Після запровадження в Україні воєнного стану ІМІ вже неодноразово фіксував відстрочення в задоволенні запитів на інформацію до закінчення такого стану. А деякі засідання місцевих рад проводяться в закритому режимі й без анонсування для громадськості та журналістів. Спробуємо розібратися, наскільки обґрунтовані підстави для такої поведінки розпорядників, як з формального погляду, так і по суті.
Спершу прояснимо ситуацію щодо відстрочень. Частина 6 статті 22 Закону України “Про доступ до публічної інформації” передбачає: “Відстрочка в задоволенні запиту на інформацію допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені цим Законом строки в разі настання обставин непереборної сили”. В українській правовій доктрині до обставин непереборної сили звичайно зараховують також і воєнні дії. Але чи досить формального закріплення воєнного стану для відстрочення в задоволенні запиту аж до кінця дії згаданого стану?
Варто звернути увагу, що ця норма закону дає досить широкі межі розсуду розпорядникові. Але обставини непереборної сили мають зумовлювати об’єктивну неможливість надати відповідь на запит вчасно – для застосування ч. 6 ст. 22 самого лише введення воєнного стану не досить. Зустрічаються випадки, коли митниця на західному кордоні України відстрочує надання відповіді на запит з огляду на запровадження воєнного стану. Частина працівників державного органу дійсно може бути мобілізованою до ЗСУ або переведена до інших регіонів, але в запитувачів закрадається підозра, чи не зловживає розпорядник нормою про відстрочення відповіді, щоб просто позбутися роботи з інформаційними запитами. Перевірити об’єктивну неспроможність розпорядника надати відповідь вчасно може або вищий за ієрархією щодо нього орган, або уповноважений Верховної Ради з прав людини. Також можна звертатися й до адміністративного суду, але потрібно розуміти, що це довгий шлях і бажано мати докази того, що військові дії не перешкоджають відповідному розпоряднику надати вчасну відповідь на запит.
Тепер щодо доступу до засідань місцевих рад. Можливість усім відвідувати засідання органів місцевого самоврядування теж вважається одним з інструментів доступу до інформації (п. 4 ст. 3 того ж закону як одну з гарантій доступу до інформації передбачає доступ “до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством”). Ця норма не дуже чітка й дає місцевим радам досить багато можливостей проводити сесії в закритому режимі. Подібне формулювання міститься і в ч. 17 ст. 46 Закону “Про місцеве самоврядування”. Проте для проведення засідання в закритому режимі має бути окреме рішення, в якому чітко зазначається саме про закритий режим. Також навіть після проведення закритого засідання ради має бути оприлюднено його протокол – та ж норма закону зобов’язує: “Протоколи сесії ради є відкритими та оприлюднюються і надаються на запит відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації”. Для запобігання розголошенню в тексті протоколу інформації з обмеженим доступом можна застосовувати ч. 8 ст. 6 закону про доступ (це колишня ч. 7): “Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений”. Простіше кажучи, протокол оприлюднюється з купюрами.
Щодо процедур проведення закритих засідань сесій місцевих рад, то такі мають бути розписані в регламентах або аналогічних за змістом документах самої ради. Бажано в закритому режимі проводити не всю сесію, а розгляд конкретних питань, у процесі якого озвучується інформація з обмеженим доступом. І, як уже зазначалося, має бути ухвалене попередньо окреме рішення про проведення розгляду в закритому режимі з поясненням, якого саме виду інформація з обмеженим доступом озвучуватиметься на засіданні. Це збільшить прозорість роботи ради й зменшить можливості для зловживання режимом закритого розгляду.
Розпорядникам інформації не варто розраховувати, що “війна спише” їхні порушення в процедурі доступу до документів чи засідань, навіть якщо війна виявиться довготривалою. Адже в такий складний час ерозія суспільної довіри до українських суб’єктів владних повноважень може дуже дорого коштувати нашій країні.
