Як брати інтерв’ю на чутливі теми, щоб нікому не нашкодити.
Розмови з військовими, полоненими, жертвами ― це одні з численних прикладів складного інтерв’ю, під час якого героєві чи героїні доводиться говорити про емоційно сильні події. Розмову, яка може спричинити повторне проживання травми або сильних емоцій називають сенситивною. Навіть якщо сама людина не переживала стресу, але говорить про речі, що можуть травмувати суспільство, то і їй це може завдавати болю і викликати відторгнення.
При цьому постраждати можуть усі: опитувані, журналісти й журналістки, аудиторія. Є ризик потрійної ретравматизаціїї.
Лариса Денисенко та Тетяна Трощинська з «Громадського радіо» на майстер-класі в Школі журналістики УКУ дали поради, як не нашкодити під час роботи ні собі, ні іншим.
Як підготуватися
Перший крок у підготовці до сенситивного інтерв’ю ― зрозуміти, навіщо воно взагалі. «Просто цікаво» ― не відповідь. При цьому табуйованих тем не існує, як вважає Лариса Денисенко: «Але існують порушення етичних стандартів, неправильно поставлені або взагалі не поставлені запитання, нечутливо подана сенситивна тема».
Ваш інтерес має бути підкріплений важливістю теми для суспільства ― інакше ризикуєте написати жовту статтю. «Мало хто з журналістів і журналісток зізнається, ― вважає Тетяна Трощинська, ― та ми часто хочемо взяти інтерв’ю у людини з травматичним досвідом, бо воно може стати помітним в інформаційному полі. Але треба розуміти, що ці люди можуть повідомити світові багато цінного, а наше завдання ― розуміти це й бути майданчиком». Це розуміння допоможе встановити контакт з героєм або героїнею.
Щоб уникнути цих помилок, ще до початку розмови варто зібрати якнайбільше інформації (що є стандартним для журналістської роботи) і подумати, як це ― бути на місці вашого героя чи героїні. Тетяна радить: «Треба дати собі відповідь на запитання на кшталт “що відчуває ця людина?”, “про що вона не хотіла б говорити?”. Це складна емпатична вправа, якої не часто навчають».
Є речі, про які герой чи героїня не готові говорити. Щоб уявляти, що це може бути, подумайте: чого б ви боялися, уникали, відчували на місці цієї людини?
Перед зустріччю проаналізуйте, чи маєте ви з героєм чи героїнею точки дотику й спільний досвід. Якщо спільної ідентичності немає, зважайте на загальнолюдські поняття. Наприклад, представників титульної нації і нацменшин зближує поняття прав людини ― це те, що близьке й зрозуміле кожному і кожній. Почуття людської гідності однакове для всіх.
Якщо ви впевнені, що варто робити це сенситивне інтерв’ю й герой чи героїня погодилися, попередьте їх про ризики. Обговоріть теми, про які можна говорити, і про які згадувати не варто, щоб не зробити боляче.
Людина, що пережила травму, не завжди хоче говорити про це відкрито перед натовпом. Натомість розмова віч-на-віч з журналістом може здаватися такою ж безпечною, як і бесіда в кабінеті психолога. Тож частина етичної відповідальності ― попередити і переконатися, що є розуміння: це потім прочитає чи побачить суспільство. Тетяна наголошує: «Нагадайте і чітко поясніть людині, що розмова буде оприлюднена і певна частина її життя буде відома суспільству. Її можуть обговорювати й коментувати, а герої й героїні не завжди це розуміють».
Заборонене й необхідне
«Розмова про травму ― це дія на користь героєві чи героїні, аудиторії і нам самим. Часто ця розмова не дає простих відповідей», ― вважає Тетяна. Це інтерв’ю потрібне людині, якій треба перетворити проговорене на досвід, й аудиторії, яка повинна розібратися, як далі жити з таким досвідом. Щоб воно виконувало свої функції, треба дотримуватися правил.
Така важлива для сенситивного інтерв’ю емпатія з’явиться, якщо ви подумаєте над тим, що довелося пережити людині і пам’ятатимете, що в цьому випадку ваше завдання ― просто слухати, ставлячи уточнюючі запитання. Але самої тільки емпатії недостатньо.
У звичайних інтерв’ю можна запитувати майже про все ― але це працює тільки для людей у нормальних обставинах. Натомість у випадку сенситивного треба уникати того, що може травмувати. Тетяна вважає: «Ми несемо відповідальність за те, щоб не травмувати повторно людину, з якою говоримо. Крім того, треба розуміти, що під впливом емоцій вона може говорити не те, що думає».
Під час сенситивного інтерв’ю важливо ставити відкриті запитання. Наприклад, «про що для вас важливо поговорити?», «як цей досвід вас змінив?». Для уточнення деталей використовуйте такі: «що було далі?», «як ви відповіли?». Важливо бути готовими до того, що почуєте і пам’ятати, що людина завжди самостійно обирає, про що і як говорити.
Не треба засуджувати чи виправляти. Почати краще з м’яких запитань, що налаштовують на довіру, а от проговорювати деталі й повторювати всю історію не варто, адже це може зробити боляче. Навіть звичні запитання можуть травмувати ― наприклад, «чому ви не звернулися до поліції?» можна трактувати як звинувачення. Травматичний досвід пов’язаний з соромом, стразом і безсиллям і людина може повертатися до цього стану під час розмови.
Не вживайте фрази на кшталт «верстви населення» ― це відразу віддаляє героя чи героїню від «більшості». Суспільство повинно бути інклюзивним, але при цьому треба пам’ятати про ідентичність ― так формується принцип «усі різні, усі рівні».
Не можна брати на себе сміливість казати, що розуміємо досвід людини, якщо не переживали нічого подібного ― наприклад, катування чи смерть близьких на війні. Ця спроба емпатії не етична. Не можна говорити «я вас розумію». Навіть якщо схожий досвід був, не забувайте: люди сприймають подібні ситуації по-різному. Тетяна каже: «Англійською мовою є містке слово “sorry”. Українською це можна передати як “мені дуже жаль, що ви це пережили і жаль, що це було”».
Герой чи героїня можуть виявитися токсичними й агресивними ― наприклад, їм потрібен не діалог, а майданчик, вони можуть виявитися нарцисичними, використовувати мову ворожнечі. У такому разі не варто апелювати до моралі або ж намагатися переграти їх в емоційності ― однаково спіткає невдача. Натомість треба наголошувати на фактах й опиратися на інформаційний привід.
Тетяна говорить, що уберегтися від маніпуляцій героїв чи героїнь допоможуть розмови з іншими людьми, які покажуть альтернативну картину. Чим більше зібраної інформації, тим вищий рівень захисту від маніпуляцій.
До рішення суду ніхто не може називати підозрюваних злочинцями. Але при цьому треба керуватися презумпцією довіри до жертви. Лариса наголошує: «Наше завдання ― не топити “нападника”. Ми можемо лише спробувати витягнути з прірви ту чи того, хто наважився повстати проти насильства».
У сенситивному інтерв’ю може наступити момент, коли треба спинитися, щоб не травмувати героя чи героїню. Тетяна зауважує, що сльози не завжди про це сигналізують ― інколи сльози у поєднанні з розмовою можуть мати терапевтичний ефект. Звертайте увагу на невербальні сигнали ― наприклад, коли людина відхиляється від вас, вона не хоче відповідати на поставлене запитання.
Найбільш чіткий сигнал ― це фраза «я не хочу про це говорити». «Ми не ставимо діагнозів і не проводимо терапію, ― каже Тетяна. ― У сенситивному інтерв’ю така фраза ― остаточна крапка».
Коли вимикають камери
Журналісти ― не служба з порятунку, але й нехтувати тими, хто нам довірився, не варто. Коли вимикається камера чи диктофон і всі повертаються до власних турбот, герой чи героїня можуть почувати використаними. Щоб підтримати їх, можна запропонувати інформаційний супровід ― наприклад, телефони громадських чи правозахисних організацій, психологічної підтримки.
Інша сторона ― власний стан. Загрожувати може, наприклад, реакція аудиторії. Лариса радить: «У разі цькувань складайте заяву до поліції, а коли вимагають пояснень чи негативно відгукуються про медіа ― робіть офіційну заяву в себе на сторінці й уникайте втягувань в токсичні розмови в коментарях. Подумайте, чим і чому це персонально вас зачіпає, і спробуйте відтворити потрібний механізм реакції».
Один з наслідків роботи з чужими емоціями ― вигорання. Його ознакою може бути цинізм. Тетяна вважає, що в такий момент треба взяти паузу й відпочити, подумати. Також корисно працювати з психологом чи психологинею або ж у групі професійної взаємопідтримки. Журналістка наголошує: «Ми не можемо відчувати все за всіх. Важливо навчитися говорити собі, що ми не боги, у нас є межі можливостей і ми не завжди можемо допомогти людині так, як вона того хоче. Іноді ми здатні тільки вислухати й донести до інших її слова, стати майданчиком і дати можливість поділитися досвідом. Але її проблему може вирішити тільки вона сама. Тож не варто перевищувати власні можливості».
