Книжка Террі Пратчетта про журналістику, екскурс у життя найзаможніших від Христі Фріланд, погляд на стенфордський психологічний експеримент сорок років потому і дві гарні художні книжки.
Українські міста й села засипає снігом, звідусіль лунають різдвяні пісні (для когось набридливі, для когось атмосферні), торгівельні центри у вихідні спростовують кризу, а всі ми, хай як завантажені роботою, пишемо списки подарунків на свята. Друзям, рідним, собі самим. А також колегам — дайте вгадаю — у форматі «Таємного Санти».
MediaSapiens уже за традицією підказує, які книжки варто придбати друзям і колегам на Новий рік та Різдво. У добірці — новинки 2017 року, нехудожні та художні, але всі так чи інакше пов’язані з медіа.
Ми розкажемо вам про них за вічним принципом побудови газети: від серйозних тем на першій шпальті до лайтових, але для багатьох найбільш цікавих — у «підвалі» наприкінці.
Глибоко зануритися у світ багатіїв. І випірнути?
Якщо ваш друг чи колега — економічний оглядач чи представник інших типів «серйозних людей» у журналістиці, подаруйте йому книжку «Плутократи. Епоха нових багатих та занепад старої системи» Христі Фріланд, яка вийшла у видавництві «Наш формат».
У цьому випадку прочитати книжку політика не потребуватиме від вас багатьох зусиль. Адже в минулому пані Фріланд була знаною економічною журналісткою, вона пише цікаво й доступно. Мабуть, найвідоміша іноземна політикиня українського походження вчилася в Гарварді й Оксфорді, а в 1990-х, на початку своєї кар’єри, працювала стрингером для Financial Times, The Washington Post та The Economist в Україні. Пізніше ж обіймала керівні посади в тому ж FT, Globe and Mail та Thomson Reuters. Тільки в 2013-му Христя Фріланд вирішила змінити роботу в медіа на політику. Вона написала цю книжку за рік до того — в 2012 році.
У «Плутократах» розповідається про появу нового класу надзаможних людей — 0,01 % населення планети. Про їхні бізнеси, бекґраунд і стиль життя, їхній «менталітет». Тоді ще важко було уявити, що за чотири роки президентом США стане просто-таки хрестоматійний представник цього класу — Дональд Трамп. І зокрема через те, що так сталося, варто читати цю книжку.
«Мене цікавить взаємозв’язок грошей, політики та ідей», — пише авторка в передмові. За роки роботи економічною журналісткою, внаслідок проведення численних інтерв’ю з бізнесменами, вона ґрунтовно дослідила цю тему. Особливо цінно, що з книжки Фріланд читач дізнається не лише про бачення проблеми автором чи поточний стан речей, а й історію питання. Авторка приділяє історії політичної, економічної та почасти філософської думки щодо становлення заможних еліт чи не половину книжки. Та й до опису нинішньої когорти найбагатших підходить багатогранно: по-перше, пише не лише про мільярдерів Північної Америки, а й усього світу та зокрема пострадянських країн, по-друге, пише про жінок-плутократів, а також про дуже різних багатіїв: як «шукачів ренти», так і «творців вартості».
Серйозне, але й дуже важливе читання зокрема й для того, щоби спробувати уявити, яким буде світ за кілька років.
Узятися розгадувати секрети Європи
Якщо ви шукаєте подарунок людині, яка цікавиться науково-популярною подачею історії, раджу «Цивілізацію. Як Захід став успішним» Ніла Ферґюсона (також «Наш формат»).
Ніл Ферґюсон — британський історик, відомий своїми контраверсійними, а часом навіть дуже провокаційними поглядами.
Його книжка «Цивілізація» — про те, як Європі вдалося за 500 років стати лідером світу. Адже в 1500 році європейські держави керували близько 10 % світовими територіями і генерували тільки близько 40 % його багатства, їх населення не припиняло запеклі війни, на континенті панували небезпечні епідемії та голод, населення було малокультурним… Тимчасом як азійські держави процвітали, були більш заселеними й мали складніші суспільства. Уже в 1913 році, на піку процвітання європейської цивілізації, Захід контролював майже 60 % територій і генерував майже 80 % багатства. Як так сталося?
Автор упевнений, що вся справа в шести «вбивчих застосунках»: конкуренції, науці, власності, медицині, споживанні та праці. Він детально й захопливо розповідає про вплив кожного з них, виводячи таким чином свій «секрет успіху» західного світу. На початку книжки Ніл Ферґюсон зазначає, що вважає питання про те, як європейській цивілізації вдалося здійснити цей прорив за п'ять сторіч, одним із найцікавіших для істориків. А друге таке питання — чи почалася нині ера Сходу? Автор пропонує своє бачення, із яким можна довго сперечатися, але ж яка це буде цікава суперечка! Плюс цієї книжки ще й у тому, що вона — для широкої аудиторії читачів.
Зазирнути в темній бік людської душі. Обережно!
Другу, який цікавиться психологією, зокрема психологією особистості, варто подарувати «Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло» американського соціального психолога Філіпа Зімбардо (Yakaboo Publishing). Щоправда, дуже може бути, що статті на цю тему він або вона вже читали. Адже в книжці йдеться про один із найвідоміших психологічних експериментів у світі — Стенфордський, здійсненим Філіпом Зімбардо у 1971 році.
Тоді він запропонував на два тижні створити у Стенфордському університеті умови «в’язниці» й дослідити поведінку людей, яким буде надано ролі «в’язнів» та «охоронців». Зімбардо та його аспіранти шляхом тестів обрали 24 найздоровіших і психологічно стійких осіб із охочих (учасники отримували за участь в експерименті 15 доларів на день, чому заздрили навіть поліцейські). Результати приголомшили всіх — авторів експерименту, учасників, наукову спільноту й аудиторію, зацікавлену у психології.
Адже Зімбардо й колеги наочно — на відео — зафіксували, як у людях прокидається темна сторона. «Охоронці» продемонстрували нечувану агресію щодо «в’язнів», до тієї міри, що в останніх розвивався емоційний розлад. Уважається, що цей експеримент довів: ситуативний вплив на людину може бути сильнішим за риси її характеру та погляди. Словом, усе швидко вийшло з-під контролю. «В’язниця» в університеті проіснувала шість днів замість чотирнадцяти, а декого з учасників «звільнили» раніше.
І досі чимало науковців уважають, що Стенфордський експеримент був украй неетичним, а його результати не є репрезентативними. Однак про це направду унікальне дослідження дуже цікаво, хоча часом і моторошно, читати. Автор зізнається, що тільки через сорок років і завдяки своїм наступним дослідженням (які стосувалися геноциду в Руанді, тероризму, катувань американськими солдатами в’язнів іракської тюрми Абу-Грейв тощо) зміг підсумувати своє бачення того, що спонукає людину чинити зло. Останні декілька років Зімбардо вивчає й хороші прояви природи людини — причини здійснення нею героїчних вчинків, про які він також розповідає в цій книжці.
Ми нарешті перетнули «екватор» нашої «газети», де зазвичай з’являється рубрика «Суспільство», тож саме час гортати культурні сторінки й говорити про захопливі художні книжки.
Видати газету у фантастичному світі
А це книжка для тих ваших друзів, хто цінує хорошу сатиру. Українські книжкові блогери вже перевірили — читати «Правду» («Видавництво Старого Лева») Террі Пратчетта можна й треба не лише поціновувачам жанру фентезі! Хоча і їм ми радимо її дарувати «до колекції», адже цього варте як оформлення від творчої майстерні «Аґрафка», так і переклад Олександра Михельсона.
Я також тільки з цієї книжки розпочала знайомство з британським класиком-фентезистом, кавалером Ордену Британської імперії Террі Пратчеттом, який створив цикл «Дискосвіт» із понад сорока книжок.
Із перших сторінок читач уповні занурюється в сюжет, а сатира автора і влучні афоризми причаровують. За сюжетом книжки, гноми міста Анк-Морпорк раптом винайшли друкарський верстат, а вмілий автор листівок із чутками Вільям де Ворд швидко вирішив, що тепер можна створити справжню газету. Яку назвати, звісно ж, «Анк-Морпоркський Час».
На редактора першої у вигаданому світі газети чекають бурхливі пригоди, небезпечні журналістські розслідування, пошуки сенсаційних новин… Не писатиму тут спойлерів, краще все це пережити разом із Вільямом та його колегою Сахарисою. Сповнена гри слів і натяків на різноманітні явища в нашому світі, неймовірно майстерно написана, «Правда» не залишить байдужим нікого, а надто медійників, які на своїй шкурі знають усі ці «редакційні моменти». Це міцна і водночас добра сатира на інформаційне суспільство, в якому ми з вами живемо та яке щодня створюємо.
Текст такого типу дуже непросто перекласти. Але це зробив і, здається, дуже добре, український журналіст і постійний автор відеоблогів для «Детектора медіа» Олександр Михельсон. Видавництво зазначало, що він ще в 2010 році здійснив «фанатський» переклад роману «Правда».
Кому не вистачить одного роману Террі Пратчетта (схоже, що всім, хто його прочитає), вже не доведеться чекати на наступні: у «Видавництві Старого Лева» вийшли друком ще дві його книжки — «Колір магії» та «Право на чари», а в планах — інші численні твори.
Познайомитися з чарівною міс Джонс
Це ж видавництво потішило й перекладом знакового у своєму жанрі роману — «Щоденника Бріджит Джонс» Гелен Філдинг. Чим не шикарний подарунок для подруг, які працюють у лайфстайл чи модній журналістиці? Хоча, будьмо чесними, для всіх дівчат — незалежно від віку та професії. Кожна впізнає себе у котрійсь із думок Бріджит. Це вже напевно.
До слави «письменниці, яка вигадала Бріджит Джонс», Гелен Філдинг побудувала успішну кар’єру в журналістиці. Вона закінчила, на хвилинку, Оксфорд. У 1980-ті працювала на ВВС. Знімала документальні телефільми про Африку, зокрема про війну в Судані. Цей досвід допоміг їй написати свій перший сатиричний роман «Причина успіху». Філдинг дописувала в The Sunday Times та The Telegraph. А образ розгубленої білявки Бріджит Джонс віком 30+, яка любить випити й бідкається, що їй не щастить, Гелен Філдинг придумала в 1995-му. Їй запропонували писати колонку в газету The Independent про життя незаміжньої жінки в Лондоні (якою була вона сама) й так постав уже культовий персонаж. За рік вийшов роман «Щоденник Бріджит Джонс», а потім — увесь цей шалений міжнародний успіх, екранізація та ще три книжки про Бріджит (остання вийшла в 2016-му).
У першій книжці все починається з новорічних обіцянок головної героїні: схуднути, кинути курити, нарешті знайти хорошого хлопця. Куди все це заведе веселу, просту й товариську Бріджит? Вона й надалі матиме тих самих вірних друзів, однак проміняє роботу у видавництві на кар’єру на ТБ. Й муситиме обирати хлопця серед цілих двох красунчиків, а також рятувати шлюб батьків…
Звісно, це та книжка, яку «ковтаєш» за вечір (і він буде неймовірно приємний), над якою голосно смієшся й яка розчулює. Це іронічний погляд жінки на саму себе, на всі свої вади й чесноти, дуже точний і подекуди в’їдливий, але головне — щирий та врешті все ж таки оптимістичний.
Аудиторія неодноразово включала Гелен Філдинг, авторку «легкого жіночого романчику», яким дарма прийнято вважати «Щоденник Бріджит Джонс», у топ впливових діячів британської культури. А програма «Жіноча година» радіо ВВС у 2016 році визнала саму Бріджит однією з семи пані, що мали найбільший вплив на жіноцтво останніх десятиліть(до списку також увійшли Маргарет Тетчер, Жермен Грір та, наприклад, Бейонсе).
«Щоденник Бріджит Джонс» щойно з’явився на поличках книгарень — і дуже вчасно. Аби можна було встигнути його прочитати й потім укотре передивитися екранізацію із Рене Зелвегер, Коліном Фертом та Г’ю Грантом — одну з найкращих легких різдвяних романтичних комедій.
Гарного вам книжково-подарункового шопінгу, друзі!
Книжки люб’язно надані на огляд видавництвами «Наш формат», Yakaboo Publishing та «Видавництвом Старого Лева».
