Що потрібно знати про журналістику травми, щоб не зробити гірше.
Я готувалася до інтерв’ю з батьками зґвалтованого хлопчика. Перечитувала дописи мами у Facebook ― вона відкрито говорила про те, що трапилося ― і на одному завмерла. Мама описувала питання журналіста. Звучало приблизно так: «Що ви можете порадити іншим батькам, щоб такого не трапилося з їхніми дітьми?».
У дописі мама нібито відреагувала спокійно і навіть прописала поради, щоб батьки могли вберегти дітей. Але річ не в її реакції, а в самому запитанні ― воно суперечить правилам роботи з людьми, які пережили травму.
Катарсис і свідчення
Щоб зрозуміти, що ж не так з цим запитанням, треба спершу розібратися, чим є журналістика травми.
Технічно це оприлюднення інформації про травмуючу подію. Проте на практиці це розповідь особистої історії тих, кого зазвичай не чутно, і чиє життя зламане. Такий підхід дієвий ― Дженніфер Ейкер, соціальна психологиня та професорка Stanford Graduate School of Business, дослідила: людська історія запам’ятовується у 22 рази краще, ніж сухі факти. Тобто замість того, щоб написати кількість постраждалих від пожеж на Луганщині, краще написати репортаж про історію однієї родини, яка все втратила.
Під час катастрофічних подій ― наприклад, пандемії, війни чи революції, словом, повного цьогорічного набору ― роль медіа зростає, адже вони формують реакцію суспільства на пережите. Так вважає Френк Гохберг, засновник The Dart Center for Journalism and Trauma. Зображення думок, поведінки та почуттів людей допомагає засвоїти ситуацію та формує рамки боротьби.
Якісна журналістика травми балансує між класичною журналістикою і писанням-катарсисом, свідченням і проговоренням травми. Це не просто перерахування фактів, а висвітлення прихованого травмуючого досвіду. Така журналістика працює всередині наративу травми та горя. І коли герой чи героїня розповідає свою історію, це є радше не інтерв’ю, а свідченням.
Зцілення наративом
Розмова про травму є історіотворчою, бо формує індивідуальний і колективний наратив ― тобто послідовність й інтерпретацію подій.
Фокус на наративах, який останнім часом з’явився в інформаційному просторі, називається «the narrative turn». Цей принцип стверджує: будь-що, до чого причетна людина, ґрунтується на історії. Чіткість наративу дає відчуття певності й розуміння того, що відбувається, задає орієнтири. Перетворення травми на систему символів та образів робить її доступною для сприйняття нетравмованою аудиторією.
Наратив, який приймає спільнота, перетворюється на міф. Він передає фундаментальну правду про життя, містить архетипні символи, охоплює істини суспільства, допомагає зберігати цілісність культури.
Творення наративу про пережите є шляхом до звільнення від травми, адже вона стає реальною і придатною до подолання тільки тоді, коли людина здатна її усвідомити. Наративна терапія дозволяє осмислити життя і зробити його більш цілісним, а емпатія від слухача чи слухачки та правильні запитання можуть викликати на поверхню «забуті» спогади. Саме розповідь про себе може виявитися ключовою для тих, хто зазнав травми. На цю теорії опирається, наприклад, Комісія правди та примирення (TRC) та Інститут досліджень миру на Близькому Сході (PRIME).
Правила інтерв’ю
Розуміти психологію травми важливо, щоб краще розуміти героя чи героїню для побудови сильнішого наративу, і для захисту власної психіки.
Уже згадане свідчення ― це те, що лежить на межі між інтерв’юером і травмованою людиною. Тож під час розмови журналістові чи журналістці важливо чітко знати власні межі та пам’ятати про життя поза травмою, щоб не бути втягнутим у саме свідчення і не спотворювати його. Розуміючи власну позицію можна відштовхуватися від неї для сприйняття іншої людини та її досвіду ― для цього буде корисно пропрацювати власні травмуючі події в психотерапії або ж поспілкуватися з психотерапевтом про те, чому у вас викликають цікавість ті чи інші складні теми.
Людина з травмою відчуває безсилля, страх і жах ― і цим люди більше подібні, ніж різняться. Тож важливо сприймати травму у контексті, розповідати, яким було життя до неї. Основний метод роботи з людиною, яка пережила травматичний досвід ― глибоке інтерв’ю. Перша порада ― вирішити, чи дійсно варто розмовляти відразу після травмуючої події чи почекати, поки герой чи героїня буде більш здатним до рефлексії.
Розмову в будь-якому разі варто почати з пояснення принципів роботи медіа і наголосити, що ваш матеріал не буде рятівним для ситуації, проявити повагу до можливої відмови. Не варто обіцяти, що написане вами щось змінить ― навряд. Та поясніть, що можете досягнути розголосу чи порадити спеціалістів чи спеціалісток, які допоможуть пережити публічність або ж працюють з її проблемою.
Якщо герой чи героїня погоджуються на розмову, дайте їм відчуття контролю над процесом ― дозвольте обрати місце, час, тривалість інтерв’ю, побачити матеріал перед публікацією. Людина, яка пережила травму, часто почувається безсилою, тож ця проста дія додасть відчуття безпеки. Якщо обирати місце випадає вам, подбайте про те, щоб це не був замкнений простір з браком світла чи щоб навколо не було натовпу.
Будьте готові підтримати героя чи героїню. Саме інтерв’ю не можна починати зі складних запитань ― краще обговорити нейтральні життєві події, які передували травмі. Коли надійде час складних запитань, поясніть, чому ви їх ставите. Наприклад: «Я не хочу витискати з вас сльози чи витягувати деталі, але мені треба пояснити аудиторії, що трапилося з вами». Використовуйте навички активного слухання, дозволяйте довгі паузи і співчувайте замість того, щоб дивуватися. Фокусуйтеся на особистості людини та подоланні труднощів, а не на її травмі. Ніколи не зупиняйте людину, якщо її оповідь вас не влаштовує ― тільки після того, як вона виговориться, ви можете перейти до неозвучених запитань.
Не варто вимагати опису яскравих деталей ― це може травмувати і героя чи героїню, й аудиторію, і вас. Натомість деталі повинні давати глибше розуміння історії. Також важливо попередити про дату публікації, щоб реакція аудиторії не стала несподіванкою.
Ні, ви не розумієте
Під час інтерв’ю на чутливу тему є кілька фраз, які вживати заборонено. Перша з них ― «Я розумію, як ви почуваєтеся». Ні, ви не розумієте: тільки переживши подібне можна зрозуміти. Ви були в полоні у «ДНР»? Бачили, як розриває снарядом близьку людину? Вас зґвалтував член сім’ї і тепер ви переховуєтеся у шелтері? Ні? Тоді ви точно не розумієте.
За фразою «я розумію» часто ховається незмога правильно виразити співпереживання. Значно краще звучить «Я співчуваю, що з вами це трапилося, ніхто не мусить такого переживати, тож я хочу розповісти вашу історію, якщо ви дозволите». У таких випадках ще важливіше, ніж зазвичай, проявляти повагу та підкреслювати гідність людини.
Друга заборонена фраза ― «Чому це трапилося з вами?» або «Як цього можна було уникнути?». Людина не може пояснити, чому саме її будинок згорів. Не може пояснити, чому вона стала жертвою торгівлі людьми. Не може пояснити, чому їй довелося тікати від геноциду. Просто тому, що потерпілі — невинні, тож ні мотивації, ні причин вони не знають. Пам’ятайте, що ви говорите не про історичне тло, а про конкретну трагедію в конкретний момент. І ці питання екзистенційного штибу людина повторюватиме сама собі незліченну кількість разів ― до кінця життя або ж поки не загоїть свою травму. Запитуючи подібне ви робите боляче. Тож якщо вам потрібні пояснення, краще зверніться до експертного кола.
Важливо добирати слова, які навіть побічно не будуть звинувачувати потерпілих. Наприклад, не описуйте жертву зґвалтування як дівчину «провокативної зовнішності».
Травма ― це не буденний стрес, а подія, яка може вплинути і на психіку, і на фізичний стан людини. Сильне потрясіння може вразити зв’язки між нейронами, що спричинить втрату пам’яті чи зміну сприйняття часу, призводить до ПТСР (посттравматичного стресового розладу) і супутніх станів. Працювати в такому разі треба гуманно, не вимагати відповіді на всі класичні запитання «хто?», «що?», «коли?», «де?», «чому?».
Без мети історія про травму перетворюється на гонитву за сенсацією. Треба не просто перераховувати моторошні деталі, а розуміти, чи висвітлює травма більш широку суспільну проблему, чи допомагає суспільству краще зрозуміти травмованих й оговтатися від катастрофи. Щоб історія не була відірваною від контексту, варто говорити і з близькими травмованої людини, залучати експертів та експерток.
Першу кисневу маску ― на себе
Журналістика травми ― це те, що знаходиться на межі між вами і людиною, яка говорить. Важливо не порушити цю межу ― ніби між вами є прозора мембрана, через яку вільно проходять слова, але в яку не треба втискатися і якої не варто сахатися. Витримати цей баланс і побудувати близькість ― є чи не найбільшою частиною роботи, яка лишається за кадром і межами зверстаного тексту.
Проте річ не тільки в якісній роботі, а ще й тому, як ви почуваєтеся, працюючи з такими темами. Журналісти й журналістки можуть отримати вторинну травму ― на них впливає спілкування з носієм травмуючого досвіду.
Щоб уникнути цього, варто відчувати межу емпатії та не асоціювати себе з героєм чи героїнею. Треба пам’ятати, що ми не захищені від емоційного впливу, тож важливо слідкувати за сигналами, які дає тіло ― вони можуть свідчити про виснаження та потребу в паузі, психотерапії чи відвертій розмові з колегами. Наприклад, під час інтерв’ю з біженками та біженцями з Нагірного Карабаху у мене від напруги защемило плечі ― до кінця дня я просто валялася в ліжку і не могла дати собі раду. Це ― очевидний сигнал від тіла, який ігнорувати не можна.
Стрес через професію ― це іноді страшно, але нормально. При цьому виконання роботи теж певною мірою звільняє від почутого ― якщо ви оформлюєте почуту чи побачену історію в наратив, то можете від нього звільнитися. Та варто мати план турботи про себе. Щоб зрозуміти, як ви почуваєтеся, ведіть щоденник, а щоб попіклуватися про себе, займайтеся спортом, медитуйте і не забувайте, що життя роботою не обмежується.
Також важливо поставити бар’єр між собою та історією ― і це може мати різні форми. Наприклад, після розмов з тими, кого катували в білоруських ізоляторах я десятки разів сказала «мені шкода, що з вами це трапилося» і довела ці фрази до автоматизму. Коли ж я через три місяці розмовляла з жінкою, чия свекруха померла від ковіду і її синові довелося самостійно нести тіло матері в морг, я знову сказала це: «Мені шкода, що вам довелося це пережити», ― і не відчула цього «шкода» взагалі.
Проте боятися цього не варто. Автоматизм у такій справі ― нормальна річ. Він дозволяє не поринути з головою в емоції іншого і якісно працювати. Стандартний набір нетравмуючих і доречних фраз не є цинізмом, а тільки дозволяє тримати контакт з людиною, а не власними переживаннями.
Колись у Школі журналістики УКУ емпатію пояснювали на прикладі пральної машинки: коли покласти на неї руку, відчуваєш вібрацію. Руку можна залишити або забрати, можна перемкнути режим або ж зовсім вимкнути пралку. Але якщо ви залізли всередину у воду й піну, щоб повністю відчути як же це, бути в машинці, нічого не вийде ― вас випере, викрутить, висушить. І далі діла не буде.
***
Постраждалі від домашнього насильства під час карантину. Дезінформовані, налякані й агресивні люди в Нових Санжарах. Директорки будинків культури під фронтом. Студенти з Гонконгу. Ветерани з ПТСР. Хворі на ковід. Власниця кав’ярні, де працює її син з синдромом Дауна. Білоруси і білоруски, які вийшли з Окрестіно. Біженки й біженці з Нагірного Карабаху. Ті, що вижили в обвалених будинках у Дрогобичі й на Позняках. Діти політв’язнів. І це ― тільки ті, які спадають відразу на думку.
Після їхніх історій я запитую себе: «Чому ці люди погоджувалися говорити?».
Разом з психотерапевткою ми шукали відповідь. Хоча шукала я, а вона, звісно знала.
Вони погоджуються говорити тому ж, чому і я прийшла до неї. Треба, щоб їх хтось почув. Щоб про них хтось згадав. Нерозділений біль не має сенсу.
Головне зображення Evie S.
