Матеріал на цю тему опубліковано на сайті Інституту масової інформації.
Цей матеріал написала журналістка Суспільного Дарʼя Григоренко, яка вже не один рік працює з темою полонених і їхніх родин. За цей час вона створила кілька десятків матеріалів про людей, що пережили російський полон або чекають на повернення близьких. Даша здобула величезний досвід. Її поради ґрунтуються на реальних історіях і допоможуть журналістам краще підготуватися до емоційно складних інтерв’ю, зберігаючи баланс між емпатією, етикою та професійною відповідальністю.
Наше спілкування з родинами військовополонених розпочалося рік тому. Саме тоді в голові чітко сформувалося поняття повномасштабного вторгнення, а родичі тих, хто потрапив у полон, почали говорити. Спілкуватися з рідними бранців – процес не з легких. Тут журналіст виступає психологом, другом, емпатом та одночасно кореспондентом. У цій статті розповім про реальні історії реальних людей, у деяких згадках імена будуть змінені, бо ще не всі події закінчилися хепі-ендом. Досвід – найкращий вчитель. Тому розпочнемо з березня 2024-го.
4 березня, 2024 рік
Лате. Саме його я завжди замовляла в нашому офісному кафе, де працювала Настя. На її обличчі завжди була усмішка, але я дивилася не тільки на неї. У дівчини були гарні тату, настільки, що не відзначити це було б невіглаством. Тому за першої ж можливості, купуючи каву на арабіці, я помітила метеликів на її руці. Але головного тату видно не було, воно ховалося під одягом. “Серденько” – це було вибито на її шкірі.
Згодом я дізналася, що її хлопець – захисник Маріуполя. Максим та Настя вчилися в одному класі. Почали зустрічатися після випускного вальсу, а у 2021-му вона провела хлопця на строкову службу. Ця зустріч була останньою. Усе це дівчина розповідала мені на інтерв’ю, яке ми знімали 4 березня. А ще показала те саме тату з написом “серденько”. Його, казала, зробила на честь хлопця.
Тоді про ніякі правила спілкування з близькими полонених я і не думала. Говорила від чистого серця, намагалася показати не тільки “воєнну” частину життя хлопця, а й “цивільну”. Що Максим любить, як познайомилися. Далі – переходила на розмову про службу.
Дівчина була налаштована позитивно, але всі ми різні, тому готуйтеся до сліз, мовчання, а в деяких випадках і агресії. Будьте поруч, не завжди фізично, маю на увазі обійми та дотики (не всі люблять тактильність), а й морально. Повірте, фрази “Я поруч та готова вас вислухати”, “Ми зробимо все, що в наших силах, щоб прискорити його визволення”, “Надамо його історії розголосу”, “Історія, яку ми розповідаємо, може комусь допомогти” можуть підтримати краще обіймів. Обійми з цим також дають раду. Але! Перед цим завжди питаю: “Чи можна вас обійняти?”, знову ж таки повернемося до питання тактильності. Під час інтерв’ю підтримка важлива в будь-яких її виявах. Так само важливо розповісти про людину. Від іншої героїні мого матеріалу, чий брат у полоні, під час спілкування почула таку фразу: “Як добре, що ви запитали про нього в цивільному житті. Бо життя до війни теж було. А розповідати про бранця як про людину, а не тільки військового – важливо, бо це дає розуміння, що зараз він поряд”.
https://imi.org.ua/upload/media/2024/10/07/6703f5299af6b-1-suspilne.MP4
Фрагмент сюжету Дарʼї Григоренко про Настю та Максима на Першому каналі Суспільного
Важливі аспекти під час спілкування
- Покажіть людину. Розпитайте, чим військовополонений / військовополонена займалися в цивільному житті. Як проводили час із родиною. А вже потім переходьте на військову діяльність. У пар часто питаю про історію знайомства, у рідних – про кумедні ситуації з дитинства, а в друзів – про спогади. Це важливо! Важливо показати людину в житті та динаміці.
- Не менш важливо – підтримувати. Будьте поряд. Без різниці, в якому агрегатному стані, але будьте. Словами, нехай і досить банальними, рухами, поглядом, усмішкою. Але готуйтеся до різних реакцій. Під час розмови уточнюю, що людина може не відповідати на болючі питання. Якщо ж такий момент стається під час спілкування – переводжу тему в позитив. Питаю про приємні спогади.
- Дайте час. Якщо бачите, що під час спілкування людині важко. Той самий “ком у горлі”, запропонуйте води, заспокійливе, зробіть перерву. Інший випадок – панічна атака. На моєму досвіді такого не було. Але про всяк випадок варто прочитати кілька порад психологів про практики дихання.
- Як кажуть зараз, глядачі хочуть “хліба та видовищ”, їм потрібна емоція. З такими умовами може звернутись і редактор. Завдання “вивести на сльози” – провал. Навіщо травмувати людину ще більше заради сенсації? Хіба успіх не в щирості? На мою думку, саме в ній. На такі прохання я не погоджуюсь і вам не раджу. Бо цікаво дивитися на справжнє. Справжність завжди буде в моді. Краще виведіть людину не на сльози, а на усмішку.
Пам’ятайте про емоції!
Згадую розмову з іще однією героїнею. Вона казала, що без сліз згадувати про полоненого брата змогла нещодавно. Для цього знадобилися з десяток сесій із психологом та фура заспокійливих. Сльози – адекватна реакція на стрес. Коли людина під час інтерв’ю плаче – дайте час заспокоїтись, а за пару хвилин покажіть, що ви поряд.
Ваші сльози – теж цілком адекватна реакція. Але я намагаюся не плакати. Бо під час болючого спілкування родичам потрібна підтримка, усмішка з надією.
Корисним аспектом є і вміння слухати. Запам’ятовуйте деталі, так матеріал стане цікавішим. Пропустіть історію крізь себе. Якщо зараз хтось про себе подумає: “Журналіст повинен мати холодний розум”, знайте, засуджувати не буду, але кину у ваш бік пару помідорів. На мою думку, проживати історію героя матеріалу потрібно, можна спробувати зрозуміти, що відчувають рідні та відсіяти незручні запитання. Наприклад, поставте себе на місце людини. Питання на кшталт “Скільки росіян ви вбили?”, “А багато бачили трупів?” були б для вас дивними, правда ж? Отже, ставити їх герою/ні вашого контенту теж не варто.
Те, що ви створюєте, може спричиняти різні емоції. Матеріал, який вийде, може не розповідати про жахіття російського полону, а надихати, викликати емоції, бо людина говоритиме про любов і надію. Проте може бути й навпаки. Вирішувати вам!
https://imi.org.ua/upload/media/2024/10/07/6703f5299af6b-1-suspilne.MP4
Фрагмент сюжету Дарʼї Григоренко про Настю та Максима на Першому каналі Суспільного
Історія, яка змусила серце стискатися від болю
Спілкування з дівчиною, яка чекає брата з полону. Все починалося так: “Вибачте, що пізно. Мене розриває від болю та злості”. Юля написала мені о 10-й вечора. Слідом за текстовим повідомленням – голосове. За 12 секунд вона сказала найголовніше: що робити не знає, але про це повинен дізнатися весь світ.
“Друкує…” – побачила я після двох попередніх повідомлень із двома синіми галочками. На них ще не відповіла і навіть не здогадувалася, що ж буде в третьому.
Посилання. На тому відео була розмова двох раніше невідомих мені людей. В описі побачила, що дискутує правозахисниця та чоловік. Відео опублікували на одному з ютуб-каналів. На шостій хвилині говорили про нього – хлопця, який захищав Маріуполь. Дмитро з позивним Моноліт отримав поранення і потрапив у полон до росіян. У російському СІЗО військовослужбовець уже два роки. Його прізвище в списках на обмін Росія заморозила. “Але воїн отримав “гуманітарку”! По кілька шоколадних цукерок на брата (людину)”, – цитувала лист із колонії жінка. А ще, аби дати нашим хлопцям термін, росіяни в прямому сенсі “вибили” з них свідчення. Робили це шокерами, битами, тортурами на кшталт велосипеда (ноги полоненого обливають бензином та підпалюють), зламаних ребер, вибитих зубів та зруйнованих мрій.
Перша реакція на таке – ступор, а за кілька хвилин – сльози. Бо знати, що близька людина страждає, а допомогти їй не у твоїх силах, – важко, навіть не можу описати наскільки.
Тут скажу про важливий пункт.
Вчіться розмовляти. Під час створення матеріалу це надзвичайно важливо. Не різко, а з делікатністю та обережністю запитайте в родичів полоненого, чи готові вони говорити, чи можуть надати фото близького. У сюжетах обличчя людини закриваю, оскільки росіяни дивляться НАШІ новини й відкрите лице на фото може послугувати причиною сповільнення процесу обміну. Але за згоди родини можна цього не робити.
Дайте зрозуміти родині, що ваша мета – допомогти. Розповісти про героїв насамперед як про особистість. Про його / її життя, спілкування, досягнення, улюблені місця з родиною. Про сина, який пішов у перший клас та на уроці фломастерами намалював тата з усмішкою. А по-друге, як про героя, який віддав своє здоров’я, сили та життя за нашу свободу, можливість пити каву зранку та ходити вулицями рідного міста.
Насправді, коли людина повернеться, невідомо. Як росіяни розставляють пріоритети на обмін наших захисників та захисниць, теж. А про те, скільки часу це займе, навіть і говорити не варто. Робимо акцент на пам’яті, хоча б цифровій. Маю надію, що сюжет, статтю про військову / військового родина передивлятиметься та пишатиметься ним / нею. Знатиме, що вчинок рідного не байдужий суспільству. “Якщо те, що ти робиш, викликало емоцію хоча б в однієї людини, знай, що ти робиш це не дарма”, – почула цю фразу давно, але розумію, що вона працює.
Не намагайтеся відкрити шпарину особистого життя людини. Питання “А навіщо ваша рідна людина пішла на війну?”, “Про які жахи на фронті він / вона розповідав/ла?” недоречні. Краще: “Що ви відчували в той момент?”, “Згадайте той день, коли крайній раз розмовляли з ним / нею”.
Запам’ятайте, довіра коштує дорого, а якщо людина розповіла вам свою історію – вмійте її зберегти та донести.
Наприкінці розмови з родинами та близькими військовополонених роблю таку практику: “Він / вона вас чує, передайте та кажіть все, що вважаєте за потрібне”. І знаєте, це дає надію. І ні, зовсім не хибну. Знаю, що в деяких колоніях та СІЗО наші хлопці інколи бачать та чують новини. І можливо, завдяки долі отримають це послання від рідних.
Посилання на відео:
https://imi.org.ua/upload/media/2024/10/07/6703e2098a673-img-2064.MOV
Відео першої зустрічі Анастасії і Максима після полону. З особистого архіву Анастасії Шевченко
Людина, яка пережила російський полон
Пам’ятаю, як спілкувалася з чоловіком, який вийшов з полону. Інтерв’ю він давав онлайн, з госпіталю. До нього я вийшла з усмішкою. Не думаю, що людині, яка пережила тортури росіян, буде приємно бачити жаль та сльози. Протягом розмови підбадьорювала його, зазначала, що воїн має надзвичайну силу та почуття гумору. Не бігти за сенсацією – це про те, щоб бути собою під час спілкування, а не журналістом, який першочергово напише матеріал із кричущим заголовком.
Людина, яка пережила російський полон, насамперед людина, а не сенсація. Важливо розуміти, що не всі готові спілкуватися. Комусь згадати про це важко, а хтось може розповісти все. Треба дати час. Але спочатку, повторюся, поговоріть, зрозумійте, як спікер налаштований, якщо не готовий – дайте час і розуміння, що будете раді його дзвінку. Якщо на прохання про інтерв’ю отримали позитивну відповідь, починайте готувати питання.
Військові та цивільні, вийшовши з полону, мають травматичний досвід, як і всі живі істоти, що стикались із ситуаціями, де порушують їхні права та ріжуть навпіл особисті кордони.
Чесно кажучи, питання не готую. Цікавлюся тим, що б сама хотіла почути. Але визначила певні табу: “А скільки росіян ви вбили?”, “А чи бачили ви трупи?” – їх відкидаю одразу. Якби таке спитали у вас, чи прозвучала б адекватна відповідь? Подумки спробуйте опинитися на місці героя інтерв’ю. Якщо неприємно було б вам, то схоже відчує і людина. Будьте обережні з тим, що кажете.
Влучно буде запитати про спогади, наприклад “Згадайте день, коли потрапили в полон”, “Як росіяни ставляться до українців у полоні, які застосовують тортури?”. Оскільки хочу розповісти про звірства окупантів повною мірою, уточнюю, які саме тортури вони застосовують до наших військових, щоб мати змогу зафіксувати воєнні злочини та порушення прав людини.
Розповім про ті, про які вже вдалося висвітлити в матеріалах.
Коли український військовополонений потрапляє до колонії, перше, що на нього чекає, – “прийомка”. Російські військові стоять у шаховому порядку. Українці йдуть або починають бігти між ними, а ті – б’ють: ногами, руками та всім, що знайдуть. Активну участь у тортурах беруть не тільки наглядачі колоній із шокером, палками, ланцюгами, а й тварини. Голодних собак спускають з ланцюга. Далі можна тільки уявити, що вони роблять з військовополоненими.
Про все це розповідаю для того, аби ще раз наголосити, що після російського полону українські військові мають травматичний досвід. Аби повернутися в цивільне життя, потрібно працювати з психологом не кілька годин, днів, а тижнями, місяцями й навіть роками. Але цим психологом, як і в розмові з родинами військовополонених, якоюсь мірою можете виступити й ви.
На питання “Як?” уже маю відповідь – підбадьорити. Наприклад, я питаю в героя, чого найбільше він / вона хотів/ла з’їсти в полоні або під час окупації. Зазвичай це викликає усмішку і розуміння того, що жах закінчився. Бо свою потребу людина задовольнила.
Наостанок питаю про приємні спогади, повернення додому. Тут знову повертаюся до емоцій: “Що відчули, коли зрозуміли, що повернулися в Україну?”, “Згадайте день, коли зустрілися з родиною / рідними”. А ще запитую про плани на майбутнє та мрії. Звісно, не всі знають, що сказати на це питання. Але надію на майбутнє та реабілітацію ніхто не скасовував. Запам’ятайте правило “двох П” – позитивний позитив. Починаємо позитивом (перша “П”) та закінчуємо позитивом (друга “П”). Після спілкування не залишайте людину з відкритою раною на серці. Ви поставите жорсткі запитання і підете, а боляче буде довго їй.
Фінал!
Фінальним етапом є публікація матеріалу. Момент, коли ми випускаємо його у великий цифровий світ. Важливо усвідомлювати, що будь-яка інформація, яка прозвучить там, може вплинути на військовополоненого або його обмін. Людина, з якою ви спілкуєтесь, може бути емоційною, переживати й сказати зайву інформацію. Те, що може вповільнити обмін близької людини. Перед публікацією контенту уточнюю моменти в спікера, надсилаю текст. Роблю це заради безпеки, безпеки людини, яку не знаю, але про яку має дізнатися весь світ.
Не забувайте, що всі ми живі люди, всі маємо реакцію та емоції. Швидку чи повільну, негативні чи позитивні, залежить від життєвого досвіду. Навчіться чекати, розуміти та підтримувати. Тоді успіхи чекатимуть не тільки в роботі, а й в особистому житті.
P. S. Хепі-енд, про який я казала на початку свого матеріалу. В одній історії, яку я розповіла, він відбувся. В День Незалежності України, 24 серпня 2024 року, Настя, та сама Настя, яка готує найсмачніше лате, написала мені: “Пам’ятаєш сюжет?”
Далі можна було і не продовжувати. Я зрозуміла, що в обміні, який пройшов того ж дня, був Максим. Досі переглядаю список НАШИХ хлопців, 115 військових, які приїхали додому. Вчора дівчина надіслала мені відео їхньої зустрічі через два роки. Мрія збулася, лише одна, але початок покладено. Якщо є можливість розповісти про родича, близьку людину, яка в полоні, в медіа – розповідайте. Нагадуйте, що ваше “серденько” в полоні. Ми, журналісти, допоможемо в цьому.
У сюжету про історію кохання Насті та Максима буде продовження. Матеріал про зустріч та тортури окупантів. Тут важливо не порушувати кордони й не забувати про те, що в кожного з нас є емоції!
Попри позитивні зрушення в справах обміну українських військовополонених тисячі українців досі чекають обміну. Дар'я й нині продовжує стежити за долями героїв своїх сюжетів та розповідає нові й нові історії військовополонених у матеріалах “Суспільне Новини” на Першому каналі Суспільного Мовлення.
Дарʼя Григоренко, журналістка Суспільного, для ІМІ
