У рамках проекту з подолання агресії, ксенофобії та мови ворожнечі в медіа та соціальних мережах «Детектор медіа» поговорив із кандидатом філологічних наук, доцентом Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександром Бондаренком — про консцієнтальну складову гібридної війни, про мову ворожнечі як абсолютну зброю та про те, кого в українському суспільстві вже не варто рятувати від впливу російської пропаганди.
Україна не була готова до ситуації, в якій опинилася, зокрема й тому, що не сприймала сусідню державу як ворога. Неготовність армії та силових структур, що фактично були зруйновані за часів президентства Януковича, — це перша проблема. А друга проблема — консцієнтальна, пов’язана зі світоглядом. І на цих двох фронтах гібридної війни Україна зазнала найбільших втрат, — розповідає Олександр Бондаренко.
І додає, що нині ситуація в Україні поволі змінюється: й українська армія відновлюється швидкими темпами, і напрямок, пов'язаний із інформаційною безпекою, досить швидко набирає обертів. Тож світло в кінці тунелю існує.
— Олександре, коли саме, на вашу думку, проблема мови ворожнечі в Україні набула гостроти? Як ви прийшли до дослідження цієї теми?
— Ще в 2014 році ми з колегами з кафедри російської філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка зрозуміли, що без наукового осмислення того, яким чином працює російська інформаційна машина проти України (і, як ми тепер розуміємо, проти всього світу) не можна сформулювати якихось практичних порад, зрозуміти, яким чином протистояти ситуації. І саме тому мої колеги, в першу чергу ті, які займалися дотичними проблемами (наприклад, питаннями маніпулювання свідомістю, але в площині реклами чи публікацій у ЗМІ), почали звертати увагу на консцієнтальну складову цієї гібридної війни.
Наші дослідження показали, що гібридна війна, яка ведеться сусідньої державою проти нас, почалася ще в 2007 році. Причому її маркером стала якраз лінгвістична складова. 27 липня 2007 року під час візиту до Києва президент сусідньої країни вперше публічно став використовувати формулу «на Украине» замість «в Украине». Це фактично було оголошенням переходу до активної фази, з цього моменту він почав транслювати меседж, що Україна — це не держава, що це «недогосударство», а звідси похідні «недонарод», «недонация», «недоязык» тощо. А в принципі консцієнтальна війна, тобто війна на рівні свідомості, велася й раніше.
— Поясніть, будь ласка, термін «консцієнтальна» для наших читачів.
— Науковці виділяють дві іпостасі мови ненависті: коли вона спрямована всередині країни на окремих людей — це одна ситуація; коли ж ідеться про те, що ця вербальна агресія йде з іншої держави, ми можемо говорити, що це складова консцієнтальної, або світоглядної війни.
До речі, цей термін поширений у Російській Федерації і активно використовується одним із теоретиків цієї форми війни — Юрієм Громикою, його роботи є у відкритому доступі. Саме він називав багато способів ураження супротивника в цій консцієнтальній війні. Йдеться про те, що громадян країни, проти якої ти воюєш, треба перевербувати і змусити робити те, що вигідно в даному випадку тобі. І ми бачимо, що це досить ефективно спрацювало і в Криму, і на сході України. І як би ми не називали цих людей, які реально зі зброєю в руках тепер воюють проти України, вони фактично були перевербовані, бо вони були громадянами України, багато з них взагалі не задумувалися над жодними цивілізаційними проблемами, їм було байдуже до сусідньої держави, вони спокійно жили, працювали, виховували дітей. І наче щось відбулося з ними, вони почали кричати: «Путін, введи», «Россия!» — і виходити з триколорами. Звісно, було дуже багато засланців, які це робили, але були й наші громадяни.
Є вдале метафоричне порівняння з інтелектуальними іграми. Колись американський політолог і соціолог Збігнєв Бжезінський говорив про велику шахову дошку, але на шаховій дошці битва відбувається за дуже чітко прописаними правилами, а з нами сусідня держава грає не в шахи, а скоріше в Го — китайські шашки, де стратегія полягає в тому, щоби змінити колір камінців. Якщо ти є білим, але навколо тебе всі поступово стають чорними, то ти теж міняєш колір. Тобто завдання — змінити матрицю свідомості людини і з українського нормального громадянина зробити колаборанта чи навіть людину, яка бере до рук зброю і вбиває своїх співгромадян.
Ще один теоретик Валерій Соловйов написав книжку «Абсолютное оружение», в якій ідеться про те, що консцієнтальна складова гібридної війни є зброєю масового ураження, так само як хімічна, бактеріологічна чи ядерна. Вона вражає свідомість не однієї особи, а цілого кластера, прошарку людей. Її засобами є психотропна зброя, опромінення, хімічне втручання у свідомість людини, розповсюдження окультних речей (і ми це спостерігали, коли під час розпаду Радянського Союзу Алан Чумак заряджав позитивною енергією креми для обличчя, і всі жінки виставляли ці креми перед телевізором і чекали, доки він з’явиться, не згадуючи вже про феномен Кашпіровського).
Серед інших засобів — якраз вербальна агресія, яка дуже суттєво впливає на свідомість, на ментальну матрицю цілих класів людей, і розповсюджені спеціальними каналами міфи.
У романі братів Стругацьких «Населений острів» зомбування людей відбувалося через спеціальні вежі, що транслювали сигнал, який підтримував у жителів острова лояльність до влади. Те саме ми спостерігали й у Криму, коли після початку анексії випадково впали електричні стовпи, але місцева влада не вирішувала питання постачання електроенергії в дитячі садки чи лікарні, вона запустила машини з великими телевізійними екранами, й на площах міст Криму вмикали «першу кнопку» російського телебачення чи Russia Today, бо треба було, аби щодня ця інформаційна накрутка відбувалася, як у романі братів-фантастів Стугацьких.
Це страшні речі, й ми почали займатися цим, бо зрозуміли, що обов’язково необхідне теоретичне обґрунтування, яким чином це відбувається, які механізми використовуються при маніпулюванні, при знищенні свідомості, як ластиком витирають наше рідне, що знаходиться в підсвідомості, й наносять той малюнок, який відповідає меті, що стоїть перед агресором.
— Ця ваша робота втілюється в якісь публікації? Який практичний вигляд має?
— Так, з’являються теоретичні публікації в суто наукових виданнях. Наприклад, у журналі Національної академії Служби безпеки України «Інформаційна безпека», але він не поширюється на широкий загал, а створений для спеціальних інституцій.
Є більш загальнотеоретичні публікації — про те, що стосується якихось технічних, прагматичних речей, їх створено як рекомендації до інституцій, що займаються захистом безпеки. Проводимо також просвітницьку роботу на волонтерських засадах — виступаємо перед людьми, котрі відповідають у цій державі за національну безпеку. Деякі наші публікації, практичні поради вже знайшли своє втілення, я не буду говорити про це, але це наш посильний внесок у боротьбу з агресією сусідньої держави.
— Повернімося до мови ворожнечі. Медійні експерти вважають, що в Україні вона останнім часом поступово згасає. Чи погоджуєтеся ви з цим?
— Якщо говорити про мову ненависті з боку Росії, то, на мій погляд, це зміна тактики. У 2017 році з’явилися абсолютно нові меседжі, що нині активно поширюються. Зокрема, можемо сказати, що одним із ретрансляторів цих меседжів був відомий і розкручений журналістами Іван Дорн, наприклад. Повернення до тези «ми же братья», «один народ», обсмоктування цього міфу про три братні народи, що «простим людям немає чого ділити», що це «політики між собою чубляться», отака псевдокарамельна риторика — це зміна тактики й підготовка до нового удару. Так, мова ворожнечі ззовні трошки зменшилася, але все одно сплески періодично відбуваються.
До речі, мова ворожнечі на адресу України віддзеркалюється і в нашому інформаційному просторі: деякі телеканали фактично повторюю меседжі сусідньої держави. Ці канали завжди працювали в такому напрямку, і, на жаль, люди включають цю кнопку. А захищатися від такої інформаційної лавини, яка, зокрема, пов’язана із вербальною агресією, із транслюванням викривлених меседжів і міфів, люди не вміють.
Ми з колегами, аналізуючи ситуацію, дійшли висновку, що один із найефективніших методів боротьби з цим — асемитрична відповідь, яка пов’язана з десакралізацією символів. У боротьбі допомагають такі речі, як, наприклад, відома пісня футбольних фанатів про Путіна чи ці абревіатури, які з’являлися певний час усюди (ПТН ПНХ), або цікавий музичний пародійний проект Мірко Сабліча, що висміює вади радянської дійсності.
Коли йдеться про протидію, треба знаходити найболючіші точки і влучно по них бити. Ми знаємо, що цю пісеньку про Путіна співали не лише в Україні, а й у Європі на якихось спортивних змаганнях, та навіть у Росії. І, до речі, аудиторія, що найбільше це сприймає, — люди, котрі не дивляться телевізор, це в першу чергу молодь, що споживає інформацію з альтернативних джерел, а не з центральних каналів. І це вселяє певну надію.
— Але внаслідок агресії з боку сусідньої країни в Україні посилилася внутрішня мова ворожнечі. Наприклад, спрямована на людей із Донбасу, на внутрішньо переміщених осіб. Як вирішувати цю проблему?
— Не треба вигадувати нового велосипеда. Є ті речі, які професійна спільнота (європейська, світова) вже прописала в спеціальних кодексах, і ви про них знаєте. Тут є проблема глибша, і вона пов’язана не лише з мовою ворожнечі, а й із реальним розумінням того, що відбулося в країні.
Я апологет ідеї, що в цій інформаційній війни в України є свої «двохсоті» і «трьохсоті». «Двохсоті» — люди, що є фізично живими, але ментально для України вони вже мертві, і з цими людьми вже нічого не можна зробити, або треба витратити такі колосальні зусилля, щоби щось змінилося в їхній свідомості, що «не варта шкірка вичинки». Мені здається, що в основному зусилля людей, які відповідають за цю роботу в державі й, зокрема, журналістів, мають бути спрямовані на «трьохсотих», тобто поранених, їх іще можна вилікувати. Особливо на дітей, підлітків. Ми в першу чергу маємо думати про них, а про «двохсотих» можна забути.
Також треба розуміти, що мова ворожнечі існує в усьому світі, не лише в Україні: «винні пєндоси», «америкоси», «геї», «цигани», в нас це ще й «лугандони» тощо. Усі ці ярлики чіпляються і прив’язують не до конкретної людини, не до конкретного факту, не до конкретної ситуації — відбувається узагальнення, яке не має під собою абсолютно ніякого підґрунтя.
Але не все залежить від засобів масової інформації. У нас деякі політики активно використовують мову ворожнечі в публічних виступах, на мітингах, у ЗМІ. Я не буду називати прізвищ, ми самі дуже добре знаємо всіх цих політиків, які з вилами та іншими елементами сільськогосподарського реманенту виходять на телеекрани. Де та межа між висвітленням певного заходу і фактично ретрансляцією мови ворожнечі, де журналіст має провести для себе червону лінію, я не знаю. Мені здається, в умовах цієї війни, в якій ми перебуваємо, вимоги до журналістської етики мають бути чіткішими. Ця планка має підніматися, мають бути якісь табуйовані теми. До того моменту, доки ми не здобудемо перемогу. Але перемога в гібридній війні — складне питання, бо мир теж може бути гібридним певний період.
— Чи правильно, на вашу думку, проблеми мови ворожнечі висвітлюють вітчизняні медіа?
— Коли я моніторив ЗМІ, звернув увагу, що тільки ваше видання акцентовано говорить про ці речі. Решта інформації — в площині наукового осмислення, практичних матеріалів мало.
— Чи погоджуєтеся ви з тим, що політики, журналісти, публічні особи часто застосовують мову ворожнечі просто від незнання, від неусвідомлення проблеми. І якщо так, то чи допоможуть у такому разі освітні заходи з толерантності? Які?
— Освітні заходи, звісно, необхідні. Що стосується мови ворожнечі на побутовому рівні, тут, звісно, багато могла би зробити і школа, й волонтерські організації, які можуть проводити спеціальні флешмоби чи акції з максимальним залученням креативної молоді, яка інколи пропонує абсолютно прекрасні ідеї.
Колись дуже активно в Києві розповсюджувалася одна кольорова газетка безкоштовно біля станцій метро. Я своїм студентам показав, чому це є зброя сусідньої держави проти України через п’яту колону, яка, безумовно, в Україні існує. Ми знаходили там шматки чи заголовки, які чітко вказували на те, що ця газета працює за стандартами геббельсівської пропаганди: 60 % правдивої інформації (наприклад, прогноз погоди або рецепти паски), а 40 % — маніпулятивні речі. А люди вишиковуються в чергу, щоби взяти цю газетку й почитати. Одного разу в інтернеті з’явився відеоролик: молоді люди розмалювалися в зомбі, стали в чергу, отримали цю газету, потім зайшли в метро й читали. Це був дуже цікавий перформанс. І треба було бачити, як соромно ставало тим людям, що читали ту газету, як вони її ховали.
Мої студенти запропонували: в метро є монітори, де можна запустити ролик, в якому маленька дівчинка або хлопчик звертаються до бабусі й кажуть: «Бабуся, цього не можна читати, бо то отрута. Я тебе дуже люблю, не роби цього». Коли діти будуть звертатися до своїх дідусів і бабусь, це буде дуже дієво. І це хороша креативна ідея. На мову ворожнечі треба відповідати креативно.
— Але не кожен із тих, хто читає цю газету в метро, може зрозуміти, до чого тут зомбі, проаналізувати ситуацію.
— Той, хто сидів там, у вагоні, може, й не відразу зрозумів. Так, конкретна акція в конкретному вагоні метро не дасть результату, але від того, як подати цю інформацію потім, залежить дуже багато. Можна за допомогою різних засобів пояснити, чому ті люди, які читають цю газету, стають зомбі.
Я, до речі, після початку війни почав багато дивитися й читати фантастики, бо саме там часто йдеться про маніпулювання свідомістю. Як правило, у книжках і фільмах зміну ментальної матриці проводять шляхом вживлення в людину певних елементів. Із нами відбувається те саме, але не за допомогою хірургічної операції, а більш вишукано. Ми навіть не помічаємо, як потихеньку міняємо колір, як у шашках Го, з білого на чорний. Якщо ти не знаєш, як захищатися від цього, найкраще — вимкнути «зомбоящик».
Треба доносити до людей, що ці засоби, які використовуються проти нас, — це абсолютна зброя, вона настільки вишукана, що ви ніколи не зрозумієте, що вами маніпулюють. Як у супермаркеті, коли заходите, а там пахне ваніллю та випічкою. Ви ж не усвідомлюєте, що цей аромат спонукає робити більше покупок. Він такий легкий, ви начебто його не відчуваєте, а потім — повний візок товарів.
Я прогнозую, що акцент буде змінюватися. Будуть ставити наголос на речах, які лежать у площині культури, не буде вже такої яскраво вираженої антиукраїнської риторики, вона заміниться чимось слиняво-сльозливим. Але треба бути до цього готовими. Інколи вистачає просто того, що ти назвеш речі своїми іменами, а інколи цього замало. Люди не вірять, кажуть: «Я ж розумію, що проти мене використовують якісь технології, але я розумний і цьому не піддамся». Це ілюзія.
Саме тому мова ворожнечі — це абсолютна зброя. Якщо ви не захищаєтеся, то не відчуєте, як перетворитеся на чорну шашку в цій грі.
Фото Валентина Балабанова
