…і не знущатися з читачів.
«От виросту — і буду писати про п’ятигодинні сесії міських рад», — так ніхто не думає, погодьтеся. Але саме так з багатьма і стається. Це зовсім не сумно та не означає, що журналістика створена, аби журналісти в ній розчаровувались. Але визнаймо — наша робота буває нудною. Проте тексти такими бути не мають.
Минулого року майже увесь вересень мою кімнату заливало звуками будильника. Дисплей показував 5 ранку, а під годинником висвічувалось лагідне «час писати репортажики». На початку минулої осені стартував офіційний передвиборчий процес, а моя рідна редакція вирішила, що нам потрібні матеріали принаймні з більшості конференцій політичних партій у Луцьку.
Такі заходи мають формальний характер, але є обов’язковими. А ще вони жахливо нудні, можуть розтягнутися на сім годин і взагалі здаються рудиментом виборчої системи. Вони й навчили мене, як писати про нудні речі, аби люди, які дочитують ці матеріали, не здавались самогубцями.
Не розумієте навіщо — вирішіть самі
Мінімалістичний офіс з білими стінами. Кілька столів, кілька банерів, кілька десятків людей в абсолютній тиші. Конференція луцького «Голосу» мала б початися годину тому, але всі досі чекають лідера осередку.
Я замислено втуплююсь у стелю. Чому я маю тут нудитися? Чому маю потім витискати із цієї тиші текст? Чому його, зрештою, потім хтось має читати?
Отож, крок перший — чесно розкажіть про те, чому вам нудно. Але спробуйте подивитись на ситуацію в цілому. Можливо, річ у тому, що подія, про яку ви пишете, є пережитком минулого. Або люди, що її організували, недостатньо компетентні чи відповідальні. Журналіст має звертати увагу не на те, що йому показують, а на те, що ховається за красивим упакуванням.
Це не означає, що ви маєте писати, що все погано. Але ви маєте бути об’єктивними. Наприклад, перша сесія Луцькради теж була нудною, але водночас дивною. Вона почалася з виступу хору і промов семи священнослужителів, за спинами яких недешеві світлодіодні екрани транслювали краєвиди Волині. Обійшлося дійство приблизно у 50 тисяч гривень.
Чи було це доречно? Чи такою має бути сесія міськради? Вочевидь, тут кожен має відповісти собі сам. Але якщо вам, як і мені, під час чиєїсь довжелезної промови колега з іншого видання шепоче: «Чому за це платять з наших кишень?», то чому б не озвучити це запитання і читачам? Одразу стає не так нудно, якщо вчасно розставити акценти.
Корисне для шиї і тексту — частіше роззирайтесь навкруги
Згодна, не всюди є недоречна помпезність, за яку можна зачепитися. Але тоді має бути щось інше. Що саме — залежить від контексту, та виділити можна три основні фактори, на які буде корисно відволіктись від основного дійства. Ви можете продовжити цей список. А я тим часом поясню детальніше на прикладі однієї з партій.
- Локація. Конференцію партії «За майбутнє» провели неподалік ринку, який за пів року до цього влада незаконно потрощила бульдозерами. Це активно підтримував їхній кандидат, який згодом і став мером. Такий факт не стане окремою новиною, але зробить цікавішим текст про захід.
- Люди. На цій же конференції кожен другий охоронець, просто як у фільмах, притискав до вуха навушник і грубим голосом проказував фрази на кшталт «шеф на місці», «об’єкт рухається до сцени» і таке інше. Такі події часто бувають ніякими. Але якщо є моменти, що змушують вас посміхатися (навіть іронічно) — діліться ними у тексті.
- Події «за периметром» заходу. Поки майбутні міські та обласні голови й нардепи з верхівки партії виголошували гучні промови про те, що тепер нарешті все зміниться, бо вони приведуть до влади нових людей, біля входу мітингували підприємці з того самого ринку, який за сприяння членів цієї партії потрощили за попередньої каденції. Важливо? Я гадаю, що так.
Мій текст — мій досвід — моя відповідальність
Журналістика має бути об’єктивною. Або ні. Це дискусійне питання. Але очевидно, що в журналістиці є місце для суб’єктивного досвіду. Адже саме він може зробити неповторним ваш текст про подію, яку беруться описувати й інші медійники.
У побаченому й пережитому вами теж є факти. І тут слід одразу згадати про те, як важливо відокремлювати їх від суджень. Найвеселішим на моїх нудних конференціях було псування стосунків з представниками деяких партій ще на етапі знайомства. Так сталося, до прикладу, з волинським осередком «Батьківщини».
На їхню конференцію я намагалася акредитуватись три дні. За цей час я встигла зателефонувати за всіма номерами організаторів, які вдалось знайти. Десь на п’ятнадцятому своїм розлюченим «у випадку відмови в акредитації я подам на вас до суду» я налякала ні в чому не винну жінку з Лисичанська, на яку натрапила через переплутану цифру.
А голова осередку партії, піднявши слухавку вперше і почувши, що я журналістка, попросив зателефонувати йому після восьмої. Але так і не відповів на жоден мій дзвінок. Навіть через кілька місяців.
Чи це було важливо для виборців тоді? Виявилося, що так. Після публікації репортажу про конференцію, в якому я описала свої «пригоди», мені почали активно писати й телефонувати люди, щоб розповісти про свої проблеми в комунікації з партією. Найдивніше те, що серед них були і її члени.
Можливо, мій текст вийшов суб’єктивнішим, ніж мав би. Можете самі оцінити й почитати його тут. Проте цей матеріал чітко показав — у цих людей є проблеми з прозорістю роботи. Відмова надавати інформацію журналісту — це відмова говорити з суспільством. До слова, на саму конференцію я потрапила. Просто на вході про акредитацію, яку назвали обов’язковою напередодні, вирішили не питати.
Любити текст
Про будь-яку подію можна розповісти цікаво. Але треба розуміти, для чого ви це робите, на що звертати увагу та не боятися говорити про власний досвід. Адже річ не в кількості слів у реченні, не в тому, чи буде у тексті натграф. Річ у тому, що саме ви хочете сказати.
Якщо ви любите свій текст ще до його створення — найімовірніше, насолодитися ним зможуть і читачі.
