Психіатр Семен Глузман написав для «Лівого берега» колонку під назвою «Смуга божевілля», у якій розмірковує про те, чи може ідеологія бути батьківщиною, про брак в Україні моральних авторитетів, про те, як з'являється еліта, і до чого тут телевізійні журналісти.
Понад сто років тому в статті «Знову смуга божевілля?» Петро Струве записав такі слова: "Будь-яка революція здійснює набагато менше, ніж вона обіцяє. Це можуть, це повинні знати люди з історичною і політичною освітою". Мудре, однак дуже холодну зауваження. Якщо визначати події в Україні останніх років революційними, зауваження Струве стосується і нас. Ми бачимо й інше, настільки ж очевидне: поступово зникають символи радянського часу, проте не найбільш ціннісні структури, не конструкції мишлення радянської пори. У цьому сенсі вакханалія руйнування пам'ятників і перейменувань цілком співвідносна з руйнуванням храмів черню, що піднялася на вседозволеності після 1917 року.
Чи може бути батьківщиною ідеологія? Досвід життя і смерті радянської імперії показав – не може. Незважаючи на постійну вимушену корекцію власної історії і жорстко прив'язаної до неї ідеології, СРСР розпався. Залишивши гнилий запах авторитаризму. Або прагнення до нього. Не вміючи модернізувати економічні процеси, старі радянські керівники сподівалися зберегти вмираючу імперію, збільшивши кількість офіцерів політичної поліції – КДБ. Але й вони, «озброєний загін Комуністичної партії», не могли врятувати прогнилу слабнучу владу. Короткий період спроб Горбачова протистояти логіці історії можна описати таким сексологічним формулюванням: імпотент може симулювати оргазм, але не здатний отримати його.
Ми, українці, переживаємо важкі часи. Смерть Любомира Гузара оголила глуху істину: в країні немає моральних авторитетів. Багато, дуже багато розумних, моральних людей... Однак цього недостатньо. Чи не тому звичні до цинізму телевізійні журналісти легко і нерозважливо пропонують нам за моральних і політичних мислителів Семена Семенченко, Ігоря Мосійчука, Іллю Ківу й інших «експертів», які раніше фігурували у кримінальних справах? Чи винні в цьому одні лише журналісти? Усе гірше, глибше. Еліту, справжню еліту неможливо цілеспрямовано виростити ні у вищій партійній школі часів КПРС, ні в політологічному відділенні українського університету. Еліта з'являється у відповідь на відповідний запит суспільства. Не держави. На жаль, тільки недорозвинене суспільство може терпляче слухати абсурдні прозріння Зоряна Шкіряка і схожих на нього балакучих «радників». Хочу процитувати саме тут російського філософа, похованого в Парижі: "Вульгарність приходить у захват і несамовитість, коли знаходить саму себе, обдаровану харизмою".
Дуже давно, задовго до всіх наших українських революційних подій, великий Френсіс Бекон сформулював: "Влада і держава лише придатки справедливості. Якби можна було втілювати справедливість якимось іншим шляхом, то в них не було б жоднох потреби". Наша держава, яка так і не зуміла стати стабільною і сильною, сьогодні явно хиріє. Влада, яка поглиблено, із захватом вдається до внутрішньокланових інтриг, викликає у пересічних громадян наростаюче презирство.
Наша влада – це ми самі. Поки ми не навчимося контролювати її, вона не зміниться. Ми багато чому все ще не навчилися. Слід пам'ятати: процес навчання в школі завжди обмежений часом. Так само, як і процес навчання в школі життя.
