Поняття “блогер” не визначено в українському законодавстві, але сама така професія існує й активно розвивається в Україні. Вплив блогів уже в деяких аспектах конкурує з впливом медіа. Попри те статус блогерів залишається розмитим, значною мірою через об’єктивні причини. Адже зараз більша частина громадян є користувачами інтернету й створює певний контент, додає в друзі всіх без розбору – не завжди просто визначити, коли користувач з великою кількістю друзів чи підписників у соцмережах набуває медійного впливу, характерного для блогера.
Натомість у Європі термін “блогери” вже використовується в законодавчих напрацюваннях і не тільки він, використовується також ширше поняття “інші медіаактори” чи, залежно як перекладати, “інші медійні суб’єкти” (про що свідчить, зокрема, назва Рекомендації КМ Ради Європи CM/Rec(2016)4 “Про захист журналістики та безпеку журналістів та інших медійних суб’єктів”. Тобто західний підхід полягає не так у тому, щоб шукати межу між користувачем і блогером, а радше охоплювати їх у комплексі.
Загалом правові можливості блогера подібні до можливостей пересічного громадянина та юридичної особи (з урах. ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу). Вони базуються на ст. 34 Конституції України, яка, зокрема, передбачає для кожного “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб…” Право вільно збирати інформацію, зокрема, охоплює можливості проводити фото- чи відеознімання (з урахуванням визначених законами обмежень, наприклад ст. 307 Цивільного кодексу), і це стосується всіх суб’єктів права. Для журналістів можливість проводити знімання просто виокремлена в Законі “Про інформацію”, що не нівелює наявність такого самого права в інших суб’єктів.
Проте блогер за новим уже чинним законодавством може добровільно зареєструватися як суб’єкт у сфері онлайн-медіа (ч. 3 ст. 16 ЗУ “Про медіа”). Чи отримує такий зареєстрований державою блогер статус журналіста? Це залежить від сфери правовідносин і від того, яке законодавче визначення до них застосовується. Наприклад, у Кримінальному кодексі примітка до ст. 345-1 визначає: “Під професійною діяльністю журналіста в цій статті… слід розуміти систематичну діяльність особи, пов’язану зі збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтернет”. Тобто гіпотетично блогер має вважатися журналістом за цим визначенням (як і його помічники, асистенти тощо, якщо такі є), хоча на практиці правоохоронцями визнаються за журналістів переважно ті, хто поширює інформацію через зареєстроване державою медіа.
Натомість Закон України “Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста”, який містить найновіше визначення терміна “журналіст” (ст. 1 в ред. від 13.12.2022), формулює його так: “Журналіст – творчий працівник суб’єкта у сфері медіа, який професійно збирає, одержує, створює, редагує, поширює і забезпечує підготовку інформації для медіа”. Звертаємо увагу на ознаку того, що це має бути працівник, тобто особа, що перебуває в трудових відносинах із суб’єктом у сфері медіа. І це також означає, що останній має бути окремим суб’єктом щодо журналіста, з чого вимальовується схема, коли блогер створює юридичну особу, яка реєструється як суб’єкт у сфері онлайн-медіа, й вона наймає вже його самого на роботу як фізичну особу. Різні підходи у визначеннях журналіста / журналістики ускладнюють ситуацію: для кримінально-правового захисту блогера мало б вистачати зазначеного в примітці до ст. 345-1 КК, але цілком можливі спекуляції на різних підходах у цих двох визначеннях, адже на відміну від КК підхід Закону “Про державну підтримку…” є явно вужчим.
Визнання за блогером журналістського статусу також дає йому професійні журналістські права, такі як право / обов’язок щодо зберігання таємниці джерел інформації (ч. 3 ст. 25 ЗУ “Про інформацію”), право збирати інформацію в умовах надзвичайних ситуацій, карантину тощо (ч. 4 ст. 25 того ж закону), право особистого приймання посадовими й службовими особами суб’єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 25).
У контексті притягнення блогера до відповідальності (наприклад, за дифамацію) він також прирівнюється до пересічного громадянина, за винятком випадків реєстрації його як суб’єкта у сфері онлайн-медіа, оскільки для медій та журналістів передбачено додаткові підстави для звільнення від відповідальності, зокрема ч.ч. 4–6 ст. 17 Закону про держпідтримку медіа та соцзахист журналіста, ст. 117 Закону “Про медіа”.
Проте щодо відповідальності на практиці є свої особливості, адже поширювача інформації, якщо це не зареєстроване медіа чи якась відома особа, далеко не завжди легко можна ідентифікувати. Частина блогерів не підписується своїм іменем або використовує псевдонім (це нікому не заборонено, хоча окреме таке право виписане лише для журналістів). Звісно, що важче ідентифікувати блогера, який пише тексти, ніж того, хто записує відео за власною участю чи розміщує в блозі фото зі своїм зображенням.
Для блогерів, які заробляють розміщенням реклами, реєстрація юридичної особи, через яку працює блог, також видається зручнішим варіантом. Адже рекламодавцям не потрібно буде думати, “чи будемо ми податковим агентом для цього блогера – фізичної особи, чи є наш контрагент платником ПДВ” тощо.
На завершення можна прогнозувати, що зі збільшенням впливу блогосфери її правове регулювання збільшуватиметься. Цілком ймовірно, що в законодавстві буде виокремлено певні категорії блогерів з більшим регулюванням, установлено певні мінімальні пороги кількості глядачів / читачів / підписників, які спричинятимуть регулювання чи нагляд держави за роботою таких блогів.
