошу оцінювати як колективні ризики для всієї редакції на конкретну ситуацію, так само індивідуальні ризики окремої людини і як працівника, і поза контекстом професії. Це дає також іншу картину. Наприклад, якщо є загроза викрадення дітей, а серед працівників є батьки, то це стає дуже великим фоновим ризиком і вони не можуть ні про що інше думати. Тому дуже важливо скласти три оцінки ризиків на кожну ситуацію й діяти, виходячи з цього.
– Як не забути про щось важливе?
– Максимально конкретно уявити ситуацію. Звісно, про щось важливе ви забудете, і це також нормально. Треба намагатися максимально охопити все, що може статися. Наприклад, коли я їхала в Сенегал, я пропрацювала ризики. Потім, коли зустрілася з колегою-тренером і показала йому, він додав ризик зараження кишковою інфекцією через воду. Він застеріг не пити води з неперевірених джерел, відкоркованих пляшок і навіть напоїв із льодом, адже невідомо, з якої води вони зроблені. Тому раджу дати комусь подивитися свіжим оком свою оцінку ризиків, наприклад колезі з редакції. Так само редакції можуть звіритися між собою, якщо довіряють одна одній. У когось може бути надто "апокаліптичне" бачення, а в когось ризики недооцінені, й обидва варто збалансувати.
– За якою схемою колегам підтримувати комунікацію між собою?
– Ми радимо закільцювати систему партнерів і партнерок з безпеки. Як це працює. Кожен і кожна має свого партнера з безпеки, щоб розуміти, що відбувається з людиною і де вона. Усі пам’ятаємо історію про шведську журналістку Кім Волл, яка прийшла знімати репортаж про підводний човен і її вбили. Коли її почали шукати? Коли її бойфренд сказав, що вона не повернулася додому. Уявімо, що вона жила б сама і вбивство сталося б у п’ятницю. Її колеги дізналися б, що її немає, лише в понеділок, коли вона не прийшла б на роботу. Тому важливо щодня знати, що з вашим партнером / партнеркою з безпеки все нормально.
Я б не застосовувала це зараз, коли ми постійно комунікуємо, але з певного етапу, який ми пропрацювали, ми просто повідомлятимемо нашому партнерові, що з нами все гаразд. Наприклад, списуємося щовечора. Це робиться, щоб, якщо раптом з людиною щось сталося, ми знали, як і де її шукати. Якщо людина подорожує та їде у відрядження, таких точок має бути набагато більше: сів у потяг, вийшов із нього, сів у маршрутку, доїхав до готелю.
Разом із тим ваші партнер(к)и з безпеки повинні мати інформацію про вас і ваших родичів. Ми працюємо поруч, але не знаємо майже нічого одне про одного. Ми не знаємо, кому першому телефонувати чи де взяти додаткову інформацію, якщо щось трапляється. Тож радимо познайомитися та призначити партнерів з безпеки. Важливо, щоб це не були пари, адже вдвох кільце замикається. Тобто ви маєте відстежувати мене, я – Петра, Петро – вас. Далі – діяти за розробленим планом зі схемою зв’язку, яку слід теж скласти заздалегідь. Тоді це працюватиме.
– Щодо цифрової безпеки: про що редакції слід потурбуватися насамперед?
– Перш за все спускаємося на індивідуальний рівень кожного співробітника. Його особиста інформація має бути захищена. По-перше, це надійні паролі; радимо користуватися менеджером паролів. По-друге, це двофакторна аутентифікація не за номером телефона (гаджет можна перехопити), а за допомогою спеціального додатка, який раз на пів хвилини генерує код. Важливо розуміти, що ми всі закільцьовані спільними листуваннями та чатами, і хоч як одна людина захищається, якщо інша це ігнорує, то в небезпеці всі. Також слід пам’ятати базові речі: не відкривати фішингові листи, знати, як їх розрізнити, не залишати пристрої без нагляду тощо – є багато інструкцій.
Якщо говорити про сайт, він, безперечно, має бути на іноземній платформі. Про це мають подбати спеціалісти. Так само треба подумати про доступ до сайту. Ми б радили чітко продумати, хто і за яких умов має право писати на сайт. Наприклад, якщо хтось певний час не виходить на зв’язок, це надає право певній людині зайти в адмінку та виконати певне завдання.
– Якщо повертатися до плану. Зараз, коли редакції складають свої, вони часто звертаються до досвіду колег із-за кордону – з Білорусі, Ізраїлю, Казахстану тощо. На вашу думку, за яким принципом шукати корисні для конкретної редакції кейси?
– Я працювала з білоруськими колегами, і в них точно інший досвід, ніж у нас. Кращий у тому, що не було прямої загрози війни, але гірший через тоталітарний режим. Не думаю, що в нас є ризики стеження чи арешту, як у них. Тому я б просто спиралася на свою ситуацію, свої знання та досвід колег, які були в такій ситуації.
– Чи доцільно "репетирувати", фізично відпрацьовувати складений план?
– Тут не йдеться про проходження блокпостів або вихід із зони обстрілу снайпера, тому ми не можемо це відпрацювати. Але якщо є реальна небезпека поранення й редакція розглядає цей ризик у плані дій, то потрібно відпрацювати, як відбудеться евакуація, як накладати джгут чи робити огляд тощо. Вимикати світло й сидіти три дні немає сенсу. Але можна відпрацювати навички, які потребують виконання.
– Якщо вже немає можливості пройти тренінги з безпеки, які навички варто й можна здобути зараз, у найближчий місяць? І які "пробіли" в знаннях ліквідувати насамперед?
– Перше й найважливіше – фізичні тренування. Ми маємо бути витривалими, якщо треба буде довго йти, повзти, бігти, нести важке. Тому ідеально ранок починати з руханки та пробіжки. Друге – пройти тренінг із домедичної допомоги, і бажано два: у звичайних умовах і в умовах бойових дій. Слід тренуватися накладати джгути на собі й на людях. Мета – відпрацювати до заповітних "тридцяти секунд", що потрібно за критичної кровотечі. У критичній ситуації це допоможе на рівні м’язової пам’яті. По-третє, зробіть чекін усіх цифрових сервісів. Переконайтеся, що знаєте всі паролі й вони надійно захищені. Поговоріть з колегами, які працювали в небезпечних умовах, спитайте "що робити, якщо…".
Є сайт Jmama, який ми називаємо мамою журналістів, що постійно думає про безпеку. Там зібрано матеріали з корисними інструкціями – загальними й у разі конкретних ситуацій.
– Чого точно не треба робити в ситуації небезпеки?
– Ми маємо завжди дотримуватися плану. Ми не маємо думати, що людина має додуматися до чогось сама, бо це логічно. Якщо кожен починає діяти хаотично, план псується. По-друге, ми не вдаємо із себе супергероя, уникаємо провокацій і не наражаємо себе на додаткову небезпеку.
Так само не слід недооцінювати ворога. Нам хочеться вважати ворога за тупого та недолугого, але це не так. Ворог так само розумний, він також готується і оцінює ситуацію.
Не треба гратися в суперагентів – вигадувати легенди, видаючи себе за інших. Це несе набагато більше небезпек, ніж ми думаємо. Журналісти – публічні люди й до того ж не мають ресурсів, щоб пропрацювати легенду, яка витримає глибоку перевірку. Якщо ж нас ловлять на брехні, то автоматично не вірять далі.
– Як психологічно підготуватися, щоб не втратити самоконтроль і не впасти в романтично-героїчні настрої?
– У нашому суспільстві журналісти дуже героїзовані: вони не мають права помилятися, боятися, чогось не знати – на них висить багато відповідальності. Повертайте себе до того, що ви просто людина, вам страшно і це нормально. Повертайте себе до того, що ви мама, тато, син, дочка, дружина тощо і це накладає на вас додаткову відповідальність. Так, ви громадянин чи громадянка України, і це робить вас комплексною особистістю.
Чітке й логічне планування допомагає систематизувати думки. Щойно ти розумієш, що брати, куди йти, за кого ти ще відповідаєш, то ти заспокоюєшся. Ми боїмося невизначеності.
– Багато страху пов’язано з втратою зв’язку, зокрема мобільного та інтернету. Особливо в тих, хто не знав чи забув, як працює радіо. Як прибрати цю тривогу?
– Слід згадати, по-перше, що втрата зв’язку не означає, що всьому кінець. Це просто втрата зв’язку. Інколи чекати – це теж варіант. Ви ж виходили з дому без телефона й нічого не сталося. По-друге, на жаль, бувають ситуації, коли ми нічого не можемо вдіяти й потрібно їх просто прийняти. Ще раз нагадую: журналісти не всесильні. Це дуже важко визнати, але ми нічого не можемо зробити з безпековою ситуацією, яка зараз склалася. Тому треба просто чекати.
