Право на відповідь можна вважати одним з європейських стандартів, але в Україні на рівні законодавчого регулювання воно затьмарене правом на спростування. Відповіддю, на відміну від спростування інформації, є оприлюднення позиції особи, згаданої в матеріалі.

У правозастосовчій практиці про право на відповідь майже не згадують. Можливо, це пазл більшої проблеми, адже й мирових угод у наших судах сторони укладають небагато, проявляється певна затятість. Те, що сприймається як медійний “наїзд”, коли вже спричиняє якусь реакцію в юридичній площині, то це війна по повній, а спроба подати власну відповідь на матеріал у медіа видається певним компромісом. Проте узурпація правом на спростування тих правовідносин, де мало б реалізовуватися право на відповідь, спричиняє проблеми і в юридичній практиці щодо спростування. Нижче ми розглянемо, що і наскільки змінилося з регулюванням права на відповідь з ухваленням Закону  України “Про медіа”.

Названий закон регулює це питання в ст. 43, згадуючи спростування разом із правом на відповідь й особливо не розрізняючи одне від іншого. Але принаймні ця норма ввела певне процедурне регулювання щодо права на відповідь на матеріали вебсайтів. Адже закон про пресу (вже нечинний) лише передбачав, що “(с)простування може бути підготовленим у формі відповіді…”, фактично прирівнюючи право на відповідь до права на спростування. Для онлайн-медіа окремого регулювання раніше взагалі не було, і право на відповідь там зводилося до того, що передбачено ст. 277 Цивільного кодексу (ЦКУ). Там теж, до речі, немає особливого розрізнення між відповіддю й спростуванням. 

Підстави. Згідно зі ст. 43 закону про медіа право на відповідь стосується матеріалів аудіовізуальних, друкованих або онлайн-медіа. Відомості в них мають не відповідати дійсності (“викладені неповно чи неточно”) та принижувати “честь, гідність чи ділову репутацію” певної особи. У вже “спочилому” Законі “Про телебачення і радіомовлення” (Про ТБ і РМ) підстави для реалізації права на відповідь були ширшими: це могла бути не лише недостовірність інформації, а й інше порушення нею прав та інтересів певного суб’єкта. Але якщо поглянути за рамки закону про медіа, то підстави вимагати реалізації права на відповідь дійсно ширші: Закон України “Про інформацію” (абзац 2 част. 2 ст. 30) передбачає, що “(я)кщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи в тому самому медіа з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку”. Про ширші підстави для права на відповідь йтиметься також наприкінці цього матеріалу. 

Строк подання заяви. Звернення до медіа по реалізацію права на відповідь здійснюється у вигляді заяви. Для подання відповідної заяви тепер визначено строк у 20 днів. Пропуск такого строку, однак, не перешкоджає зверненню до суду з позовом про оприлюднення відповіді, як і небажання звертатися до медіа з такою заявою взагалі (ч. 16 ст. 43). Строк позовної давності в таких випадках мінімум один рік, але це окреме проблемне питання, оскільки річний строк позовної давності стосується позовів про спростування інформації (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦКУ), і суд дійсно може спробувати прирівняти між собою права на спростування і на відповідь у цьому аспекті. Якщо ж розглядати позов про реалізацію права на відповідь не як один з варіантів спростування, тоді взагалі зникає обмеження позовною давністю, оскільки позов випливає з порушення особистого немайнового права (п. 1 ч. 1 ст. 268 ЦКУ). 

У законі Про ТБ і РМ строк на подання заяви становив два тижні та ще й “з письмовим повідомленням про це Національної ради” (чого наразі вже не вимагається). В законі про пресу строк подання заяви взагалі не регулювався.

Вимоги до заяви. За ч. 3 ст. 43 закону про медіа заява про реалізацію права на відповідь тепер має містити:

• інформацію про заявника та його контактні дані;
• посилання на оскаржену програму чи публікацію, зокрема на її назву, дату та час оприлюднення (для онлайн-медіа також електронну адресу вебсторінки); 
• перелік тверджень та відомостей, які заявник вважає такими, що не відповідають дійсності; 
• обґрунтування щодо недостовірності поширених відомостей;
• обґрунтування заподіяння шкоди честі, гідності чи діловій репутації;
• підпис заявника (як варіант – КЕП).

До заяви додається текст відповіді. Обсяг відповіді не має перевищувати обсягу поширеної оскарженої інформації (!) (ч. 4 ст. 43). В іншому разі медіа повинне запропонувати заявнику скоротити обсяг. До речі, порушення цієї вимоги є підставою  для відмови в розміщенні відповіді (п. 1 ч. 6 ст. 43). А що робити, якщо поширено недостовірну інформацію буквально одним реченням? Залишається варіант судитися. 

Вимоги до змісту відповіді. В ній має бути вказано, що саме не відповідає дійсності та як саме ця інформація була поширена медіа раніше.  

Строк розгляду заяви редакцією та строк оприлюднення відповіді. За чинним законом строк розгляду загалом становить 14 днів, але виняток для онлайн-медіа зменшує його до п'яти (в законі Про ТБ і РМ строк розгляду становив сім днів, тобто для аудіовізуальних медіа він зріс удвічі). Але для деяких інших категорій медіа у випадку зі строками має місце недогляд законодавця: ч. 8 ст. 43 визначає ще й строки оприлюднення відповіді, й ці строки почасти є коротшими за строки розгляду заяви. А саме, “суб’єктом у сфері друкованих медіа [відповідь публікується] у найближчому (після отримання відповідної заяви) запланованому випуску друкованого медіа” (п. 3). У найближчому випуску після отримання заяви, а не після її розгляду. Не так багато друкованих видань виходять двічі на місяць або рідше. Що робити, якщо це тижневик або й щоденне видання? Фактично час розгляду заяви про публікацію відповіді звужується до часу, що залишився до наступного випуску, а це може бути й менш ніж доба. На користь якої норми вирішуватиме цю колізію судова практика, поки рано говорити. Але редакції, щоб перестрахуватися, ймовірно, обиратимуть коротший строк для публікації відповіді чи для відмови в цьому.

Підстави для відмови в оприлюдненні відповіді (ч. 6 ст. 43):

• обсяг відповіді перевищує обсяг оскарженої інформації, і заявник його не скоротив після звернення редакції;
• відповідь виходить за межі предмета оскарженої інформації, і заявник не змінив тексту відповіді після звернення редакції;
• відповідь містить мову ворожнечі або іншу інформацію, поширення якої заборонене законодавством;
• поширення відповіді може порушити права третіх осіб або спричинити подання ними позовів до медіа;
• якщо мова відповіді відмінна від державної чи мови оскарженого повідомлення;
• відповідь образлива для самого медіа чи його працівників;
• порушено строк подання заяви про оприлюднення відповіді;
• оскаржена інформація не стосується заявника;
• не дотримано вимог до змісту заяви за ч. 3 ст. 43 закону.

Спосіб поширення відповіді. Вона має поширюватися в спосіб, максимально наближений до способу поширення оскарженої інформації: у тій же програмі (якщо це аудіовізуальне медіа – ч. 9 ст. 43), тим самим шрифтом під заголовком  "Відповідь" на тому ж місці шпальти в друкованому медіа (ч. 10 ст. 43), на тій же вебсторінці або в тому ж розділі вебсайту онлайн-медіа (ч. 11 ст. 43).

Не лише недостовірність інформації породжує право на відповідь. Вище ми вже згадували, що Закон України “Про інформацію” (абзац 2 част. 2 статті 30) передбачає право на відповідь і щодо оціночних суджень. Або ж практичний випадок: якщо інформація викладена неповно, але буквально вона відповідає дійсності, тут потенційно різні трактування щодо застосування ст. 43 дуже ймовірні. Зрештою, Резолюція (74) 26 Комітету міністрів Ради Європи в п. 2 передбачає право на відповідь і щодо оціночних суджень. З іншого боку, в Україні в дифамаційних справах у судах позивачі почасти вимагають спростування й оціночних суджень, розглядаючи їх як твердження про факти. Суди теж не завжди можуть досить розібратися, і це вносить плутанину в справах про спростування інформації. 

Під час розроблення закону про медіа законодавець мав урахувати норми РЄ та закону про інформацію й не обмежувати право на відповідь недостовірністю оскарженої інформації, натомість підстави для відповіді потрібно було розширити загалом до того, що інформація зачіпає особисті немайнові права заявника. 

Добрий підхід у цьому аспекті продемонстрував Суспільний мовник, у редакційному статуті якого навіть передбачено проактивне отримання відповіді (не за заявою особи, а за ініціативою самого медіа). Норма абз. 3 пп. 2.2.9. редакційного статуту передбачає: “При оприлюдненні негативної чи компрометуючої інформації, жорсткої критики, публічних звинувачень особи у вчиненні неетичного чи аморального проступку або вчиненні правопорушення (в тому числі і звинувачень політичного характеру), якщо така інформація напевне спричинить принаймні осуд звинуваченої особи або її дій з боку окремих громадян чи груп, треба докласти зусиль для отримання відповіді такої особи з приводу висловлених звинувачень або пересвідчитись у її небажанні надати коментарі”.

На завершення нагадаємо, що описане вище регулювання стосується суто матеріалів медіа. Інформація, поширена не в медіа, оскаржується в загальному порядку відповідно до ст. 277 ЦКУ та судової практики щодо неї.

Роман Головенко, медіаюрист Інституту масової інформації

ІМІ