Авторська колонка Станіслава Ясиневича, члена ГО «Нова еліта нації», директора Спілки операторів телекомунікацій Одеси та Одеської області. Матеріал присвячений прописаному у законопроєкті про медіа поняттю «мовлення громад».
Станіслав Ясиневич пропонує чіткіше прописати поняття «мовлення громад» у законопроєкті «Про медіа», не враховуючи медіа, засновані громадськими організаціями.
Наприкінці минулого року у Верховній Раді був зареєстрований проєкт закону «Про медіа» №2693. Законопроєкт спрямований на створення єдиної, упорядкованої та взаємоузгодженої системи правових норм, спрямованих на регулювання правовідносин у сфері медіа. Документ, поміж іншого, вперше вводить на законодавчий рівень поняття «мовлення громад».
Про це сказано у підпункті 2 частини 2 ст. 14 та розділу ІІІ у законопроєкті «Про медіа». У розділі ІІІ, частині 3 ст. 29 законопроєкту вказано, що мовлення громад може здійснюватися, зокрема, громадськими об’єднаннями, а також заснованими ними установами та релігійними організаціями за умови, якщо таке мовлення здійснюється без використання радіочастотного ресурсу, а також, комунальними некомерційними підприємствами, заснованими органами місцевого самоврядування, які мають право представляти інтереси територіальної громади, зокрема й об’єднаної.
Позитивним є те, що проєктом закону закріплюється поняття «мовлення громад», яке є «суспільним інтересом», інтересом територіальної спільноти і має відповідну направленість, яка вказана у частині 2 ст. 29 законопроєкту. Але, чи є усі три складові, вказані у частині 3 ст. 29 проєкту закону «мовленням громад», і чому важливо юридично і науково правильно представити у законодавстві поняття «мовлення громад»?
По-перше, не весь перелік, що зазначений у проєкті закону, є мовленням громад, що буде доведено нижче. По-друге, ототожнення на рівні закону «мовлення громад» і «мовлення громадських об’єднань та релігійних організацій» призведе до вихолощення та викривлення сенсу поняття «мовлення громад», і, наостанок, наповнення універсального медіасервісу (далі – УМС) буде не виправдано збільшеним. Це не на користь суб’єктам, які повинні забезпечувати доступ усіх користувачів до нього. Та навряд чи такий УМС буде виконувати функцію, яка на нього покладена.
Щоб відповісти на поставлене запитання, спочатку звернімося до закону «Про місцеве самоврядування в Україні» де законодавчо визначено, що територіальна громада ─ це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр. У законі «Про громадські об’єднання» вказано, що громадське об’єднання – це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів. Тобто, згідно із законодавством України, неможливо ототожнювати «мовлення громад» із «мовленням громадських об’єднань», ба більше з мовленням релігійних організацій. Також варто зазначити, що товари і послуги у медіасфері можуть бути надані кількома типами інститутів: ринками, де діють комерційні мовники; урядом або державою; неурядовими некомерційними організаціями (далі – ННО) та суспільним і громадським мовленням або мовленням громад.
Розглянемо сутність мовлення ННО та суспільного і громадського. Зазначимо, що ННО або NGO (англ. Non-governmental organization) ─ це європейський термін. В Україні ННО мають назви: громадські об’єднання, громадські організації, благодійні організації, релігійні організації тощо.
ННО працюють не для отримання прибутку, як комерційні організації, і не за урядовими директивами, а задля задоволення особистих мотивів ─ культурних, мистецьких, освітніх, релігійних або благодійних цілей.
Неурядові некомерційні організації загалом можна розглядати як відповідні установи, що забезпечують мовлення, оскільки вони не мають комерційного нахилу у наданні програм, як це відбувається на ринку. Вони не мають політичного (урядового) домінування у програмах, які забезпечені урядом. Однак, надання програм ННО вимагає високих внутрішніх мотивів, що є іншою формою панування або упередженості, тобто зміст, який є цінним для представників ННО, не є репрезентативним для усього суспільства в цілому.
У багатьох країнах ННО частково діють як комерційні мовники (мають фонди від реклами або продажу прав програм), що підтримуються урядом через створення економічних механізмів забезпечення діяльності. Це збільшує джерела доходу ННО і, відповідно, кількість програм, що можуть фінансуватися, але ННО стають залежними від комерційних впливів і політичних інтересів уряду. Отже, ці мовники не можуть розглядатися як відповідні постачальники публічних послуг, вони, скоріше, – суміш некомерційних мовників, приватних провайдерів і державних мовників.
Відповідно до предмета публікації розглянемо суспільне мовлення та громадське або мовлення громад. Виникнення моделі суспільного та громадського мовлення зумовлено недоліками інших моделей мовлення, зокрема й мовлення ННО.
Суспільне та громадське мовлення або мовлення громад має бути доступним кожному громадянину на всій території країни або громади. Це глибоко егалітарні та демократичні цілі для здійснення, що забезпечують усіх громадян рівними правами, незалежно від їх соціального статусу або доходу. Вони вимагають від суспільного та громадського мовлення або мовлення громад працювати задля усього населення і намагатися бути «використаними» якомога повніше. Доречно буде згадати книгу-керівництво «Модель закону про публічну службу мовлення», підготовлену директором Юридичного департаменту Європейської мовної спілки, доктором Вернером Румпхорстом. У цій публікації сказано: «суспільним є будь-яке мовлення, що має три умови: воно повинно слугувати інтересам суспільства, фінансуватись суспільством, контролюватись суспільством».
Суспільство – це все населення країни (або регіону, громади), яке повинно обслуговуватися конкретною мовною організацією.
Поняття «усе населення» має подвійне значення, а саме:
по-перше, суто у технічному сенсі воно означає, що кожне домашнє господарство у зоні обслуговування повинно мати можливість користуватися медіапрограмами; це те саме, що й концепція універсального обслуговування, яка притаманна іншим сферам обслуговування, орієнтованим на результат, такими як водо-, газо-, електропостачання, телефонний зв’язок і громадський транспорт тощо;
по-друге, воно охоплює усі групи і верстви суспільства незалежно від соціального статусу, віку, освіти та інтересів зокрема, але й усе суспільство загалом; населення у цьому сенсі має обслуговуватися програмами суспільного мовлення (хоча навряд чи можливо досягти того, щоб передачі подобалися всім).
З одного боку, суспільне мовлення призначене для всього суспільства, для всього населення, з іншого боку – воно не призначене ні для уряду, ні для парламенту, ні для президента, ні для будь-яких політичних партій, церков, будь-яких інших груп, що мають приватні інтереси, або для власників акцій. Воно повинно бути повністю незалежним, служити тільки інтересам населення, людей як громадян, а не як споживачів, наголошує Вернер Румпхорст.
Що до відмінностей понять «суспільне мовлення» та «громадське мовлення», що застосовуються у науковому дискурсі, або «мовлення громад», як це трактується проєктом закону, то Г. Красноступ доводить, що перш за все, слід зазначити відмінність, яку вбачають правники між суспільним і громадським мовленням. Поняття «суспільне мовлення» та «громадське мовлення» за своєю природою не є тотожними, зауважують юристи. Поняття «суспільне мовлення» має ознаки власності суспільства, тобто власності, яку раніше вважали за державну. А «громадське мовлення» має ознаки власності громади, тобто комунальної форми власності. Щодо дискурсу, який виникає при визначенні понять «громадське» або «суспільне» у наукових колах, зазначимо: громадське (громадянин) – це представлення прав та свобод; суспільне (загальний) – це забезпечення широкого, рівноправного доступу. Це дві риси одного явища, яке направлене на забезпечення широкого і рівноправного права доступу до неупередженої та об’єктивної інформації.
Питаннями функціонування сучасного суспільного та громадського мовлення або мовлення громад, ролі держави щодо створення та забезпечення його діяльності опікуються вітчизняні та закордонні фахівці. Так, О. Разуваєва доводить: «Є тільки один спосіб мати реально незалежне мас-медіа, один спосіб змусити його служити не приватним політичним інтересам, а всьому суспільству – це створити ЗМІ, власником якого стане все суспільство. Це визначить його концепцію, забезпечить матеріальну незалежність і дозволить журналістам працювати поза чиїмись політичними й ідеологічними настановами. (…) Громадське мовлення – технічно та економічно автономне мовлення, яке служить суспільним інтересам, обслуговує все населення країни (регіону, громади) на універсальній некомерційній основі».
Тому можна стверджувати, що мовлення неурядових некомерційних організацій не є тотожним мовленню громад. На відміну від мовлення громад − мовлення ННО відстоює інтереси членів цих організацій (об’єднань), а не всієї громади. Зміст програм є цінним для представників ННО та не є репрезентативним для громади загалом, фінансується та контролюється членами ННО, а не всією громадою. Тому фіксувати поняття «мовлення громад» у законодавстві України є, щонайменше, некоректним. Для мовлення ННО повинно бути розроблене окреме регулювання.
Висновки щодо пропозицій до законопроєкту
1. Розділ ІІІ законопроєкту «Про медіа» повинен бути присвячений лише мовленню громад. У преамбулі розділу потрібно зазначити, що мовлення громад − це лише мовлення територіальних громад. Воно служить інтересам громади, фінансується та контролюється нею.
Частину 2 ст. 29 потрібно викласти в наступній редакції: «Мовлення громад створюється у територіальних громадах сіл, селищ та міст, зокрема в об’єднаних територіальних громадах сіл, селищ та міст».
Частину 3 ст. 29 викласти в наступній редакції: «Мовлення громад здійснюється комунальними некомерційними підприємствами, заснованими органами місцевого самоврядування, які мають право представляти інтереси територіальних громад, міст, сіл, селищ та об’єднаних територіальних громад».
Підпункт 2 частини 2 ст. 29, підпункти 1 і 2 частини 3 ст. 29 та всі інші посилання у розділі ІІІ законопроєкту на мовлення ННО щодо мовлення громад потрібно видалити.
2.Мовлення ННО має право на існування, але для цього у проєкті закону «Про медіа» потрібно ввести четвертий особливий вид медіасервісу та викласти частину 2 ст. 14 у наступній редакції.
Особливими видами аудіовізуальних медіасервісів є:
- суспільні аудіовізуальні медіасервіси – аудіовізуальні медіасервіси, що надаються відповідно до закону «Про суспільні медіа України»;
- мовлення громад – аудіовізуальні медіасервіси, що надаються у порядку та у спосіб, що визначені розділом III цього закону;
- мовлення громадських об’єднань та релігійних організацій – аудіовізуальні медіасервіси, що надаються у порядку та у спосіб, що визначені законом;
- іномовлення – аудіовізуальні медіасервіси, що надаються поза межами України відповідно до закону «Про систему іномовлення України».
Також внести відповідні зміни у частину 5 ст. 14 проєкту закону «Про медіа», а порядок та спосіб ведення мовлення громадськими об’єднаннями та релігійними організаціями визначити в окремому розділі законопроєкту.
Фото: unsplash
