«Журналістики толерантності» — це не жанр.
Так, герої журналістських матеріалів, що розповідають, скажімо, про досвід ЛГБТ в армії, або сексизм на державній службі, або про «табуйовані» захворювання, наприклад, ВІЛ чи інвалідність — усе це є відносно новим.
Складно було собі уявити подібні матеріали в українських медіа 7-10-15 років тому. Але йдеться не лише про героїв публікацій під інформпривід. Відкрийте головну сторінку вашого сайту. Скільки ви бачите там зображень чи публікацій з чоловіками як головними героями? А з жінками? Як часто у ваших матеріалах з’являються історії людей з інвалідністю? А скільки журналістів з інвалідністю працює у ваших ньюзрумах? Як виглядає картина дня вашого видання — наскільки вона різноманітна, інклюзивна?
Журналістика толерантності — це підхід, або радше принцип, який тримається на трьох китах:
- верховенство права
- професійність
- повага до людського життя — іншими словами, гуманізм.
Так, українські закони не досконалі, але Конституція України, зокрема, її 2-й розділ передбачає низку речей, які цілком можуть стати редакційним компасом:
– Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.
– Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.
– Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
– Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.
– Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
– Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
– Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
На жаль, поняття «толерантності», «дискримінації», «прав людини» активно політизуються, їм дедалі частіше надають ідеологічного забарвлення. Окремі консервативні політики називають «права людини» ідеологією, а боротьбу за них — пропагандою. Відтак ці поняття стають інструментом ідеологічної боротьби партій, організацій, рухів чи окремих політиків. Журналістам, які працюють з темами соціальної, гендерної чи економічної нерівності, закидають «лівацтво», а подекуди навіть борються з ними як з ідеологічними противниками. Нерідко, у силовий спосіб. Тим, хто цікавиться темами дискримінації та прав людини варто про це пам’ятати і бути готовими. Ваші редакційні принципи мають бути зрозумілими будь-яким політичним таборам, але насамперед, вашій аудиторії. Відтак, якщо вам закидають заангажованість у верховенстві права, професійності та повазі до людської гідності — вітаю, ви на правильному шляху.
Поняття балансу
Усі вище перераховані статті Конституції не означають, що у ваших журналістських матеріалах рівне право голосу мають абсолютно всі. Поняття балансу у журналістиці передбачає позиції «іншого боку». Якщо у ваших матеріалах йдеться про проблему або конфлікт, у якого є два боки або два погляди на вирішення — тут усе зрозуміло. Але як бути з більш складними матеріями? Що і навіщо потребує «іншого боку»? Скажімо, чи балансуємо ми наукові думки антинауковими? Адже дійсно у світі є ті, хто вважає, що Земля пласка, вакцини — згубні для людства, а коронавірус поширюється там, де є вишки 5G. І таких людей немало. А як щодо думки тих, хто вважає, що окремі групи людей не повинні реалізовувати свої конституційні права — висловлювати позицію, збиратися на мітинги? Або ще радикальніше: як щодо думки тих, хто вважає, що окремі групи людей за певними ознаками, не мають рівних прав — на місце проживання, освіту, самореалізацію, а іноді й на життя? Дуже часто саме епізоди перешкоджання реалізації конституційних прав однієї групи людей іншою, насильство, найбільше захоплює увагу медіа і монополізує ефірний час: дуже часто з ЛГБТ прайдів ми бачимо «яскраве» шоу сутичок між людьми «різних таборів» або сутички з поліцією. І сама подія та її учасники, які вийшли заявити про дискримінацію і свої проблеми, виступає лише тлом, прохідним матеріалом для картинки, яку створюють нападники.
Але хто є дійсно сторонами конфліктного погляду на права ЛГБТ і кого варто кликати до розмови про це? Переважна більшість тих, хто не підтримує ані прайдів, ані одностатеві шлюби, не нападає на мітинги, не зриває кінопокази про життя ЛГБТ. Але ці люди безумовно мають право на висловлення своєї думки та участь у дискусії. Чи часто ви бачите саме такий опонуючий погляд у своїх матеріалах? Чи все-таки ефірний час отримують саме радикальні сили або безпосередні нападники?
Мова ворожнечі, дискримінація та сексизм
Одним з ключових понять у темах, які стосуються прав людини та дискримінації є поняття мови ворожнечі (з англ hate speech — мова ненависті). Це агресивні висловлювання, які принижують або закликають до насильства проти окремих груп людей, за певною ознакою. До мови ворожнечі відносять антисемітські, сексистські, ксенофобські, расистські висловлювання і навіть виправдання актів насильства у минулому. Важливо пам’ятати, що такі висловлювання у першу чергу дегуманізують цілі групи людей, які стають лише фігурами — без імені, біографії, родини, професії, друзів, без будь-якої людської подоби. Саме тому мова ворожнечі завжди призводить до дискримінації та насильства: адже якщо перед вами не людина, то і бити її не так вже і важко.
Медіа часто ретранслюють мову ворожнечі: цитують без будь-яких зауважень, контексту чи пояснення вислови політиків, активістів, діячів, а можуть і самі нею послуговуватися, навіть не усвідомлюючи цього. Саме завдяки медіа мова ворожнечі стає елементом картини чийогось світу, нормою. Відтак медіа несуть відповідальність за те, до чого така картина світу може призвести.
Навесні 2018-го року у Києві представники право-радикальних рухів розігнали ромський табір. А за кілька місяців у Львові під час нападу на місцевий табір зарізали 23-річного ромського хлопця. Його звали Давид Поп. Між двома цими історіями є прямий зв’язок — обидва злочини є злочинами на ґрунті ненависті. Адже Давида Попа вбили не за те, що він Давид Поп, а за те, що ром. Утім така кваліфікація дуже рідко зустрічається у медіа, а ще рідше — у судах. Правоохоронні органи оминають кваліфікації «злочин на ґрунті ненависті». Мовляв, це надто складно довести. Більшість таких злочинів і у медіа, і у судах кваліфікуються як «хуліганські». Хоча нескладно, розібравши риторику нападників, здогадатися про справжні причини «зачисток».
Згідно дослідження Інституту масової інформації за 2019-й рік, понад 60% усіх матеріалів з дискримінаційними меседжами в українських ЗМІ були сексистськими. Це означає лише те, що тема сексизму, об’єктивації жінок, а також фемінітивів і досі лишається такою, що викликає найбільшу кількість емоцій, сарказму чи жартів у кращому випадку, у гіршому — агресивного несприйняття.
Кожна редакція вирішує це питання по-своєму, але дедалі більшій кількості журналістів доводиться займати позицію. Мова формує світогляд, вона живе і змінюється разом з правилами життя. Якщо 100 років не було депутаток, бо в жінок не було доступу до більшості публічних кар’єр, це не означає, що сьогодні, коли цей доступ є, для них не має бути слів.
Саме жінки, не чоловіки, які б посади не обіймали, стають предметом прискіпливої уваги до зовнішності: так у заголовках чи телевізійних новинах з’являються матеріали про «стрункі фігури», вбрання, «нові зачіски» або «втомлений вигляд».
Такий фокус є сексистським. Для того аби перевірити, чи є певні заголовки чи формулювання дискримінаційними, зазвичай використовують простий метод дзеркала: підставте у заголовок чоловіків. Як часто ви зустрінете матеріал із заголовком «Звабливий шатен став новим речником голови ОДА»? А от «Зваблива шатенка стала новою речницею голови ОДА» — цілком справжній заголовок одного з рівненських ЗМІ.
Насправді це саме правило можна застосовувати і до інших заголовків. Як часто ви зустрінете таке: «У центрі Львова українці грабують перехожих»? Або: «У Житомирській області двоє жителів Житомира викрали авто»? Це дзеркало від: «У центрі Львова цигани грабують перехожих», «У Житомирській області двоє жителів Донецька викрали авто». І попри те, що фактологічно вони можуть відповідати дійсності, це не означає, що ця інформація має бути подана у такій формі, у заголовку чи ліді новини. Адже у подібних заголовках йдеться не про конкретних злочинців чи підозрюваних у злочинах, а про цілі групи людей.
