Неділя, 22 Грудня
Головна На часі 5 років на шляху до (не)свободи слова. Як Революція Гідності позначилася на українській журналістиці: плюси і мінуси

5 років на шляху до (не)свободи слова. Як Революція Гідності позначилася на українській журналістиці: плюси і мінуси

1156

«Незалежні засоби масової інформації – запорука демократичного суспільства» – під час Майдану це твердження не раз луналу з вуст євроінтеграторів. Тоді журналісти були впевнені, що сильнішого тиску на свободу слова, ніж за часів правління Януковича, українська журналістика не бачила. Що змінилося за ці 5 років і чи стала українська журналістика вільнішою – розбиралася «Телекритика».


2012 рік у історії української журналістики запам'ятається як рік «несвободи слова». Тоді видання «Телекритика» спільно з рухом «Стоп цензурі!», Інститутом масової інформації, Національною спілкою журналістів України, Незалежною медіа-профспілкою України, Інститутом медіа права, організацією «Інтерньюз-Україна» за підтримки міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» підготували спільну заяву про стан свободи слова в Україні в 2012 році.

На думку медійників, саме цього року було зафіксовано рекордну кількість порушень прав журналістів за останні 10 років. Зокрема, 80 випадків агресивної поведінки щодо журналістів (напад, застосування фізичної сили), 18 випадків погроз, загалом – майже 300 випадків порушень та різноманітного тиску на працівників преси. Якщо ж порівнювати дані 2012 року с попереднім 2011, то кількість випадків агресивної поведінки щодо журналістів зросла вдвічі, а загальна кількість порушень – утричі.


 
Індекс світової свободи преси в 2012 році. В Україні зафіксували «складну ситуацію» зі свободою преси

 Фото: «Репортери без кордонів»

2012 року вдалося перевершити навіть попередній антирекорд, зафіксований у 2004 році, напередодні Помаранчевої революції. Тому, виходячи на центральну площу в Києві восени 2013 року, журналісти вимагали не тільки створення довгоочікуваного суспільного мовника, проект якого влада мусолила ще з 1997-го, а й розкриття даних про фінальних бенефіціарів медіаканалів, поліпшення умов праці для працівників медіа та викорінення цензури в засобах масової комунікації (ЗМК). Через 5 років єдиним успіхом на терені лібералізації медіа можна назвати хіба що закон «Про Суспільне телебачення і радіомовлення», який нарешті ухвалили 17 квітня 2014 року.

19 січня 2017 року було зареєстровано Національну суспільну телерадіокомпанію України (НСТУ), яка об'єднала майже всі державні медіа (загальнонаціональні телеканали «Перший» і «Культура», 25 обласних мовників і три загальнонаціональні радіостанції «Українське радіо», «Промінь» і «Культура» ). Незважаючи на сподівання, які покладали на НСТУ журналісти, суспільний мовник частково себе не виправдав. НСТУ загрузла в реорганізаційних процесах, відсунувши контент на друге місце. Не зійшлися там поглядами і з правлячою партією. Через критику на свою адресу і загальне невдоволення роботою суспільних мовників держава цього року виділила лише половину запланованих дотацій.

Якщо ж звернутися до статистики порушень прав журналістів після Революції Гідності, то картина для української журналістики вимальовується не надто райдужна. Так, за даними ІМІ, в 2014 році було зафіксовано 995 випадків порушень свободи слова в країні, в 2015 – 310, у 2016 – 264, у 2017 – 274. Станом на жовтень 2018 – 202.

 
Революція, про яку сьогодні не згадують

Чи є в Україні свобода слова? На це запитання українці, як правило, відповідають 50 на 50, що підтвердило соціологічне опитування, представлене Київським міжнародним інститутом соціології влітку цього року. Зі слів голови НСЖУ Сергія Томіленка, найкращий показник свободи слова за соціологічними опитуваннями був у 2009 році, в останній рік президентства Ющенка. Тоді 67% українців були впевнені в тому, що свобода слова в країні є. З того часу цей відсоток усе зменшується. Головною причиною несвободи слова в країні громадяни традиційно називають вплив власників ЗМІ на журналістів. І для цього є підстави.

Однією з ключових подій, що свідчать про несвободу слова в країні після Революції Гідності, стало вбивство журналіста «Української правди» Павла Шеремета 20 липня 2016 року.


 
Журналіст «Української правди» Павло Шеремет

 Фото: Life.ru

Восени цього ж року журналісти УП звернулися до президента України та правоохоронних органів із проханням встановити факти прослуховування і стеження за ними та зупинити перешкоджання журналістській діяльності. Згідно із заявою, за півроку до вбивства Павла Шеремета за деякими журналістами видання велося стеження. За даними джерела УП в правоохоронних органах, стежили співробітники СБУ на прохання Адміністрації президента.

Для Генеральної прокуратури такі звернення не нові. Так, у 2017 році було відкрито 149 справ за статтями перешкоджання журналістській діяльності, з них тільки 14 були передані до судів. У більшості випадків противниками об'єктивної інформації ставали політики або бізнесмени. Адже де-юре саме їм належить 75% українських медіа. Менше відсотка – суспільні ЗМК, решта перебувають у державній власності.


Хто ці люди, які володіють 75% українських ЗМК?

Для того, щоб відповісти на це запитання, варто повернутися до початку 2013 року, за дев'ять місяців до того, як в Україні почалася Революція Гідності. Саме цей рік відзначився рекордною за всю історію незалежності кількістю купівлі-продажу медіаактивів, масовим створенням нових ЗМК і повальними звільненнями журналістів.

Найглобальніша угода року відбулася в квітні 2013. Тоді ще позафракційний депутат Петро Порошенко продав свою частку в журналі «Кореспондент», сайті korrespondent.net і радіостанції «Наше радіо», таким чином залишивши холдинг United Media Holding (UMH). У червні стає відомо, що власник холдингу Борис Ложкін (у 2014–2016 роках голова Адміністрації президента) продав 98% акцій UMH олігархові Сергію Курченку. Вартість угоди офіційно озвучена була. За підрахунками Forbes, UMH обійшовся Курченкові в понад 365 млн доларів.
 
Частина видань, що належать холдингу UMH («Український медіа холдинг»)

Як ми пам'ятаємо, через півроку після цієї угоди, навесні 2014 року, на Курченка та його менеджерів відкривають 7 кримінальних справ. Бізнесмена підозрюють в ухилянні від сплати податків на суму понад 182 млн гривень, розкраданні та легалізації коштів у розмірі 800 млн гривень, фіктивному підприємництві та навіть в підготовці плану державного перевороту. У 2017 році, вже будучи за кордоном, Сергій Курченко заявив, що купив UMH у Петра Порошенка і в результаті угоди продавець не сплатив податки, які пізніше приписали бізнесменові.

У лютому 2013 року, олігарх Дмитро Фірташ, який був пов’язаний з тодішньою опозицією, купив частину компанії Inter Media Group Limited («Інтер», «Інтер+», К1, К2, «Мега», НТН, «Піксель», «Enter-фільм» і Zoom), яка до цього належала колишньому голові СБУ Валерію Хорошковському. Сума угоди, за попередніми даними, становила 2,5 млрд доларів.

17 червня 2013 року у видання «Фокус» змінюється керівництво. Група Ukrainian Marketing Group (UMG) і фактичний власник видання мільярдер Геннадій Боголюбов продають «Фокус» одеським бізнесменам, наближеним до оточення Петра Порошенка, – Борису Кауфману й Олександрові Грановському.

У червні 2013 року холдинг «Мультимедіа-інвест груп», очолюваний Ігорем Гужвою, купує телеканал UBR. Того ж року з ініціативи Гужви з'являються газета «Вести» і «Вести. Репортер», у березні 2014 року – «Радіо Вести». У тому ж році в редакції «Вести», яка притримувалася опозиційних поглядів, починаються перші обшуки. Ігоря Гужву підозрюють у несплаті податків, фіктивному підприємництві, відмиванні коштів і підтримці російської пропаганди.

У 2015 році Гужва залишив «Медіа-холдинг Вести-Україна» і незабаром відкрив ще один опозиційне до влади видання «Страна.ua». Після звільнення Гужви, за даними «Української правди», у «Вестях» склалося «схвальне» ставлення до влади, а обшуки припинилися аж до 2017 року. Тоді Нацрада не продовжила «Радіо Вести» мовні ліцензії, нібито через непрозору структури власності. Через пару місяців, 22 травня 2017 року, відбулися перші обшуки в редакції сайту «Страна.ua», де й заарештували Ігоря Гужву. 14 липня обшуки проходять у «Вестях». У вересні 2017 року проти засновника «Медіа-холдингу Вести-Україна» порушили п'ять кримінальних справ, 1 жовтня цього року Гужві дали політичний притулок у Австрії.


До чого призвела масова зміна власників ЗМК?

Передусім після зміни власників у багатьох ЗМК змінилася редакційна політика, що призвело до того, що журналісти стали масово залишати їх через незгоду з політикою нових власників. Наприклад, навесні 2013 року понад 30 журналістів через зміну керівництва залишили телеканал «ТВі». Повальні звільнення відбулися незабаром на НТКУ, «Чорноморській ТРК», радіостанції «Львівська хвиля», сайтах «Обком», УНІАН, «Кореспондент.net», у виданнях «Сегодня» і Forbes.
 
Фото: «ІнформБюро»

Водночас неможливо не згадати ще один феномен – масове відкриття за кілька місяців до революції нових медіаканалів: газета «Капітал» (2013 – березень 2014 року), таблоїд «Погляд» (2013–2014), телеканал «112 Україна» (2013 – донині), News Network (Rabinovich TV) (з 2013 – донині). У травні 2013 року створюється один із хедлайнерів трансляцій подій Євромайдану Spilno.tv (2013–2015), незабаром цього ж року – Ukrstream.tv (2013–2017). У липні 2013 року світ побачив інтернет-проект Hromadske.tv («Громадське ТБ»), а в серпні – «Громадське радіо» та афілійований із «Батьківщиною» телеканал «Соціальна країна» (2013–2017), у вересні – інтернет-видання Insider (з 2013 і досі), у листопаді народний депутат Михайло Княжицький запускає новий телеканал «Еспресо TV» (з 2013 – донині).
 
Логотип Spilno.tv

Де-юре з тих пір переважна більшість власників ЗМК залишаються незмінними і опосередковано служать правлячій владі. Про «ефективність» пертурбацій у ЗМК у 2013 році свідчить статистика. За даними VoxUkraine, з 2014 до 2016 року статті з критикою Петра Порошенка становили лише 1-2% від усього журналістського контенту. «Наприклад, у перший рік президентства Барака Обами таке дослідження зафіксувало 52% критичних матеріалів про діяльність Білого дому в США», – пишуть журналісти.

З тих пір ситуація на медіаринку особливо не змінилася, а почасти навіть посилилася напередодні виборів. У бажанні монополізувати медіапростір нинішня влада повторює помилки попередньої.

Наприклад, наприкінці серпня 2016-го на частотах телеканалу «Тоніс», який пов'язували з Олександром Януковичем, починає роботу телеканал «Прямий», який нині тісно пов'язують з оточенням Петра Порошенка. Влітку цього року стало відомо про бажання холдингу створити розмовну радіостанцію «Прямий FM». Восени минулого року нардеп Андрій Деркач продає «Радіо Ера» гендиректору Dragon Capital Томашу Фіалі, після чого в прес-релізі заявляє, що продати радіостанцію його змусила нинішня влада через небажання співпрацювати з нею. До речі, мовник перезапустився навесні цього року під назвою «Радіо НВ».

Також наприкінці літа цього року в медіасередовищі подейкували про придбання трьох ключових новинних каналів («112 Україна», NewsOne і Zik) опозиційним політиком Віктором Медведчуком, якого українські журналісти не раз ловили на проросійських висловлюваннях. Незважаючи на те що розслідування «Радіо Свободи» довело зв'язок політика і «112 Україна», сам Медведчук факт купівлі каналів спростовує і стверджує, що зміна керівництва на двох («112 Україна» і NewsOne) опозиційних ЗМІ за півроку до виборів – не що інше , як звичайний збіг. Уже восени цього року Верховна рада ухвалює постанову, в якій просить Раду нацбезпеки і оборони застосувати санкції до телеканалів, але розмови про закриття мовників поки ні до чого не привели. Саме ці події змусили медіаспільноту припустити, що опальні канали пішли на поступки правлячій владі. Хоча підтвердження цих чуток поки немає.

 
Обмеження висловлювань у ЗМК як ефективний спосіб боротьби з російською пропагандою

Згідно з низкою соціологічних опитувань у 2013-2014 роках, українці вважали, що найбільш вільним для висловлювань майданчиком є ​​інтернет. Після початку АТО всесвітня павутина була визнана урядом найнебезпечнішим джерелом поширення фейків і кремлівської пропаганди, а тому доступ до деяких ресурсів мав бути обмежений низкою законодавчих актів. Ними стали два укази, підписані Петром Порошенком, якими президент надав чинності рішенню Ради національної безпеки і оборони України – «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралізації» і «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 16 і 25 лютого 2017 року відповідно .

Основною метою цих документів було виявлення та протидія російській пропаганді в умовах гібридної війни. Але фактично ці укази узаконили механізм блокування і видалення інтернет-контенту, який нібито загрожує державному суверенітету, пропагує «ворожу» ідеологію або, наприклад, поширює комуністичну чи націонал-соціалістичну символіку.

Незабаром з-під президентського пера виходять ще два укази, від 28 квітня 2017 року і 2 травня 2017 року, – «Про запровадження (і скасування) персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». Їх наслідок – блокування в Україні двох великих соціальних мереж «ВКонтакте» і «Одноклассники.ру», а також обмеження трансляції понад 76 російських телеканалів і заборона на показ понад 580 кінострічок за участю російських зірок.

Згадані вище укази президента Петра Порошенка розкритикували експерти міжнародної правозахисної організації Amnesty International та Інтернет-асоціації України. На думку експертів, такий контроль за інформацією в мережі є не чим іншим, як державною цензурою, яка в демократичному суспільстві неприйнятна.
 
Свобода слова в мережі в 2017 році

 Фото: Freedom house
На початку 2018 року тему інтернет-цензури порушили знову. 27 лютого 2018 року Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації погодила проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації положень Конвенції про кіберзлочинність», підготовлений Національною поліцією.

У ньому пропонувалося два варіанти, як можна зобов'язати інтернет-провайдерів блокувати веб-сайти: за рішенням слідчого судді або просто за приписом державних структур, наприклад СБУ або Міністерства інформаційної політики. Експерти і правозахисники, вивчивши вздовж і поперек Конвенцію, не знайшли жодного пункту, який би дозволяв блокувати сайти за бажанням певних осіб, і назвали ініціативу Нацполіціі «прямим порушенням прав людини в правовій державі».

Скандальна ініціатива №6688 «Про протидію загрозам національній безпеці в інформаційній сфері» практично один в один повторювала пропозицію Національної поліції. Згідно із законопроектом №6688, не чекаючи на рішення суду, державні органи контролю могли блокувати СМК на 48 годин у разі виявлення в текстах журналістів, наприклад, закликів до ескалації військового конфлікту, привернення уваги до терористів або сепаратистів. Таку ініціативу яро зустріли в Інтернет-асоціації, проект не підтримали в Комітеті ВР з питань свободи слова та інформаційної політики – результатом масового невдоволення громадськості стало те, що в липні цього року законопроект №6688 так і не був внесений до порядку денного Верховної Ради. Зате він запам'ятається ось таким хештегом, який запустив спікер Українського кіберальянсу Шон Таунсенд:


Водночас саме ці дії держави щодо обмеження доступу українців до інформації в мережі лягли в основу щорічного звіту Freedom on the Net 2018, підготовленого міжнародною організацією Freedom House. Згідно зі звітом, за останні сім років доступність інформації в мережі для українців перейшла зі статусу «вільний» в «частково вільний». Цього року, до речі, в рейтингу країн становище України залишилося на рівні попереднього року – 45 балів зі 100 можливих (0 – максимальна свобода, 100 – мінімальна).
 
Фото: Freedom House

Що ж до свободи слова загалом, то, за даними організації «Репортери без кордонів», рівень свободи слова залишається практично на тому ж рівні, що й минулого року – 101 місце з 180 країн. До речі, в 2014 році в рейтингу World press freedom index 2014 Україна перебувала на 127 місці.
 
World press freedom index 2014

Фото: «Репортери без кордонів»

Чи означає це, що в Україні журналістика стала вільнішою? Сумнівно. Адже такі міжнародні дослідження свободи слова засновані на анонімних і суб'єктивних оцінках національних журналістів і медіаекспертів. А про реальну свободу слова свідчать такі факти – блокування роботи телеканалів NewsOne і Zik праворадикальними активістами, підпали телеканалу «Інтер» і постанова Верховної ради про заборону опозиційних «112 Україна» і NewsOne.

Цікаво, що журналістські акції на підтримку свободи слова та лібералізації ЗМІ, які були масовими в 2012 році, незважаючи на перелічені вище події, сьогодні вже не проводяться. Адже права журналістів де-факто стиснули до мінімуму: критика влади – дестабілізація політичної ситуації, інший погляд на вектор політичного розвитку – сепаратизм, а все, що залишилося, – це боротьба з російською пропагандою.

Телекритика

Наживо

Ефір

  • 20:10 Веселий нотний стан
  • 20:30 Підсумки тижня
  • 21:15 Вулиця
  • 21:30 Х/ф «Пеле»
  • 23:15 Є що почитати

Персони

"Від життя ви отримуєте тільки те, що просите. Не бійтеся просити більше"
Вікторія Резун