Минулого тижня завершився, щойно розпочавшись, «Молодість. Пролог – 47» – своєрідний анонс майбутнього кінофесту, який перенесено на весну. У національному конкурсі короткого метра переміг Павло Остріков.
Режисера фільму «Випуск'97» – трагікомічної короткометражки про самотність, нагородили «Золотим скіфським оленем» і грошовим призом 50 тис. грн. «Телекритика» поговорила з молодим постановником про новий фільм і передає привіт продюсеру «Випуска'97» Юрію Мінзянову.
Вітаю! Це вже третя премія, після фестивалю в Локарно і Одеського МКФ. Коли ви працювали над «Випуском’97», у вас було розуміння того, що робите фільм, який «вистрілить»?
Завжди хочеться зробити фільм, який і глядачам сподобається, і для мене буде новою висотою, проте в цьому проекті було дуже багато сумнівів. По-перше, це мій перший фільм у жанрі трагікомедії, де я органічно спробував показати драму і комедію. Це був виклик, який я сам собі поставив, тому що хотілося побути на чужій території. По-друге, ще на етапі сценарію я ділився з друзями історією, але багатьом категорично не подобалася кінцівка. І я їх розумів, адже це такий злам жанру, який ти або приймаєш, або ні. Але я радий, що ми нічого не змінювали і вирішили зняти оригінальну версію сценарію. Зараз я навіть не уявляю іншого закінчення цієї історії.
Постер «Сяйва» Стенлі Кубрика на стіні – чудова подача, та чи не занадто вишуканий вибір для вашого героя, дивакуватого телемайстра з глибинки?
Напевно, це трохи нереалістично, однак у своє виправдання скажу, що він з'являється в той момент, коли герой і сам втрачає зв'язок із реальністю. Я подумав, що це чудовий шанс показати одним кадром внутрішній стан героя, плюс – зробити оммаж одному з найкращих режисерів ХХ століття. До речі, мало хто помічає, що біля робочого столу телемайстра висить плакат фільму «Робокоп».
«Герой фільму замінює порожнечу свого життя телевізором, у якому завжди все добре. І це дуже символічно»
Чому ви зробили свого героя саме телемайстром?
З дитинства я пам'ятаю, як до нас приходив телемайстер. І тоді він здавався чарівником, який може полагодити портал у інше яскраве життя. Проте з часом ті, хто не зміг перебудуватися під шалений розвиток технологій, так і залишилися лагодити старі кінескопні телевізори. І це дуже перегукується з персонажами, про які мені хочеться розповідати: люди, що мріяли про яскраве життя, але залишилися на його узбіччі. Тому я хотів показати динозавра, який намагається вижити в новому світі. І це дуже символічно, що він замінює порожнечу свого життя телевізором, в якому завжди все добре.
Фінал розказаної вами історії залишився за кадром. Як ви вважаєте, ваш герой гідний покарання чи прощення за свій вчинок?
Фінал відкритий, та для мене історія повністю розказана. Адже вона про те, до чого може довести самотність. Мені цікавіше аналізувати не наслідки, а причини, які спонукали головного героя зробити такий крок. Саме цей вчинок розкриває його відчай і самотність, а прощати його чи ні – нехай вирішує глядач.
Дія двох ваших фільмів, які мені вдалося подивитися, відбувається в провінції. Чому вам цікавіше відшукувати смішне в глибинці, а не у великих містах?
Одне з головних правил, яке я вивчив зі сценарної майстерності – пиши про те, що знаєш. Тому відповідь дуже проста. Я виріс у невеликому містечку Красилів на Хмельниччині і з часом усвідомив, що хочу розповідати про людей, які там живуть, про їх проблеми та радощі, про їхні прості мрії. Для аналізу власного досвіду потрібна певна дистанція, а я ще не готовий рефлексувати на тему життя у великому місті, я досі тут гість. Можливо, за кілька років у мене з'явиться своя київська історія.
У вас немає кіноосвіти, але ви знімаєте кіно. Ви вважаєте українську кіношколу (Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені) Карпенка-Карого марною?
Я не вступив туди лише через свою невизначеності, адже в 18 років я дійсно не знав, що хочу робити. У мене було бажання стати актором, але в моєму містечку про це дуже важко мріяти. Довелося обрати щось більш матеріальне і зрозуміле – так я вступив до НАУ на юриста. І навіть тоді, коли відчув, що хочу знімати кіно, однаково сумнівався, що мене візьмуть у Карпенка-Карого. Тому мені важко судити про освіту в цьому виші. Проте я завжди хочу вчитися і мрію вступити в одну з європейських шкіл, хоча це теж здається зараз неможливим.
Які комедіографи вас надихають? Чи як глядач ви віддаєте перевагу іншим жанрам?
Мій улюблений жанр – трагікомедія, тому що він передає невизначеність нашого життя. Ти можеш сумувати, а за кілька хвилин уже сміятимешся через кішку, яка посковзнулася на паркеті. Щодо трагікомедії, важко не згадати Вуді Аллена. Та про нього стільки всього вже сказано, що просто скромно підпишуся під усіма люб'язностями на його адресу. Також мені дуже подобаються брати Коени за їхній геніальний талант оповідачів і Пол Томас Андерсон за плетіння особливої атмосфери довгими планами.
Культура15.06.2017Джим Керри, Вуди Аллен и другие стендап-комики, ставшие актерами
Розкажіть, як ви прийшли до стендапу?
Кілька років тому закінчився КВН. Буквально. І я відчув величезну порожнечу і бажання виступати для живої публіки. Я навіть у кіно намагаюся бути на всіх показах своїх фільмів, тому що звик чути живу реакцію. Тоді й з'явився стендап, як новий ковток, який давав змогу виступати без реквізиту, команди, недолугої назви і награних образів. Це своєрідна терапія, коли ти можеш із незнайомцями поділитися своїм життям, розповідати про себе те, що завжди боявся розповісти.
А хто ваші улюблені стендап-коміки?
Напевно, у цьому жанрі Луї Сі Кей для мене фаворит. Його харизма, думки і гумор творять на сцені магію, після якої почуваєшся набагато краще.
Над чим ви ніколи не будете потішатися в своїх фільмах або виступах на сцені?
Табу, звичайно ж, є, але в своїй творчості я поки що навіть не бачу їх на горизонті. У кожної людини свої кордони. При цьому я вірю, що гумор допомагає впоратися з проблемами і знайти вихід з них, він стирає шорсткості і змушує подивитися на себе збоку, якщо правильно ним користуватися.
