Субота, 19 Вересня
Головна Медіапростір Самоідентифікація: як розібратися "Хто я?" і не втратити себе в епоху соцмереж

Самоідентифікація: як розібратися "Хто я?" і не втратити себе в епоху соцмереж

261

"Чорний лебідь здатен з'явитися в будь-який момент, ви не можете про нього знати".

Цю фразу із книги Насіма Талеба "Чорний лебідь" згадала практичний психолог Катерина Гольцберг, коли разом з "Українською правдою. Життя" взялася аналізувати тему самоідентифікації.

COVID-19, який змінив життя мільярдів людей – це саме отакий "чорний лебідь", він показав нам нові грані себе.

Деякі користувачі писали у соцмережах, що вони вважали себе екстравертами, а виявилося, що вони цілком вдалі інтроверти.

А інтроверти зазначали, що їм не вистачає спілкування.

То хто ж ми, ким себе вважаємо та як змінюємося?

Спробуємо розібратися.

Що таке самоідентифікація, яка вона буває

Дехто вважає, що з самоідентифікацією все просто: хто ти, звідки, і де могили твоїх предків. 

Насправді це поняття значно об’ємніше, це відповідь на питання про ставлення особистості до самої себе.

Хоча тема, наприклад, тема самоцінки – одна з найпопулярніших у психологічному середовищі, сутність відчуття себе особистістю не охоплена цілком жодною з існуючих теорій психоаналізу.

Не існує навіть чіткої класифікації рівнів самоідентифікації. Виділяють такі:

  • еволюційно-видовий ("я – людина"),
  • сімейно-клановий ("я – Сидоренко"),
  • національно-територіальний ("я – українець"),
  • соціально-професійний ("я – мама", "я – військовий"),
  • релігійно-ідеологічний ("я – атеїст"),
  • статевий ("я – жінка/чоловік/небінарна людина"),
  • духовний (особистий досвід).

Ці рівні визначаються, перетинаються та змінюються. Наприклад, за життя жінка може вийти заміж і перейти в іншу сімейно-кланову ідентифікацію, отримати і змінити професію або народити дитину і стати матір’ю.

Перший етап самоідентифікації у людей починається в три роки, коли малюк каже: "Я сам".

Другий – у підлітковому віці, коли дитина визначає свої межі, можливості та бажання, відокремлює їх від батьківських і стає окремою особистістю.

По завершенню пубертату людина змінюється в залежності від того, яких людей зустріла та які життєві "уроки" отримала.

"Дорослість – це вміння стати собою. Не копією когось – батьків чи якогось кумира, – а собою, якусь унікальність придбати, – пояснює Катерина Гольцберг.

Нам нині психологи вселили думку про те, що ми можемо у всьому звинуватити своїх батьків. Що ось вони нас такими поганими чи хорошими виховали, тому ми такі.

Частково це так, але завдання будь-якої дорослої людини знайти свою власну ідентичність.

Сепаруватися, бути окремим. Не тільки фізично переїхати від батьків та робити щось самостійно, але й, в певному сенсі, сепаруватися від їхніх поглядів, знайти власні".

При цьому психологиня уточнює, що варто піддавати критиці думки, які сповідували батьки, сперечатися з їхнім світоглядом та перестати розділяти його, але не засуджувати.

"Наші батьки жили таке життя, яке могли жити, – каже вона.

Ми часто їх лаємо, але не враховуємо ті умови, в яких вони жили: без того ж самого інтернету, без багатьох речей, які для нас зараз є нормою.

Говорити: "Ось, ви не так жили" – це взяти і перекреслити життя цілих поколінь.

Важливо прийняти, що було так, але ми можемо прокласти власну дорогу".

Від чого залежить самоідентифікація

Основи нашої ідентифікації закладаються у дитинстві – це морально-етичні цінності. У наймолодшому віці нам прививають порядність, чесність, вміння дружити, любити тощо.

Для того, щоб дитина їх гарно засвоїла, вона мусить мати гарний приклад; у батьків та вчителів не має бути подвійних стандартів та суперечностей.

"Найпростіший приклад, коли батько каже підлітку: "Не пали", але сам при цьому курить. Тобто він непослідовний, – уточнює психологиня.

Що постійно робить підліток? Він сперечається з батьками, перевіряє їх погляди на міцність".

Ідентифікація тісно пов'язана з соціальними нормами та стереотипами, що ось так добре, а так погано; так правильно, а так ні. Часто такі кліше та патерни поведінки і тому подібні речі передаються у спадок з дитинства у вигляді забобонів.

Показові приклади: "порядна жінка", "гарний господар", "справжній чоловік/жінка" тощо.

У даному випадку, пояснює психологиня, порядність застосовується як ярлик:

"Я не буду обманювати, давати/брати хабарі, погано вчиняти щодо інших людей" – це про порядність, а "порядна дружина повинна сидіти вдома і варити борщ" – це вже з розряду стереотипів".

При цьому Катерина Гольцберг уточнює, що якщо це дійсно вибір самої жінки, тобто її самоідентифікація, то суспільство має це толерувати.

"Насправді є величезна кількість жінок, які готові увійти в цей формат і вважати себе абсолютно щасливими. Ми не маємо їм нав'язувати, що потрібно працювати, будувати кар’єру, а не сидіти вдома", – зазначає експертка.

І додає, що зараз всі дуже багато говорять про толерантність, але ми толерантні до якихось дивних речей: "Наприклад, до насильства, і зокрема, над дітьми. Дітей бити у нас поки є нормою для майже 55% населення".

Цікаво, що жінок, які намагаються побудувати кар'єру, теж зазвичай засуджують. Це гарно пояснює Алісія Менендес у своїй книзі "Пастка симпатичності: як вирватися на свободу та досягти успіху таким, як ти є": "Замість того, щоб переосмислити лідерство, ми просимо жінок переосмислити себе...

Поки "лідерство" вважається синонімом традиційно чоловічих якостей, жінкам буде надзвичайно складно добитися того, щоб їх сприймали як лідерів, особливо у сферах, де домінують чоловіки.

Жінки будуть діяти так, як суспільство очікує від чоловіків, і вони будуть покарані за порушення гендерних очікувань".

На нашу самоідентифікацію активно впливають маркетологи. Нам продають думку, що потрібно бути унікальним, ігноруючи протиріччя, що далі йде нав'язування патернів "зроби отак і будеш успішним/красивим/щасливим". 

Як результат: нині є певний процент дівчат, які так прагнули краси та унікальності, і настільки змінили себе косметично, що їх важко відрізнити одна від одної. 

Ще один приклад: скоро людина без жодного татуювання на тілі буде унікальною.

Хибна самоідентифікація та як на це впливають соцмережі

"Дитину в сім’ї увесь час хвалять, кажуть, яка вона виняткова. Тато постійно програє малюку в шахи, щоб він не засмучувався.

А потім дитина приходить в колектив і не розуміє, чому навіть найслабший шахіст у нього виграє. 

Його, вибачте, тупо обманювали, давали помилкове "Я". А він його вже засвоїв", – наводить приклад Катерина Гольцберг.

Хибна самоідентифікація – це коли людина таке засвоєне "Я" – здаватися, а не бути – починає пред'являти світу та оточуючим, як реальне. Перестає спілкуватися з тими, хто каже правду і намагається жити в своєму коконі ілюзій, плекаючи нездоровий егоїзм та нарцисизм.

У підживлені хибної ідентифікації нині гарно "допомагають" соцмережі.

Наприклад, у цю пастку часто потрапляють блогери.

"У багатьох з них нині дуже жорстоке вигоряння, – розповідає експертка.

З чим це пов'язано? Контенту стало більше і щоб отримувати лайки треба продукувати новий і новий, все вигадливіший та цікавіший, тож у них починається марафон без закінчення терміну дії.

Люди в цій гонитві збиваються з істинного шляху. Навіть якщо це починалося як щось хороше, зрештою це може стати залежністю від оцього постійного схвалення.

Проблема в тому, як відрізнити помилкове "Я", де це бізнес, а де сама людина. Тобто якщо це бізнес, якщо ставитися до блогу відповідно, то чому б і ні, правда? Якщо до цього ставитися особистісно, то це прямий шлях до депресії".

Можуть втрачати самоідентифікацію і підписники таких блогерів, перебуваючи у марних спробах побудувати таке ж ідеальне життя.

"Потрібно розуміти, що це свого роду кіно. Воно зрежисоване, і така картинка не завжди правда, – пояснює психологиня.

Якщо це розуміти, то до цього можна спокійніше ставитися. Якщо ж прагнути це наслідувати, то в якийсь момент обов’язково будеш розчарованим".

Часто люди втрачають самоідентифікацію у спробах перемикатися між ролями, які їм нав’язані. Живуть "не своїм розумом", повторюючи долю своїх батьків, ніби проживаючи їхнє життя.

Яскравий приклад, коли ми вдаємо, що нам щось подобається, чи приховуємо частину свого життя від інших людей, рідних чи друзів. Це можуть бути стосунки, коли утаємничується наявність партнера чи приналежність до ЛГБТ, непрестижна робота, непопулярне хобі тощо.

"У випадку з батьками це часто подається, як "берегти їхню психіку від цих знань", – зазначає Катерина Гольцберг.

У довгій перспективі весь час одягати якісь маски, мімікрувати та грати кілька ролей стає дуже важко. Це шлях до депресивних розладів.

Важливо повідомити батькам, що у вас є якась така ідентичність, а вже їхнє завдання прийняти її чи ні. У другому випадку доведеться йти по життю без батьківської підтримки, але можна отримати підтримку інших однодумців".

У цьому контексті самоідентифікація тісно пов’язана з конформізмом, необхідністю долучитися до якоїсь групи, знайти "своїх" з якими класно, цікаво, весело тощо.

Пошук самоідентичності та її зміна

Задача людини – зрозуміти "чого хочу саме я".

Це непросто, часто ми ігноруємо власні бажання, здібності, вміння та навички, і піддаємося навіюванням оточення чи збігу обставин. Наприклад, обираємо таку професію, яку нам пропонують близькі або вступаємо до вишу, який поблизу нашого дому.

Інколи людині потрібно усвідомити, що змінити, наприклад, професію чи місце проживання – це абсолютно нормальна річ, що не варто порівнювати своє життя з чиїмось, плекати у собі "комплекс самозванця" і весь час озиратися на те, як там хтось жив.

Катерина Гольцберг порівнює втрату самоідентифікації з рухом потяга, який потрапив на неправильну колію і несеться, не маючи змоги звернути чи зупинитися.

"А зупинитися треба, щоб обміркувати і скоригувати своє життя, свій шлях, в залежності від тих обставин, які трапляються на ньому, – пояснює експертка.

Інколи потрібен ривок, струс, навіть трешняк чи трагедія якісь, щоб потяг став майже перпендикулярно і щоб виїхати до свого "Я".

Нас змінюють почуття – біль, відчуття провини, сорому, страх та інші. Наприклад, страх змін може, як допомагати, так і шкодити пошуку власної ідентичності.

Психологиня наголошує, що важливо звіряти цінності з оточенням, особливо на початку стосунків з потенційними роботодавцями, друзями чи партнерами.

У якості прикладу, Катерина Гольцберг наводить ситуацію, коли одружується пара, а згодом, коли у них підростає дитина, виявляється, що у них різні погляди на виховання.

"Чоловік вважає, що бити дітей – це нічого страшного, "мене били і я виріс людиною", а жінка переконана, що це абсолютно неправильно і неприродньо. На цьому ґрунті можуть виникати серйозні конфлікти і навіть розлучення, оскільки це принципова позиція", – пояснює психологиня, і додає:

"Твердження "ніколи" і "завжди" ставлять нас у жорсткі рамки, але є ситуації при яких ми всі можемо зробити певні вчинки. Добрі чи погані? Це вже інше питання. 

Але коли на кону буде стояти наше життя або життя і здоров'я наших дітей – все може статися. Ми змінимось під обставини. Тому говорити "Я ніколи так не роблю…", напевно, неправильно".

Ольга Ситнік, УП.Життя

ІМІ

Наживо

Ефір

  • 21:40 Поза графіком
  • 22:10 Концерт «Joe Cocker. Fire It Up»

Персони

"Щоб дійти до мети, треба перш за все йти". Оноре де Бальзак
Оксана Шкаврітко