Коронавірус, конспірологія і довіра.
Журналістика вимірюється не лише кліками та рейтингами, а рівнем довіри. Українські та британські журналісти і соціологи об’єдналися в експериментальну «Лабораторію журналістики суспільного інтересу», щоб з’ясувати, як розповідати історії про коронавірус, аби вони спонукали людей до солідарності, а не сіяли паніку, бажання шукати ворогів та захоплюватися конспірологічними теоріями.
Шостий рік поспіль я займаюся журналістикою суспільного інтересу. Разом із колегами намагаємося з’ясувати, як розповідати складні історії про права людини, здоров’я, війну, нерівність у всіх її проявах так, щоб між людьми виникала дискусія, а не прірва. Часто, як і тисячі колег по всьому світу задаємо собі питання: «Що ми робимо не так? Чому наші історії так рідко впливають на рішення громад і влади? Чому наші суспільства дедалі більше поляризуються?». Для пошуку відповідей на ці запитання ми створили експериментальний проєкт «Лабораторія журналістики суспільного інтересу». Спільно з українськими і британськими журналістами та соціологами розпочати глибинні дослідження впливу журналістики на аудиторію. Для нас стали провідними питання «Яким історіям люди довіряють? Які журналістські матеріали викликають тривогу, а які — натхнення?».
Першим пілотним дослідженням була тема пандемії. Ми опиралися на просту гіпотезу: найбільшу довіру в українців і досі викликають волонтери, тож історії про взаємодопомогу мали би викликати найпозитивніші емоції. Лабораторія створила п’ять відео-історій про волонтерство в умовах карантину: як дизайнери шиють одяг для медиків, як київський готель безплатно поселив у себе лікарів і медсестер з області, як байкери добровільно допомагають швидкій допомоги, а волонтери — людям літнього віку. Їх показало на своїх платформах Суспільне. Соціологи з Лондонської школи економіки та Харківського інституту соціальних досліджень проаналізували реакцію аудиторії на ці історії, провівши глибинні інтерв’ю¹. А Lviv Media Forum перейшов до розробки редакційних стратегій, якими ними могли б вільно користуватися усі українські редакції.
Наша гіпотеза, з одного боку, цілком очевидна, була доведена. Але під час дослідження ми виявили багато інших аспектів: від безпрецедентної уваги до деталей, до конспірологічних настроїв. І доки карантин триває, а вірогідність нової кризи завжди залишається, хочу поділитися найціннішими для мене як для медійниці знахідками:
- Довіру легко підважити неуважністю до деталей: навіть трохи приспущена на обличчі захисна маска викликає негативні емоції аудиторії, тож варто слідкувати за деталями у кожному кадрі.
- Є певна недовіра до офіційної статистики («влада применшує/перебільшує загрозу»), зокрема, щодо забезпеченості лікарень. Водночас, історії про конкретні заклади, кадри з реальними приміщеннями для хворих, інтерв’ю з лікарями та медсестрами дають змогу пересвідчитися, чи ситуація під контролем і оцінити реальність загроз. Відтак, замість засилля статистики і загальних фраз – історії конкретних закладів, конкретних відділень, лікарів і пацієнтів можуть повертати почуття контролю над ситуацією.
- Волонтерська діяльність надихає — чимало респондентів готові долучитися до різноманітних ініціатив, втім, у регіонах бракує інформації, що саме можливо робити на місцях. Водночас, у висвітленні волонтерських ініціатив критичним є баланс. Надмірний акцент на внесок волонтерів у боротьбу з епідемією сприймається частиною респондентів як безпорадність держави та лякає. Тож ефективнішим редакційним підходом може бути інформація про співпрацю волонтерів і держави, якщо така має місце, інформація про те, як волонтери підтримують, а не замінюють собою державу. Якщо це матеріали про волонтерів, таку інформацію можна доповнювати статистикою.
- Усі опитані люди старшого віку, які отримують інформацію про коронавірус з інтернету, менш критично ставляться до онлайн-джерел. Тож треба робити продукти, які б допомагали старшому поколінню зрозуміти, яким джерелам інформації щодо пандемії варто довіряти
- Частину респондентів, які звикли покладатися на себе, конспірологічна інформація може надихати — це стосується твердження «епідемія вигадана і перебільшена». Тож запит на конспірологію не завжди пов’язаний зі схильністю до негативу, а часом і з пошуком позитиву.
Наведу ще один результат дослідження: у своїй оцінці карантинних заходів майже всі глядачі зійшлися на тому, що думка «звичайних людей» під час ухвалення важливих для країни рішень не береться до уваги. Тож замість висновку запропоную ще одну, дуже просту гіпотезу: брати до уваги думку «звичайних людей» для нас, журналістів, може означати тільки одне — показати їх, розповісти їхні історії, роздивитися за великими політичними рішеннями справжні людські життя. І саме суспільні мовники та незалежні ЗМІ можуть це зробити.
¹ Первинні дані збирали наприкінці квітня-початку травня 2020 року, під час проведення 30 глибинних напівструктурованих інтерв’ю (face-to-face та дистанційних). Респондентів обирали за територіальною ознакою (по 6 з населених пунктів Сходу, Заходу, Півдня, Півночі України, а також у м. Київ та Київської області) та за рівною представленістю чоловіків і жінок, молодого (до 35 років), середнього (36-59 років) та похилого віку (60 років і більше).
